PXLS тред №11 Красная Угроза Предидущий ОП откинул

Хансен, Хонатан
Материал из Википедии — свободной энциклопедии
Перейти к навигации
Перейти к поиску
Футбол
Хонатан Хансен
Campeon herediano.jpg
Общая информация
Полное имя \tХонатан Альберто Хансен
Родился \t10 сентября 1988 (31 год)
Сунчалес, Аргентина
Гражданство \tФлаг Аргентины Аргентина
Рост \t181 см
Вес \t81 кг
Позиция \tнападающий
Информация о клубе
Клуб \tФлаг Гватемалы Мунисипаль
Номер \t16
Клубная карьера[* 1]
2007—2009 \tФлаг Аргентины Кильмес \t? (6)
2008 \t→ Флаг Аргентины Акассусо \t? (7)
2009—2011 \tФлаг Аргентины Эль-Порвенир \t? (2)
2011—2012 \tФлаг Эквадора Имбабура \t21 (7)
2012—2013 \tФлаг Гондураса Реал Эспанья \t? (16)
2013—2014 \tФлаг Гватемалы Сучитепекес \t24 (11)
2014—2015 \tФлаг Эквадора Депортиво Кито \t32 (2)
2015—2018 \tФлаг Коста-Рики Эредиано \t79 (28)
2017 \t→ Флаг Мексики Алебрихес де Оахака \t11 (1)
2018—н. в. \tФлаг Гватемалы Мунисипаль \t21 (5)

Количество игр и голов за профессиональный клуб считается только для различных лиг национальных чемпионатов, обновлено по состоянию на 3 февраля 2019 года.

В Википедии есть статьи о других людях с фамилией Хансен.

Хонатан Альберто Хансен (исп. Jonathan Alberto Hansen; родился 10 сентября 1988 года, Сунчалес, Аргентина) — аргентинский футболист, нападающий гватемальского клуба «Мунисипаль».
Содержание

1 Клубная карьера
2 Достижения
3 Примечания
4 Ссылки

Клубная карьера

Хансен начал профессиональную карьеру в клубе «Кильмес». В 2007 году он дебютировал в Примере B. В 2008 году Хонатан на правах аренды выступал за «Акассусо». В 2009 году он перешёл в «Эль-Порвенир», за который выступал два сезона. В 2011 году Хонатан присоединился к эквадорскому «Имбабура». 23 июля в матче против «Эмелека» он дебютировал в эквадорской Примере[1]. 7 августа в поединке против «Манта» Хансен забил свой первый гол[2]. В начале 2012 года он перешёл в гондурасский «Реал Эспанья». 9 февраля в матче против «Некаксы» Хонатан забил свой первый гол в чемпионате Гондураса[3]. В поединках против «Депортес Савио» и «Атлетико Чолома»[4] он сделал по хет-трику.

Летом 2013 года Хансен перешёл в гватемальский «Сучитепекес». 4 августа в матче против «Шелаху» он дебютировал в чемпионате Гватемалы[5]. В этом же поединке Хонатан забил свой первый гол за новую команду. По итогам сезона Хансен с одиннадцатью мячами вместе с Карлосом Фелиском стал вторым бомбардиром чемпионата.

В начале 2014 года он вернулся в Эквадора, став футболистом «Депортиво Кито». 25 января в матче против «Индепендьенте дель Валье» Хансен дебютировал за новый клуб[6]. 24 августа в поединке против «Барселоны» из Гуаякиль Хонатан забил свой первый гол за «Депортиво Кито»[7]. Отличившись всего дважды, по окончании сезона он покинул команду. В начале 2015 года Хансен подписал контракт с коста-риканским «Эредиано». 13 февраля в матче против «Кармелиты» он дебютировал в чемпионате Коста-Рики[8]. 18 марта в матче Лиги чемпионов КОНКАКАФ против мексиканской «Америке» Хансен забил гол[9]. 22 марта в поединке против УКР Хонатан сделал «дубль», забив свои первые голы за «Эредиано» в чемпионате[10]. В своём дебютном сезоне он стал чемпионом Коста-Рики, а через год повторил достижение.

В начале 2017 года Хансен перешёл в мексиканский «Алебрихес де Оахака». 7 января в матче против «Атланте» он дебютировал в Лиге Ассенсо[11]. Через неделю в поединке против «Селая» Хонатан забил свой первый гол за «Алеюрихес де Оахака»[12].
Достижения

Командные

Флаг Коста-Рики «Эредиано»

Чемпион Чемпионат Коста-Рики по футболу — Верано 2015
Чемпион Чемпионат Коста-Рики по футболу — Верано 2016

Двойное отношение
Материал из Википедии — свободной энциклопедии
Перейти к навигации
Перейти к поиску

Двойное отношение (или сложное отношение или устаревшее ангармоническое отношение) четверки чисел a {\displaystyle a} a, b {\displaystyle b} b, c {\displaystyle c} c, d {\displaystyle d} d (вещественных или комплексных) определяется как

( a b , c d ) = c − a c − b : d − a d − b . {\displaystyle (ab,cd)={\frac {c-a}{c-b}}:{\frac {d-a}{d-b}}.} {\displaystyle (ab,cd)={\frac {c-a}{c-b}}:{\frac {d-a}{d-b}}.}

Также встречаются обозначения ( a , b ; c , d ) {\displaystyle (a,b;c,d)} {\displaystyle (a,b;c,d)} и [ a , b ; c , d ] {\displaystyle [a,b;c,d]} {\displaystyle [a,b;c,d]}.
Содержание

1 Свойства
2 Вариации и обобщения
3 См. также
4 Ссылки

Свойства

Двойное отношение сохраняется при дробно-линейных преобразованиях, в частности не зависит от выбора координат на прямой.
( a b , c d ) = 1 ( b a , c d ) = 1 ( a b , d c ) = 1 − ( a c , b d ) {\displaystyle (ab,cd)={\frac {1}{(ba,cd)}}={\frac {1}{(ab,dc)}}=1-(ac,bd)} {\displaystyle (ab,cd)={\frac {1}{(ba,cd)}}={\frac {1}{(ab,dc)}}=1-(ac,bd)}
В частности если двойное отношение четвёрки чисел равно λ {\displaystyle \lambda } \lambda , тогда двойное отношение любой из 24 перестановок четвёрки равно одному из следующих шести значений:

λ , 1 λ , 1 − λ , 1 1 − λ , λ − 1 λ , λ λ − 1 {\displaystyle \lambda ,{\frac {1}{\lambda }},1-\lambda ,{\frac {1}{1-\lambda }},{\frac {\lambda -1}{\lambda }},{\frac {\lambda }{\lambda -1}}} {\displaystyle \lambda ,{\frac {1}{\lambda }},1-\lambda ,{\frac {1}{1-\lambda }},{\frac {\lambda -1}{\lambda }},{\frac {\lambda }{\lambda -1}}}

( a b , c d ) ( a b , d e ) = ( a b , c e ) {\displaystyle (ab,cd)(ab,de)=(ab,ce)} {\displaystyle (ab,cd)(ab,de)=(ab,ce)}

Вариации и обобщения

Двойным (или сложным) отношением четверки точек A {\displaystyle A} A, B {\displaystyle B} B, C {\displaystyle C} C, D {\displaystyle D} D, лежащих на одной (вещественной или комплексной) прямой, называют число

( A B , C D ) = c − a c − b : d − a d − b , {\displaystyle (AB,CD)={\frac {c-a}{c-b}}:{\frac {d-a}{d-b}},} {\displaystyle (AB,CD)={\frac {c-a}{c-b}}:{\frac {d-a}{d-b}},}

где через a {\displaystyle a} a, b {\displaystyle b} b, c {\displaystyle c} c, d {\displaystyle d} d обозначены координаты точек A {\displaystyle A} A, B {\displaystyle B} B, C {\displaystyle C} C, D {\displaystyle D} D соответственно. Двойное отношение не зависит от выбора координаты на прямой. Часто пишут также так:

( A B , C D ) = A C B C : A D B D , {\displaystyle (AB,CD)={\frac {AC}{BC}}:{\frac {AD}{BD}},} {\displaystyle (AB,CD)={\frac {AC}{BC}}:{\frac {AD}{BD}},}

подразумевая, что через A C / B C {\displaystyle AC/BC} {\displaystyle AC/BC} (соответственно A D / B D {\displaystyle AD/BD} {\displaystyle AD/BD}) обозначено отношение направленных отрезков.

Двойное отношение четверки точек на прямой сохраняется при проективных преобразованиях плоскости или пространства.

Двойным отношением четверки прямых a {\displaystyle a} a, b {\displaystyle b} b, c {\displaystyle c} c, d {\displaystyle d} d, проходящих через одну точку, называют число

( a b , c d ) = ± sin ⁡ ( a , c ) sin ⁡ ( b , c ) : sin ⁡ ( a , d ) sin ⁡ ( b , d ) , {\displaystyle (ab,cd)=\pm {\frac {\sin(a,c)}{\sin(b,c)}}:{\frac {\sin(a,d)}{\sin(b,d)}},} {\displaystyle (ab,cd)=\pm {\frac {\sin(a,c)}{\sin(b,c)}}:{\frac {\sin(a,d)}{\sin(b,d)}},}

знак которого выбирается следующим образом: если один из углов, образованных прямыми a {\displaystyle a} a и b {\displaystyle b} b, не пересекается ни с одной из прямых c {\displaystyle c} c или d {\displaystyle d} d (в этом случае говорят, что пара прямых a {\displaystyle a} a и b {\displaystyle b} b не разделяет пару прямых c {\displaystyle c} c и d {\displaystyle d} d), то ( a b , c d ) > 0 {\displaystyle (ab,cd)>0} {\displaystyle (ab,cd)>0}; в противном случае ( a b , c d ) < 0 {\displaystyle (ab,cd)<0} {\displaystyle (ab,cd)<0}.

Пусть четверка прямых a {\displaystyle a} a, b {\displaystyle b} b, c {\displaystyle c} c, d {\displaystyle d} d проходит через точку O {\displaystyle O} O, а прямая ℓ {\displaystyle \ell } \ell не содержит O {\displaystyle O} O. Предположим прямые a {\displaystyle a} a, b {\displaystyle b} b, c {\displaystyle c} c, d {\displaystyle d} d пересекаются с ℓ {\displaystyle \ell } \ell соответственно в точках A {\displaystyle A} A, B {\displaystyle B} B, C {\displaystyle C} C и D {\displaystyle D} D. Тогда

( a b , c d ) = ( A B , C D ) . {\displaystyle (ab,cd)=(AB,CD).}

Валленродская библиотека (нем. Wallenrodtsche Bibliothek) — существовавшее в Кёнигсберге в XVII—XX веках книжное собрание.
Содержание

1 Становление
2 Развитие
3 Гибель
4 Воссоздание
5 Литература
6 Примечания

Становление

Библиотека получила название по имени её основателя, Мартина фон Валленродта (1570—1632), относившегося к дворянскому прусскому роду Валленродтов. Мартин собирал книги по самым различным отраслям знания. Первое его книжное собрание насчитывало около трёх тысяч томов, но оно погибло полностью во время пожара в 1623 году. Однако собиратель книг не отчаялся и начал заново собирать библиотеку. К моменту смерти Мартина фон Валленродта восстановленный фонд библиотеки составлял около двух тысяч книг. Передавая своё книжное собрание наследникам, Мартин в своём завещании написал: «Книги — источник мудрости и фундамент образования, и их надо строго беречь».
Развитие

Самым активным продолжателем дела отца стал его младший сын, Эрнст Иоганн. Этот образованный человек, бывший гуманистом, изучал в кёнигсбергском университете юриспруденцию и древние языки. В поисках знаний он побывал во многих странах Европы и даже в Северной Америке. Отовсюду он привозил книги для пополнения библиотеки. В 1650 году библиотека по решению совета города Кнайпхофа (одного из трёх Кёнигсбергских городов) и с согласия графа была размещена в башне кафедрального собора Кёнигсберга. При этом Эрнст выкупил у города те комнаты, в которых располагалась библиотека, которую он сам предпочитал называть «учёным кабинетом мудрствования». В соответствии с его наказом «в библиотекари выбирали только образованных людей».

В непосредственной близости от собора располагался кёнигсбергский университет Альбертина, поэтому его студенты и профессора активно пользовались валленродской библиотекой, тем более, что по богатству фондов она не только не уступала университетской, но и превосходила её.

Благодаря Эрнсту библиотека стала одновременно и своеобразным географическим музеем, где хранились его путевые заметки, рассказы о великих путешественниках прошлого, глобусы, географические карты, а также многочисленные заморские сувениры и диковинки.

Хранились в библиотеке и исторические документы, например охранная грамота, данная Карлом V Мартину Лютеру перед посещением им совета в Вормсе.

В середине XVII века помещение библиотеки было оформлено в стиле северо-немецкого акантового барокко голландским художником Христофом Грегором Сангкнехтом и кёнигсбергским резчиком по дереву Исааком Ригой.

В 1675 году библиотека стала частью кёнигсбергского университета и была открыта для свободного посещения. На тот момент в ней имелись книги по всем отраслям знаний: теологии, истории, географии, экономике.

Позднее библиотека стала специальным отделом государственной и университетской библиотеки. Окончательно же род Валленродтов передал библиотеку государству в 1721 году на том условии, что Валленродты сохраняли право кураторства библиотеки. Кроме того, библиотека должна была работать в соответствии со специальным режимом.

В середине XIX века фонды библиотеки насчитывали уже около десяти тысяч экземпляров книг и рукописей.

В 1908 году часть Валленродской библиотеки была передана в Университетскую библиотеку[1].

Гибель

Библиотека прекратила своё существование в годы Второй мировой войны. Сначала всё так же располагавшаяся в башне собора библиотека сильно пострадала в результате английских бомбардировок в августе 1944 года, а после штурма города советскими войсками 6—9 апреля 1945 года остатки этого богатейшего книжного собрания были разрознены и рассеялись по всему свету.

Видимо, ещё перед бомбардировками города наиболее ценная часть библиотеки была рассредоточена, так как подборка редких книг XVI—XVIII веков была обнаружена в помещениях университетской библиотеки, а некоторое количество семейных альбомов XVI—XIX веков — в подвале расположенного неподалёку здания. Эти части библиотеки были обнаружены поисковой бригадой от Комитета по делам культпросветучереждений при Совнаркоме РСФСР под руководством Т. А. Беляевой, действовавшей в Кёнигсберге летом 1945 года.

Вместе с другими находками бригады Беляевой, часть валленродской библиотеки была упакована в ящики и временно размещена в помещении бывшего Государственного архива Кёнигсберга (ныне здание областной научной библиотеки).

Из шестидесяти ящиков с находками 35 должны были остаться в Кёнигсберге, чтобы стать ядром будущего местного музея, а остальные должны были быть отправлены в Москву. Однако даже к началу 1946 года ни один из ящиков до Москвы не дошёл.

В марте 1946 года в Кёнигсберг по распоряжению комитета по делам культпросветучереждений прибыл директор Центрального хранилища музейных фондов пригородных дворцов Ленинграда А. Я. Кучумов. По прибытии в Кёнигсберг Кучумов обнаружил здание бывшего архива пустующим и неохраняемым. Все ящики исчезли в неизвестном направлении.

В августе 1995 года в Координационный центр по поискам культурных ценностей позвонил неизвестный. Он спросил, представляет ли ценность мраморный бюст женщины с надписью «Подарок Кёнигсбергу от Б. Муссолини». Такой бюст находился в одном из ящиков, оставленных на хранение в здании архива вместе с книгами библиотеки Валленродта.

Таким образом, скорее всего, найденные летом 1945 года книги валленродской библиотеки были расхищены и ныне являются экспонатами неафишируемых частных коллекций.

В настоящее время в Калининградском государственном университете хранится лишь небольшая часть (291 том XVI—XVIII веков) знаменитой библиотеки. До 1982 года эта часть библиотеки, вывезенная из Кёнигсберга сразу после войны, находилась в закрытом подмосковном спецхране, в бывшем имении Узкое.

Часть книг библиотеки Валленродта оказалась в библиотеке польского города Торуни, в библиотеках Москвы, Санкт-Петербурга, Ольштына, Вильнюса, Сибири.
Воссоздание
Интерьер Валленродской библиотеки после реконструкции.

В 2005 году был восстановлен исторический облик помещений библиотеки. Деревянная отделка библиотеки была воссоздана специалистом по редкой и раритетной мебели М. Ибрагимовым[2].

В 2008 году краевед А.Овсянов передал библиотеке коллекцию монет-солидов Тевтонского ордена.

В помещениях библиотеки проводятся различные культурные мероприятия, в том числе концерты[3] и лекции[4][5][6].
Литература

Гальцов В. И. Кенигсбергский Нестор /Под ред. С. А. Горбуновой, Художн. А. В. Старцев. Калининградское кн. изд-во, 2002
Овсянов А. П. В руинах старого замка. Очерки о поисках утраченных культурных ценностей. — Калининград: «Янтарный сказ», 1997.

Исаврия (др.-греч. Ἰσαυρία) — название в античной географии труднодоступного изолированного региона южной Малой Азии, границы которого существенно менялись в разные исторические периоды, но, в основном, включали большую часть современной турецкой провинции Конья и центральную часть Тавра. Название района происходит от воинственного племени исавров и их поселений Старая Исавра (др.-греч. Ίσαυρα Παλαιά) и Новая Исавра (др.-греч. Ίσαυρα Νέα). В период римской оккупации они не были окончательно покорены, совершая разбойные нападения на соседние области.
Содержание

1 Расположение
2 История
2.1 Римское владычество
2.2 Византийский период
2.3 Современные исследования
3 Примечания
4 Литература

Расположение

Согласно Страбону, Исаврия являлась частью Ликаонии[1], однако современные исследователи указывая, что исавры, достаточно прославленные в истории, заслуживают отдельной области, рассматривают Исаврию как отдельный район Малой Азии, расположенный между Писидией, Ликаонией, Киликией и Фригией[2]. Центр Исаврии находился постоянно к северу от Таврского хребта, южнее Коньи и Листры.

Помимо указанных выше, Исаврия включала в себя следующие города: Лалассис, Клибанус, Караллия и Бусмасдис[2].
История

Когда в IV веке до н. э. Пердикка, македонский регент после смерти Александра Великого, осадил хорошо укреплённую столицу Исаврии, её жители предпочли сжечь город.
Римское владычество

Исавры, которые то держатся спокойно, то причиняют большие беспокойства
неожиданными набегами, стали изредка предпринимать разбойничьи нападения и,
становясь благодаря безнаказанности все более и более наглыми, перешли
от разбоев к настоящей войне. Мятежный дух возрастал в их буйных движениях
уже давно; но, как они заявляли, их поднял взрыв негодования в ответ на то,
что несколько их земляков, взятых в плен, были вопреки обычаю брошены в
амфитеатр на съедение диким зверям в писидийском городе Иконии.
...так и эти люди спустились, как вихрь, со своих недоступных и крутых гор и
устремились в приморские местности. Скрываясь там в излучинах дорог и ущельях;
с приближением ночи — а луна была еще в первой фазе и потому светила еще не
полным блеском — высматривали они мореходов. Когда же они замечали, что команды
судов объяты сном у якорных канатов, то подползали на четвереньках, осторожно шагая,
влезали в лодки и неожиданно появлялись на кораблях. Корысть разжигала их свирепость:
они не щадили даже сдававшихся и, перебив всех до одного человека, грабили дорогие
товары, как ничего не стоящие предметы, не встречая никакого сопротивления.
Аммиан Марцеллин, История, XII, 2. Пер. Кулаковского Ю. А.

Когда в начале I века до н. э. римляне впервые столкнулись с исаврами, они рассматривали Киликию Трахею как часть Исаврии, которую они, таким образом, продолжали до Средиземного моря, и это расширенное понимание использовалось в течение двух столетий. Весь бассейн реки Каликадн считался исаврийским, а города в её южном течении образовывали так называемый Исаврийский Декаполис.

В 76—75 годах до н. э. Исаврия частично перешла под римский контроль. В войне киликийских пиратов против Рима исаврийцы приняли такое активное участие, что проконсул Публий Сервилий посчитал нужным преследовать их в их укреплённых крепостях, подчинив весь народ, приняв за это агномен Исаврик. В начале I века н. э. Исаврия стала частью владений короля Галатии Аминты[1], однако, вероятно, исавры при этом сохраняли свои воинственные привычки и некоторую независимость. В попытке усмирить исавров Аминта погиб. Римляне, неспособные защитить соседние области от набегов были вынуждены окружить Исаврию кольцом крепостей, что, однако, не привело к значимым результатам[3].

Около III века исавры и киликийцы объединились в единую нацию. Под общим наименование исавров они совершали дальние набеги, разграбляя процветающие города, а их предводитель Требеллиан даже претендовал на титул римского императора. Хотя Требеллиан и был убит, исавры не были укрощены. Некоторые успехи были достигнуты императором Пробом.

В начале IV века, в ходе административной реформы Диоклетиана, Киликия и Писидия были отделены от Исаврии, получившей в качестве компенсации восточную часть Памфилии. В конце того же века описание исавров дал Аммиан Марцеллин.
Византийский период

В период с V по VIII века исавры несколько раз занимали византийский престол. В первый раз, после смерти Льва I в 474 году императором сделался его шестилетний внук Лев, который умер в том же году, успев объявить соимператором своего отца Зенона, исавра по происхождению. После воцарения Зенона дикие исавры получили в столице преобладающее значение, занимая лучшие места и ответственные должности. Зенон, увидев, что среди его соплеменников были люди, поднявшие против него восстание, решительно выступил против повстанцев и подавил мятеж в самой горной Исаврии, где велел срыть большую часть укреплений. Исаврийское влияние в столице продолжалось до самой смерти Зенона.

Вдова Зенона Ариадна отдала свою руку престарелому Анастасию, занимавшему довольно скромную придворную должность силенциария. Одной из первых проблем, с которой столкнулся новый император было преобладающее влияние исавров, раздражавшее население столицы. Когда же после смерти Зенона среди исавров обнаружилось движение против нового императора, Анастасий быстро изгнал их из столицы, конфисковав имущество и лишив должностей, а затем в упорной шестилетней войне с исаврами окончательно смирил их уже в самой Исаврии. Многие из исавров были переселены во Фракию.

В 695—698 годах империей управлял Леонтий, военный лидер исаврийского происхождения, а в 717—802 годах так называемая Исаврийская династия, происхождение которой из Исаврии подвергается сомнению.
Современные исследования
В данной области находят развалины городов и их укреплений, из которых наиболее примечательны руины Старой Исавры. От Новой Исавры следов практически не осталось. Американский археолог Джон Стерретт (англ.)русск. производил там исследования, однако они не были исчерпывающими. Место поселения было идентифицировано в 1901 году шотландцем Уильямом Рэмси (англ.)русск.. Рэмси обнаружил более 50 надписей и большое количество могил, относящихся к периоду с III по V века.

Буков Александр Иванович (23 февраля 1915 г., деревня Костылево, Егорьевская волость, Егорьевский уезд, Московская губерния, Российская империя, ныне в составе Егорьевского района Московской области, Российская Федерация — 30 сентября 1984, Москва) – политработник советских Вооружённых Сил, генерал-полковник (2.11.1972).
Биография

Из крестьянской семьи. Русский. Член КПСС с апреля 1939 года.

Окончил неполную сельскую школу в 1925 году. С сентября 1925 года учился в Шувойской школе фабрично-заводского ученичества Егорьевского района, затем — в Егорьевском педагогическом техникуме. С 1933 года трудился преподавателем истории и директором Дмитровской неполной средней школы, заведующий отделом пропаганды и агитации Кировского райкома ВКП(б) Московской области. Заочно окончил Московский государственный педагогический институт им. В.И. Ленина в 1940 году.

Был переведён на партийную работу и с сентября 1940 года учился в Высшей партийной школы при Центральном Комитете ВКП (б) в Москве.

После начала Великой Отечественной войны был переведён на политическую работу в Красную Армию и в ноябре 1941 года направлен учиться на военно-политические курсы при Главном политическом управлении РККА. После их окончания в мае 1942 года прибыл на фронт. Участвовал в Великой Отечественной войне, будучи старшим инструктором и позднее — инспектором политического отдела 5-й резервной армии, 63-й и 3-й гвардейской армий Сталинградского, Юго-Восточного, Донского, Юго-Западного, 3-го, 4-го и 1-го Украинских фронтов.

С мая 1945 года – начальник политического отдела 58-й стрелковой дивизии. С августа 1945 года – заместитель начальника курса основного факультета Военной академии РККА имени М.В. Фрунзе. С декабря 1945 года – начальник организационно-инструкторского отдела политического отдела 4-й армии Бакинского военного округа и политуправления Закавказского военного округа. С августа 1952 года – заместитель начальника отдела пропаганды советской части союзнической комиссии по Австрии в Вене. С сентября 1953 года служил заместителем и первым заместителем начальника и начальника политуправления Западно-Сибирского, Уральского и Закавказского военных округов. В 1953 году окончил заочно и с отличием Военно-политическую академию имени В. И. Ленина.

С июня 1958 года служил в Главном политическом управлении Советской Армии и Военно-Морского Флота начальником партийно-организационного управления, с июня 1960 года – начальником управления кадров, с июня 1961 – начальником Управления партийно-организационного и политических органов Сухопутных войск ГлавПУ.

С февраля 1963 по сентябрь 1967 года был откомандирован в распоряжение Комитета партийно-государственного контроля Центрального Комитета КПСС и Совета Министров СССР с оставлением в кадрах Советской Армии. В сентябре 1967 года возвращён в армию и назначен начальником политического отдела Генерального штаба Вооружённых Сил СССР. Служил на этой должности до конца жизни. В 1973 году также окончил академические курсы усовершенствования политического состава при Военно-политической академии имени В.И. Ленина.

Жил в Москве. Похоронен на Кунцевском кладбище.
Награды

орден Октябрьской Революции
два ордена Красного Знамени
два ордена Отечественной войны II степени
четыре ордена Красной Звезды
орден «Знак Почёта»
медали СССР
2 иностранных ордена и 10 иностранных медалей

Чатучак (рынок)
Материал из Википедии — свободной энциклопедии
Перейти к навигации
Перейти к поиску
рынок
Чатучак
ตลาดนัดจตุจักร
Chatuchak weekend market roofs.jpg
Часть рынка с часовой башней (посредине)
13°48′03″ с. ш. 100°33′05″ в. д.HGЯO
Страна \t Таиланд
Бангкок \tБангкок
Дата постройки \t1942 год
Сайт \tchatuchakmarket.org
Commons-logo.svg Медиафайлы на Викискладе

Чатучак — рынок выходного дня, находится на улице Кампхаенг Пхет 2, района Чатучак, Бангкок, является крупнейшим рынком в Таиланде[1]. Также известный как рынок Джей-джей, он состоит из более 15000 киосков, разделённых на 27 секций. На рынке Чатучак продают множество различных видов товаров, включая растения, антиквариат, бытовую электронику, косметику, домашних животных, продукты питания и напитки, свежие и сухие продукты, керамику, мебель и аксессуары для дома, одежду и книги[2][3].

Рынок является самым большим в мире и имеет самый широкий ассортимент среди рынков выходных дней с ежедневным потоком покупателей более 200—300 тысяч человек[4][5][6].
История

Рынок Чатучак открылся в 1942 году[7]. В 1948 году в рамках политики премьер-министра Плека Пибунcонгкрама было решено, что каждая провинция должна была иметь свой собственный рынок. Бангкок выбрал для организации рынка площадь Санам Луанг. Через несколько месяцев правительству пришлось перевести рынок на Санам Чай Роуд, но в 1958 году рынок вернули на Санам Луанг. В 1978 году правительство начало использовать Санам Луанг в качестве зоны отдыха, поэтому, чтобы создать рынок, Государственные железные дороги Таиланда выделили землю на южной стороне парка Чатучак. К 1983 году все торговцы переехали в Чатучак. В то время рынок назывался Пхахоньйотхин. В 1987 году его переименовали в рынок Чатучак[8].
Описание

Рынок Чатучак расположен недалеко от некоторых популярных мест, например, зелёный рынок Джей-джей, станция SkyTrain Мочит, станция метро Парк Чатучак и станция Кампхенг Пхет, парк Чатучак. От рынка можно легко добраться к другим местам на метро. Рынок Чатучак открыт в течение дня.

Часовая башня является отличительной чертой рынка Чатучак. Она была построена в 1987 году совместными усилиями администрации рынка и тайско-китайской ассоциации торговцев по случаю 60-летия короля Пхумипона Адульядета (5 декабря 1987 года).

Исследования показали, что рынок Чатучак является центром незаконной торговли животными[9][10]. В ходе исследования, проведённого 28—29 марта 2015 года, в 45 магазинах и киосках была обнаружена в продаже 1271 птица 117 видов. Из общего числа девять видов были занесены в Красную книгу как находящиеся под угрозой, и ещё восемь видов, близких к уязвимому положению[9][11].

Аквариумные рыбки в живом уголке

Контрафактные футболки

Одежда из шёлка

Часовая башня, центр рынка

>>207057335
нет

Марион Крайнер (нем. Marion Kreiner, род. 4 мая 1981) — австрийская сноубордистка, выступающая в параллельном гигантском слаломе и параллельном слаломе.

В начале карьеры Крайнер участвовала в малозначительных соревнованиях, проводимых на территории Австрии или соседней Германии. Почти через пять лет после своего первого официального соревнования, 26 января 2002 года, она участвовала на своём первом этапе кубка мира в Крайшберге и стала 17-й в сноубордкроссе. Ещё через два года она смогла занять второе место в параллельном гигантском слаломе.

Последующие несколько сезонов Крайнер несколько раз входила в десятку и становилась призёром. 21 октября 2007 года в Зёльдене она выиграла единственный раз на этапе кубка мира. В том сезоне она заняла лучшее своё место в общем зачёте и зачёте по параллельным видам.

Крайнер трижды участвовала на чемпионатах мира и смогла выиграть две медали — серебряную на чемпионате 2007 в параллельном слаломе и золотую на чемпионате 2009 в параллельном гигантском слаломе.
Содержание

1 Призовые места на этапах кубка мира
1.1 1-е место
1.2 2-е место
1.3 3-е место
2 Зачёт кубка мира
2.1 Общий зачёт
2.2 Зачёт по параллельным видам
2.3 Зачёт по сноубордкроссу
2.4 Зачёт по параллельному слалому
3 Ссылки

Призовые места на этапах кубка мира
1-е место

Параллельный слалом/Параллельный гигантский слалом

9 февраля 2011, Ёнпхён, Республика Корея
21 октября 2007, Зёльден, Австрия

2-е место
17 декабря 2009 года Марион Крайнер была второй на этапе Кубка мира в Теллурайде

Параллельный слалом/Параллельный гигантский слалом

28 января 2012, Суделфелд, Германия
9 января 2011, Бад-Гаштайн, Австрия
17 декабря 2009, Теллурайд, США
15 марта 2009, Ла Молина, Испания
13 октября 2006, Ландграф, Нидерланды
14 марта 2004, Бардонеккия, Италия

3-е место

Параллельный слалом/Параллельный гигантский слалом

15 января 2012, Бад-Гаштайн, Австрия
13 января 2012, Яуэрлинг, Австрия
21 декабря 2011, Карецца, Италия
13 октября 2011, Ландграф, Голландия
20 февраля 2011, Стоунхем, Канада
6 февраля 2010, Суделфелд, Германия
19 января 2008, Ла Молина, Испания
16 апреля 2007, Стоунхем, Канада
21 октября 2006, Зёльден, Австрия

Зачёт кубка мира
Общий зачёт

2001/02 — 39-е место (32 очка)
2002/03 — 27-е место (20 очков)
2003/04 — 9-е место (192 очка)
2005/06 — 42-е место (1980 очков)
2006/07 — 7-е место (4160 очков)
2007/08 — 13-е место (3880 очков)
2008/09 — 17-е место (3310 очков)
2009/10 — 6-е место (3970 очков)
2010/11 — 5-е место (3700 очков)

Зачёт по параллельным видам

2001/02 — 46-е место (50 очков)
2002/03 — 61-е место (50 очков)
2003/04 — 9-е место (3766 очков)
2004/05 — 13-е место (2727 очков)
2005/06 — 17-е место (1980 очков)
2006/07 — 5-е место (4160 очков)
2007/08 — 6-е место (3880 очков)
2008/09 — 7-е место (3310 очков)
2009/10 — 4-е место (3970 очков)
2010/11 — 3-е место (4540 очков)
2011/12 — 4-е место (5310 очков)

Зачёт по сноубордкроссу

2001/02 — 54-е место (140 очков)
2002/03 — 41-е место (120 очков)
2003/04 — 65-е место (47 очков)

Зачёт по параллельному слалому

2001/02 — 54-е место (100 очков)

Осип Дымов
Материал из Википедии — свободной энциклопедии
Перейти к навигации
Перейти к поиску
В Википедии есть статьи о других людях с фамилиями Дымов и Перельман.
Осип Дымов
אוסיפ דימוב - Ossip Dymow - Osip Dymov - Осип Дымов- (1878–1957).jpg
Имя при рождении \tИосиф Исидорович Перельман
Псевдонимы \tОсип Дымов[1]
Дата рождения \t4 (16) февраля 1878
Место рождения \tБелосток
Дата смерти \t2 февраля 1959 (80 лет)
Место смерти \tНью-Йорк
Гражданство \t Российская империя Флаг США
Род деятельности \tдраматург, прозаик
Язык произведений \tрусский язык, идиш
Логотип Викитеки Произведения в Викитеке
Логотип Викицитатника Цитаты в Викицитатнике

Осип Дымов (идиш ‏אָסיפּ דימאָװ‏‎; псевдоним взят из рассказа А. Чехова «Попрыгунья»; настоящее имя Иосиф Исидорович Перельман[2], 1878—1959) — русский и еврейский (идиш) писатель и драматург.

Отец Исидор (Исаак) Перельман, счетовод, был родом из Польши; рано умер. Мать, Генриета Исааковна Эрлих, воспитывала детей одна.

В 1902 году Иосиф Перельман окончил Лесной институт в Санкт-Петербурге. С 1892 года был сотрудником ряда журналов, в том числе «Театр и Искусство» (1900—04), «Сигнал» (1905—1906), «Сатирикон» (с 1908), «Аполлон». Первую пьесу написал в 1903 году. Проза Дымова пользовалась широкой популярностью.

В 1913 году эмигрировал в США, некоторое время жил в Германии (Берлин), где приобрёл известность благодаря переводу нескольких своих произведений на немецкий язык.

Существенными элементами произведений Дымова являются описания болезни, психологического самоанализа и анализа, эротики, уныния.
— Вольфганг Казак

Содержание

1 Семья
2 Сочинения
3 Примечания
4 Источники
5 Ссылки

Семья

Брат — популяризатор науки Соломон-Яков Исидорович Перельман (1882—1942). Другой брат, Герман Перельман, погиб во время войны[3]. Сестра Анна (1879—1942) погибла в блокадном Ленинграде. В семье также росла младшая сестра Сора (София, Соня, 1884—?).
Двоюродные сёстры — пианистки Евгения (Женни) Лазаревна (Львовна) Штембер (в замужестве Руманова; 1893—1939, жена А. В. Руманова) и Эмма Людвиговна (Ита Лазаревна, Львовна) Штембер (1880—?)[4][5].

Сочинения

Голос крови, 1903
Солнцеворот, 1905
Каин, 1906
Слушай, Израиль, 1907
Каждый день (Ню), Berlin, 1908 (семейная драма, где женщина оказывается между нелюбимым супругом и молодым поэтом, в котором она разочаровывается, и — не зная, кто из них отец её ещё не рожденного ребёнка — решает умереть)
Земля цветет, 1908
Влас // «Аполлон», 1909, № 1-3 (история подростка, рано созревшего в окружении не понимающих его людей)
Весенняя печаль, 1910
Рассказы, 1910
Средняя история / Всеобщая история, обработанная «Сатириконом». — СПб.: изд. М. Г. Корнфельда, 1911
Бегущие креста, Berlin, 1911
Томление духа // альманах «Шиповник», № 17, 1912 (роман изображает бессмысленную суету петербургской «интеллигенции»)
Вечный странник, 1914
Новые голоса, 2-е изд. 1915

Флаг Самбурга
Материал из Википедии — свободной энциклопедии
Перейти к навигации
Перейти к поиску
Флаг муниципального образования село Самбург
муниципальное образование село Самбург
Пуровский район
Ямало-Ненецкий автономный округ
Россия
Flag of Samburg (Yamal Nenetsia).png
Утверждён \t28 декабря 2008
Пропорция \t2:3
Номер в ГГР \t4574
Авторский коллектив
А. К. Грефенштейн, В. К. Кондюрин

Флаг муниципального образования село Самбург Пуровского района Ямало-Ненецкого автономного округа Российской Федерации — опознавательно-правовой знак, служащий официальным символом муниципального образования.

Флаг утверждён 28 декабря 2008 года[1] и внесён в Государственный геральдический регистр Российской Федерации с присвоением регистрационного номера 4574.

В соответствии с постановлением Главы муниципального образования село Самбург от 26 марта 2010 года № 16 «О введении в действие официальных символов муниципального образования село Самбург», принятые Собранием депутатов муниципального образования село Самбург официальные символы были введены в действие 10 апреля 2010 года[2].
Описание флага

Полотнище синего цвета с отношением ширины к длине 2:3 вдоль нижнего края которого проходит белая полоса с шириной в 1/4 ширины полотнища. Большая синяя часть полотнища несёт две сиреневые диагональные полосы шириной в 1/5 от длины полотнища, расходящиеся от середины верхнего края (где они, соединяясь, образуют угол, слегка срезанный краем полотнища) к нижним углам синей части; поверх границ полос помещено изображение оленя, а в левом верхнем углу полотнища — Полярной звезды, окружённой сиянием, выполненные белым и жёлтым цветами. По центру белой полосы помещено изображение синей рыбы. Обратная сторона зеркально воспроизводит лицевую.

Символика флага

Серебряная Полярная звезда и острия вокруг (Северное сияние) символизируют собой северное положение села.

Пурпурное стропило как полугласная эмблема указывает на окрестные реки, имеющие в своих названиях основу «пур», и наименование Пуровского района к которому принадлежит муниципальное образование. Выход стропила за край полотнища указывает на близость речного устья.

Рыба указывает на богатство ею близлежащих рек.

Олень — указание на оленеводство как основное занятие населения.

Эрратические валуны
Материал из Википедии — свободной энциклопедии
Текущая версия страницы пока не проверялась опытными участниками и может значительно отличаться от версии, проверенной 5 января 2018; проверки требует 1 правка.
Перейти к навигации
Перейти к поиску
Одна из крупнейших эрратических глыб, Альберта. Кварцит >15 тыс. т.
Карта путей переноса валунов из Скандинавии и Финляндии, по Седерхольму
Поле ледниковой эрратики в Великобритании
Эрратическая глыба ледникового происхождения, объём 930 м³, вес ~ 2500 т. Эстония

Эрратические валуны, или ледниковая эрратика (от лат. erraticus — блуждающий) — общее название валунов, глыб, главным образом массивно-кристаллических, изверженных или сильно метаморфизованных горных пород, отличающихся по петрографическому составу от подстилающего субстрата.
Содержание

1 Происхождение
2 Палеогеографическое и практическое значение
3 В искусстве
4 См. также
5 Примечания
6 Литература
7 Ссылки

Происхождение

Эрратические валуны переносились ледником или плавучим льдом, оторвавшимся от ледника (айсбергом), на значительные расстояния от коренных выходов материнских пород. Такой материал, в отличие от дропстоунов, как правило, хорошо и средне окатан. В случае айсбергового переноса и отложения такая эрратика, в сущности, относится к дропстоунам, однако принципиально отличается по генезису и, главное, климатическим условиям, от обломочного материала, переносимого морскими, а не глетчерными, льдами.

В древнеледниковых областях Северной Америки и Европы обнаружены эрратические глыбы объёмом более 1000 м³, а дальность их переноса может составлять до 1000 км, однако наиболее обычны эрратические валуны диаметра 1—2 м по длинным осям.
Палеогеографическое и практическое значение
В. М. Васнецов. Витязь на распутье.
Отчётливо видны два направления ледниковой штриховки на экзарированной поверхности бараньего лба. Поверх нанесены позднескифские петроглифы.
Скопление дилювиальной эрратики в Центральном Алтае (дилювиальные бермы).

Находки ледниковой и иной эрратики позволяют реконструировать центры древних оледенений. Кроме этого, по установленному конусу разноса эрратического материала, содержащего полезные ископаемые, можно установить их коренной источник (метод руководящих валунов).

Конус рассеивания валунов представляет собой в плане треугольник, обращённый вершиной к источнику тех материнских горных пород, из которых эти валуны образовались. Метод поиска полезных ископаемых по руководящим эрратическим валунам эффективен в равнинных, слабо расчленённых областях.

К эрратическому материалу в последние годы относят и дилювиально-эрратические глыбы, которые могут встречаться как изолированно, так и большими протяжёнными полями (дилювиальные бермы). Дилювиальный эрратический материал, в отличие от ледникового, совершенно неокатан, за исключением случаев, когда дилювиальные потоки вовлекают в движение валуны из разрушаемых ими морен. В таких случаях возможно обнаружить ледниковую штриховку и ледниковые шрамы и на поверхности дилювиально-эрратического обломочного материала. Иногда на обломках, сложенных кристаллическими породами, наблюдается т. н. десквамация (отшелушивание), которую некоторые ошибочно принимают за окатанность.
В искусстве
\t
Возможно, этот раздел содержит оригинальное исследование.
Добавьте ссылки на источники, в противном случае он может быть удалён.
Дополнительные сведения могут быть на странице обсуждения. (7 мая 2016)

Советский кинофильм «А зори здесь тихие» снимался в Карелии, на территории, где следы последнего оледенения в виде бараньих лбов, заглаженных ледниками скал и эрратических валунов, просто бросаются в глаза даже неподготовленному зрителю.

Одним из самых впечатляющих примеров творческого воплощения древнеледникового ландшафта Русской равнины является серия полотен русского художника В. М. Васнецова, где и знаменитая надпись выбита именно на эрратическом, по-видимому, гранитоидном, принесённом льдами с Балтийского кристаллического щита, валуне: «Как пряму ехати — живу не бывати — нет пути ни прохожему, ни проезжему, ни пролетному..».
См. также

Медиафайлы на Викискладе

Валун
Ледогранник
Дропстоун
Рафтинг (геология)
Дилювиальные бермы
Мегалит

Сомов, Вячеслав Вячеславович
Материал из Википедии — свободной энциклопедии
Перейти к навигации
Перейти к поиску
Wikitext-ru.svg
\t
Эту статью следует викифицировать.
Пожалуйста, оформите её согласно правилам оформления статей.
Nuvola apps important recycle.svg
\t
Эта статья или раздел нуждается в переработке.
Пожалуйста, улучшите статью в соответствии с правилами написания статей.
В Википедии есть статьи о других людях с фамилией Сомов.
Вячеслав Сомов
Somov V V.jpg
Дата рождения \t13 (26) марта 1910
Место рождения \t

Варшава, Российская империя

Дата смерти \t17 июня 1988 (78 лет)
Место смерти \t

Москва, СССР

Гражданство \t СССР
Профессия \t
актёр
Театр \tЦентральный театр Советской армии
Награды \t
Заслуженный артист РСФСР

Вячеслав Вячеславович Сомов (1910—1988) — советский актёр, мастер художественного слова. Заслуженный артист РСФСР (1954).
Биография

Окончил Ленинградское балетное училище. Выступал на эстраде в пантомиме и танцевальном дуэте. Работал наездником в цирке. Играл в Государственном театре им. Вс. Мейерхольда, Драматическом театре им. Баумана. Участник Великой Отечественной войны (ушёл на фронт добровольцем). С 1945 г. артист Центрального театра Красной Армии. В знаменитом «Учителе танцев» Л. де Вега в роли Альдемаро Сомов успешно дублировал Владимира Зельдина.

С 1948 г. выступал на эстраде с сольными программами художественного чтения. Он представил на эстраде произведения многих зарубежных поэтов-классиков и ещё более — современников. Сомову были свойственны влюблённость в поэзию, желание поделиться с аудиторией счастьем приобщения к стихам Дж. Г. Байрона,Ф. Вийона, Ф. Гарсиа Лорки или радостью открытия новых, ещё не знакомых поэтических имен. В его репертуаре были поэты Франции, Великобритании, Германии, Испании, Турции, Бельгии, Чехословакии и др. стран. Французскую поэзию он представлял в программе от XV в. до современности. В неё входили Ф. Вийон, В. Гюго, Э. Ронсар, Ш. Бодлер, Ж. Дю Белле, П. Ж. Беранже, П. Верлен, Г. Аполлинер. Он часто предварял стихи краткими рассказами об авторах и для каждого находил особые ритмы, интонации, пластический рисунок. В 1956 году Сомов открыл для себя Н. Гильена, прочитав в журнале его стихотворение «Колыбельная, чтобы разбудить маленького негра». Он влюбился в этого кубинского поэта-изгнанника, выучил испанский язык и стал читать сначала стихи Гильена, а потом и других современных латиноамериканских поэтов. К 1960 году у него сложилась обширная программа «Современные зарубежные поэты». Кроме исполняемых ранее поэтов в неё входили Ж. Превер, Э. Гильвик, Жан Марсенак, отрывок из «Зеленых холмов Африки» Э. Хемингуэя (проза), американские поэты: К. Сэндберг, Р. Фрост, Л. Ферлингетти, никарагуанский — Р. Дарио, колумбийский — Луис Карлос Лопес. Сомов читал их в той национальной народной традиции, в которой они исполнялись на родине.

Ему помогали музыканты-гитаристы — в разное время с ним работали Виктор Кручинин, Алексей Кузнецов-старший. Читая с музыкальным сопровождением, артист погружал зрителей в самые недра поэтической стихии, в её ритмы. Тонко чувствуя музыкальную природу стиха, Сомов выражал её в пластике, иногда — в мелодекламации. В 1963 году Сомов стал лауреатом конкурса «За мир и дружбу между народами». Круг исполняемых поэтов все время расширялся, пополнялся новыми именами. «Испания в сердце» (1965), чешская поэзия (1967). В старые программы включались новые имена и страны. Это не значит, что Сомов обходил своим вниманием русскую поэзию. В 70-е годы он создал композиции «А. Блок — Б. Пастернак, М. Цветаева — А. Ахматова», «Женщина и поэзия»; «Современники» (Д. Самойлов, Б. Окуджава, Б. Слуцкий, А. Межиров и др.). Одна из последних программ называлась «Открытие Америки» (Р. Лоуэлл, О. Нэш, Р. Фрост и др. в переводах А. Вознесенского). Последняя, итоговая композиция — «Люди, которых я видел», о незабываемых встречах с крупнейшими поэтами и деятелями эпохи. Режиссёром программ Сомова была его жена, заслуженная артистка РСФСР Зинаида Бокарева.

Отмечая «великолепную пластику речи, простоту, не снижающую, однако, стихотворную речь до прозы, а прозу — до речи разговорной, обыденной», — Вс. Н. Аксенов главным в искусстве Сомова считал «подтекст». «Не только тот подтекст, который выявляет скрытый замысел автора, а и тот, что порожден собственным представлением исполнителя…» Эти слова своего товарища по искусству Сомова называл «самой дорогой похвалой». Сомов вместе с другими выдающимися мастерами художественного слова середины XX века, такими, как Сурен Кочарян, Всеволод Аксенов, Дмитрий Журавлев, Яков Смоленский, неустанно приобщал массового советского зрителя и слушателя к сокровищам мировой литературы.

Похоронен на Ваганьковском кладбище.
Литература

Сомов В. В. Песни Гильена // Нева. М.; Л., 1961. № 5. С. 212—214.
Сомов В. В. Полководец человечьей силы // Театральная жизнь. 1966. № 16. С. 7-8.
Аксенов Вс. Слово — полководец человечьей силы // Театральная жизнь. 1960. № 6. С. 25.
Лазарев М. Люблю сам и заставляю любить тысячи // Молодая гвардия. М., 1963. № 11. С. 304—307.
Нифонтов А. И. Сокровенные тайны поэзии // СЭЦ. М., 1964. № 10. С. 17.
Ленинский А. Звучащий поэтический образ // СЭЦ. 1977. № 8.
Смирнова Н. Вячеслав Сомов // Мастера художественного слова. М., 1988. Вып. 2. С. 247—264.

XM803
Материал из Википедии — свободной энциклопедии
Перейти к навигации
Перейти к поиску
XM803
Model of the final design MBT-70.JPG
внешне и по своему устройству XM803 был практически идентичен поздней модели MBT-70 в американском варианте реализации (на фото)
152mm Gun-Launcher Tank XM803
Классификация \tосновной боевой танк
Боевая масса, т \t51,6 (пустой) 55,8 (боевая)
Компоновочная схема \tклассическая по типу «все в башне»
Экипаж, чел. \t3
История
Производитель \tGeneral Motors
Годы производства \t1971
Количество выпущенных, шт. \t1
Основные операторы \tСоединённые Штаты Америки
Размеры
Длина корпуса, мм \t6832
Длина с пушкой вперёд, мм \t9385
Ширина, мм \t3696
Высота, мм \t3244, по зенитному пулемёту
Клиренс, мм \tизменяемый, 150—635
Бронирование
Тип брони \tстальная и алюминиевая катаная и литая, разнесённая, противоснарядная
Вооружение
Калибр и марка пушки \t152-мм XM150E6
Тип пушки \tнарезная пушка/пусковая установка
Боекомплект пушки \t50
Углы ВН, град. \t−10…+20
Прицелы \tстабилизированный дневной и активный ночной перископический, с лазерным дальномером
Пулемёты \t1 × 12,7-мм M85
1 × 7,62-мм M73
Подвижность
Тип двигателя \tV-образный
12-цилиндровый четырёхтактный дизельный жидкостного охлаждения, с турбонаддувом
Мощность двигателя, л. с. \t1475 (1060)[сн 1]
Скорость по шоссе, км/ч \t64
Удельная мощность, л. с./т \t28,6 (20,5)[сн 2]
Тип подвески \tиндивидуальная гидропневматическая
Удельное давление на грунт, кг/см² \t0,91
Преодолеваемый подъём, град. \t30
Преодолеваемая стенка, м \t1,09
Преодолеваемый ров, м \t2,80
Преодолеваемый брод, м \t2,2 с подготовкой, 4,88 с ОПВТ

Танк XM803 со 152-мм пушкой-пусковой установкой (офиц. Tank, Gun-Launcher, 152mm, XM803, исходно MBT-70 Pilot II) — опытный американский основной боевой танк, созданный в начале 1970-х годов. XM803 стал результатом развития американских наработок по программе MBT-70 после прекращения работ над ней, и создавался как упрощённый и удешевлённый вариант MBT-70 в американском исполнении. Несмотря на это упрощение, XM803 сохранял большинство основных применённых на MBT-70 новшеств, таких как компоновка с размещением всего экипажа в башне, пушка-пусковая установка высокой баллистики с автоматом заряжания, гидропневматическая подвеска с изменяемым клиренсом.

В результате, несмотря на предпринятые меры, стоимость танка оказалась всё ещё неприемлемой для армии и работы по XM803 не вышли за постройку и испытания в 1971 году единственного прототипа. Окончательное решение об отказе от программы XM803 было принято в 1972 году, но работы по танку и его испытания тем не менее внесли свой вклад в следующую программу создания основного боевого танка, будущего M1.
Содержание

1 Задействованные структуры
2 Тактико-технические характеристики
3 Примечания
3.1 Сноски
3.2 Источники
4 Литература
5 Ссылки

Задействованные структуры

В разработке основных узлов и агрегатов танка были задействованы следующие коммерческие структуры:[1]

Бронекорпус и башня — General Motors, Кливленд, Огайо; Милуоки, Висконсин (CPAF/CPFF)
Двигатель — Teledyne Continental Motors, Детройт, Мичиган (CPFF)
Трансмиссия — General Motors, Allison-Detroit Diesel Division, Индианаполис, Индиана (CPIF)
Подвеска — National Waterlift Co., Каламазу, Мичиган (CPFF)

В скобках приводятся типы контрактов: CPAF — контракт с возмещением затрат и разовым вознаграждением; CPFF — контракт с возмещением затрат и фиксированным вознаграждением; CPIF — контракт с оплатой затрат по себестоимости и поощрительным вознаграждением.

Тот же самый набор подрядчиков был привлечён к работе над MBT-70 с американской стороны и все те же подрядчики были задействованы в программе модернизации и продления сроков эксплуатации танков семейства M60 (кроме Chrysler, которая штамповала корпуса и башни для всей серии M60), что свидетельствует о значительной доле преемственности между перечисленными танками.
Тактико-технические характеристики
Примечания
Сноски

Соответственно, полная и полезная мощность двигателя
Соответственно, по полной и полезной мощности двигателя

Сердюк, Зиновий Тимофеевич
Материал из Википедии — свободной энциклопедии
Текущая версия страницы пока не проверялась опытными участниками и может значительно отличаться от версии, проверенной 15 ноября 2018; проверки требуют 13 правок.
Перейти к навигации
Перейти к поиску
Есть более полная статья
\t
В другом языковом разделе есть более полная статья Сердюк Зиновій Тимофійович (укр.).
Вы можете помочь проекту, расширив текущую статью с помощью перевода.
При этом, для соблюдения правил атрибуции, следует установить шаблон {{переведённая статья}} на страницу обсуждения, либо указать ссылку на статью-источник в комментарии к правке.
Зиновий Тимофеевич Сердюк
Зиновий Тимофеевич Сердюк
Флаг\t6-й Первый секретарь ЦК КП Молдавии \t
6 февраля 1954 года — 29 мая 1961 года
Предшественник \tДмитрий Спиридонович Гладкий
Преемник \tИван Иванович Бодюл
Флаг\tПервый секретарь Львовского областного комитета Компартии Украины \t
апрель 1952 года — февраль 1954 года
Предшественник \tВасилий Данилович Чучукало
Преемник \tМихаил Константинович Лазуренко
Флаг\tПервый секретарь Киевского областного комитета КП(б) Украины \t
март 1947 года — февраль 1949 года
Предшественник \tНикита Сергеевич Хрущёв
Преемник \tАлексей Андрианович Грыза
Рождение \t2 (15) ноября 1903
село Арбузинка,
Херсонская губерния ныне Николаевская область, Российская империя
Смерть \t8 августа 1982 (78 лет)
Москва, РСФСР, СССР
Место погребения \t

Троекуровское кладбище

Партия \tКПСС
Образование \t

Высшая партийная школа при ЦК КПСС

Награды \t
Герой Социалистического Труда — 1963
Орден Ленина \tОрден Ленина \tОрден Ленина \tОрден Ленина
Орден Красного Знамени \tОрден Красного Знамени \tОрден Отечественной войны I степени \tОрден Отечественной войны II степени
Медаль «Партизану Отечественной войны» I степени
Военная служба
Звание \tГенерал-майор
Сражения \t

Великая Отечественная война

В Википедии есть статьи о других людях с фамилией Сердюк.

Зиновий Тимофеевич Сердюк (15.11.1903—18.08.1982) — советский партийный деятель, генерал-майор (1943).

Член КПСС с 1925 года. Член ЦК КП Украины (1938—54). Кандидат в члены ЦК КПСС (1939—56). Член ЦК КПСС (1956—66). Кандидат в члены Политбюро ЦК КП Украины (1949—54). Член Политбюро и первый секретарь ЦК КП Молдавии (1954—61).
Содержание

1 Биография
2 Выступление на XXII съезде КПСС
3 Награды
4 Примечания
5 Ссылки

Биография
Могила Сердюка на Троекуровском кладбище Москвы

Родился в с. Арбузинка Херсонской губернии (ныне — Николаевская область), в семье крестьянина-бедняка.

С 1917 года — рабочий на Юго-западной железной дороге. В 1923 вступил в комсомол. В 1923—1928 был на профсоюзной и комсомольской работе в Одесской губернии.

В 1928—1931 учился в Высшей школе профдвижения, затем на профсоюзной работе в Москве.

В 1934—1935 — заместитель командира ледокола «Русанов» по политической части. В 1935—1936 — заместитель начальника Политического отдела Главного управления северного морского пути при СНК СССР.

Сергей Хрущёв, сын Хрущёва Н.С. в своей книге "Никита Хрущев. Реформатор" писал: "Отец знал Сердюка с 1938 года (с переходом Хрущёва с работы в Москве на Украину - Прим.)... В [Киевском] обкоме ему приглянулся тридцатипятилетний смышленый, расторопный Сердюк. Он стал правой рукой отца, а на следующий год его избрали Секретарем Киевского обкома. С тех лет они дружили".

В годы Великой Отечественной войны член военных советов нескольких армий.

С 22 марта 1947 года по февраль 1949 года — первый секретарь Киевского областного комитета КП Украины. В 1949—1952 — секретарь ЦК КП Украины. В 1952—1954 — первый секретарь Львовского областного комитета КП Украины.

С 6 февраля 1954 года по 29 мая 1961 года — первый секретарь ЦК КП Молдавии.

С 1961 года первый заместитель Председателя Комитета партийного контроля при ЦК КПСС.

С декабря 1965 года — персональный пенсионер союзного значения.

На XVIII—XIX съездах КПСС был избран кандидатом в члены ЦК КПСС, а на XX[1] и XXII съездах — членом ЦК КПСС. Депутат Верховного Совета СССР 1-6 созывов. Депутат Верховного Совета Молдавской ССР 4-5 созывов.
Выступление на XXII съезде КПСС

30 октября 1961 г. на утреннем заседании (23 заседание), выступил с речью, посвященной задачам партийного контроля, вытекающим из решений съезда.

Одобрив новую программу партии и новую редакцию Устава партии, подчеркнул, что заложенные в новых партийных документх «ленинские нормы партийной жизни» должны сделать невозможным повторение культа личности. Подчеркнул, что в расследовании репрессий и преступлений того периода, в том числе и убийства Кирова C.М., заключен нравственный долг перед партией и народом.

Как и все выступающие, подверг резкой критике участников антипартийной группы. Одобрил переименование Мавзолея Ленина и нецелесообразность сохранение в нем саргофага с телом Сталина И.В.. Приветствовал установку памятника Карлу Марксу. В духе антирелигиозной компании критиковал расход средств государственного бюджета на реставрацию церквей, проводимую архитектурными организациями.

В соответствии с идеями съезда призвал к широкой перестройке органов партийного и государственного контроля от канцелярского формально-бюрократического подхода к участию каждого коммуниста, к всенародному движению за борьбу против всего, что мешает движению к коммунизму, в том числе против «хозяйственного обрастания и частнособственнических поползновений», к воспитанию советских людей в духе Морального кодекса строителей коммунизма[2].
Награды

Герой Социалистического Труда (04.11.1963)
4 ордена Ленина (23.01.1948; 06.11.1953; 15.02.1957; 04.11.1963)
2 ордена Красного Знамени (06.11.1941; 04.02.1943)
орден Отечественной войны I степени (27.08.1943)
орден Отечественной войны II степени (01.02.1945)
медаль «Партизану Отечественной войны» I степени (19.02.1945)
медали

Ван Хеккинг Коленбрандер, Гюс
Материал из Википедии — свободной энциклопедии
Перейти к навигации
Перейти к поиску
В Википедии есть статьи о других людях с фамилией Хеккинг.
Футбол
Гюс ван Хеккинг Коленбрандер
Guus van Hecking Colenbrander.png
Общая информация
Полное имя \tГюстаф Паул ван Хеккинг Коленбрандер
Родился \t7 ноября 1887
Сурабая, Голландская Ост-Индия
Умер \t13 марта 1945 (57 лет)
Зейст, Нидерланды
Гражданство \tФлаг Нидерландов Нидерланды
Позиция \tзащитник
Клубная карьера[ 1]
1905—191? \tФлаг Нидерландов Велоситас Бреда
Национальная сборная[ 2]
1908 \tФлаг Нидерландов Нидерланды \t1 (0)

Количество игр и голов за профессиональный клуб считается только для различных лиг национальных чемпионатов.

Количество игр и голов за национальную сборную в официальных матчах.

Гюстаф Паул (Гюс) ван Хеккинг Коленбрандер (нидерл. Gustaaf Paul "Guus" van Hecking Colenbrander; 7 ноября 1887, Сурабая, Голландская Ост-Индия — 13 марта 1945, Зейст, Нидерланды[1]) — нидерландский футболист, игравший на позиции защитника, выступал за клуб «Велоситас Бреда». В составе сборной Нидерландов сыграл один матч.
Содержание

1 Ранние годы
2 Спортивная карьера
3 Личная жизнь
4 Источники
5 Ссылки

Ранние годы

Гюстаф Паул, более известный под именем Гюс, родился в городе Сурабая на острове Ява[2]. Его отец — Йохан Хендрик, родился в Арнеме в семье офицера и работал поверенным от компании «Heineken» в Голландской Ост-Индии. В октябре 1886 года он женился на Каролине Кристине Пелцер, которая за четыре года родила ему троих детей: двух сыновей и дочь.

В возрасте шести лет Гюс остался без отца, который умер в 1893 году в городе Сурабая. После этого они переехали в Нидерланды, где его мать вышла замуж в третий раз. Гюс происходил из семьи военнослужащих, поэтому он поступил в кадетскую школу в Алкмаре, в которой начал играть в футбол. В 1906 году он поступил в Королевскую военную академию (нид.)русск. в городе Бреда.
Спортивная карьера

В возрасте семнадцати лет ван Хеккинг Коленбрандер стал членом футбольного клуба «Велоситас», в котором играли в основном воспитанники военной академии и кадетских школ[3]. Гюс стал играть на позиции защитника, а уже через три года получил вызов в сборную Нидерландов. Его дебют состоялся 10 мая 1908 года в товарищеском матче против сборной Франции, состоявшемся в Роттердаме. Хозяева поля одержали крупную победу со счётом 4:1[4] — для нидерландцев эта была первая встреча с французской сборной. В той игре участвовал ещё один игрок «Велоситаса» — Ян Аккерсдейк.
Личная жизнь

Гюстаф женился в возрасте тридцати девяти лет. Его избранницей стала 25-летняя Якоба Йоханна ван дер Мен, уроженка Амстердама. Их брак был зарегистрирован 25 ноября 1926 года в Утрехте[5]. В 1935 году у них родился сын — Йохан Гюстаф.

Военную службу он проходил в авиационных войсках и дослужился до звания майора. Во время Второй мировой войны он попал в плен к немцам, после чего был отправлен домой[6]. Умер в марте 1945 года после болезни в возрасте 57 лет.
Источники

BS Overlijden met Gustaaf Paul van Hecking Colenbrander. (нид.). wiewaswie.nl. Дата обращения 29 октября 2014.
Gustaaf Paul van Hecking Colenbrander. (нид.). members.casema.nl. Дата обращения 29 октября 2014.
Koninklijke Nederlandse Voetbalbond (KNVB) » Inventaris nr. 449, Scan: 242. (нид.). gahetna.nl. Дата обращения 29 октября 2014.
Nederland — Frankrijk 4:1. (нид.). voetbalstats.nl. Дата обращения 29 октября 2014.
BS Huwelijk met Gustaaf Paul van Hecking Colenbrander. (нид.). wiewaswie.nl. Дата обращения 29 октября 2014.
Guus van Hecking Colenbrander. (нид.). voetballegends.nl. Дата обращения 29 октября 2014.

Рехтер, Яаков
Материал из Википедии — свободной энциклопедии
Перейти к навигации
Перейти к поиску
В Википедии есть статьи о других людях с фамилией Рехтер.
Яаков Рехтер
Основные сведения
Страна \tПалестина, Израиль
Дата рождения \t14 июня 1924
Место рождения \tТель-Авив, Палестина
Дата смерти \t28 апреля 2001 (76 лет)
Место смерти \tкиббуц Шфаим, Израиль
Работы и достижения
Учёба \t

Технион

Архитектурный стиль \tмодернизм
Важнейшие постройки \tTel Aviv Performing Arts Center[d] и Atarim Square[d]
Награды \t

Премия имени Исраэля Рокаха за проект «Сад Яакова" (1968)
Премия Израиля по архитектуре за дом отдыха в Зихрон-Яакове (1972)
Премия Арье Эльханани за сочетание искусств в строительстве (1983)

Commons-logo.svg Медиафайлы на Викискладе

Яаков Рехтер (ивр. ‏יעקב רכטר‏‎; 14 июня 1924, Тель-Авив, Израиль — 28 апреля, 2001, киббуц Шфаим, Израиль) — израильский архитектор, лауреат Государственной премии Израиля по архитектуре, сын архитектора Зеэва Рехтера.
Содержание

1 Биография
2 Избранные проекты и постройки
3 Примечания
4 Литература
5 Ссылки

Биография

Яаков Рехтер родился в подмандатной Палестине. Участвовал в Войне за независимость Израиля в качестве офицера [1]. После окончания учебы в Технионе (израильском технологическом институте) в 1952 году стал партнером в фирме отца, а с 1960 года возглавил её. Для его архитектурного стиля характерны склонность к ярким скульптурным формам и экспериментированию со стеклом и бетоном[1]. После его смерти, в Израиле премия имени Зеэва Рехтера, учрежденная в 60-х годах, стала называться Государственной премией по архитектуре имени Зеэва и Яакова Рехтера (вторая по престижности после премии Израиля),[2]. Их фирмой руководит теперь сын Яакова Рехтера, Амнон Рехтер.
Избранные проекты и постройки

Концертный зал Гейхал ха-Тарбут имени Ф. Р. Манна в Тель-Авиве (the Frederic R. Mann Auditorium) (совместно с отцом Зеэвом Рехтером, Довом Карми и другими), 1957[источник не указан 342 дня]
Hasharon (Герцлия-Питуах, 1961), Tel Aviv Hilton (Тель-Авив, 1965), Herods Tel Aviv Hotel (Тель-Авив, 1972), Jerusalem Hilton (сейчас Crowne Plaza Jerusalem Hotel) (Иерусалим, 1974), Sheraton Tel Aviv Hotel (Тель-Авив, 1977), Carlton Tel Aviv (Тель-Авив, 1980), King Solomon Sheraton Hotel (сейчас King Solomon Hotel) (Иерусалим, 1981), Holiday Inn (Ашкелон, 1998) (совместно с отцом)
Больницы «Каплан» и «Кармель», Хайфа (совместно с отцом)
Восстановление больницы «Хадасса» на горе Скопус в Иерусалиме
Здание поликлиники, Хайфа
Набережная, Тель-Авив (совместно с отцом)
Центр исполнительного искусства (Performing Arts Center), Тель-Авив, 1994
Здание библиотеки естественных наук имени Голшлегеров (Maurice and Gabriela Goldschleger Life Sciences Library), жилье для приглашаемых ученых имени Луненфелда-Кунина (the Lunenfeld-Kunin Residences for Visiting Scientists) и так называемый «Европейский дом» (Europe House), на территории института Вейцмана.
Здание дома отдыха в Зихрон-Яакове (Государственная премия Израиля), 1972.

Примечания

Рехтер, отец и сын, израильские архитекторы — статья из Электронной еврейской энциклопедии

Статья Архитекторы института Вейцмана Архивировано 27 августа 2014 года.

Литература

Cohen, Nahoum. Bauhaus Tel Aviv. An architectural guide. — London, 2003

Тилли, Мег
Материал из Википедии — свободной энциклопедии
Перейти к навигации
Перейти к поиску
В Википедии есть статьи о других людях с фамилиями Тилли и Чан.
Мег Тилли
Meg Tilly
Meg Tilly, 2013 (cropped).jpg
Имя при рождении \tМаргарет Чан
Дата рождения \t14 февраля 1960 (59 лет)
Место рождения \tЛонг-Бич, Калифорния, США
Гражданство \t США
Профессия \t
актриса
Награды \t«Золотой глобус» (1986)
IMDb \tID 0000672
officialmegtilly.com
Commons-logo.svg Медиафайлы на Викискладе

Мег Тилли (англ. Meg Tilly, урожд. Маргарет Чан (англ. Margaret E. Chan), род. 14 февраля 1960, Лонг-Бич, Калифорния) — американская актриса, танцовщица и писательница. Номинантка на Оскар и лауреат премии Золотой глобус в 1986 году в категории Лучшая актриса второго плана за роль в фильме «Агнесса божья».
Биография

Мег Тилли родилась в семье Гэрри Чана, американца китайского происхождения, и Патрисии Тилли, которая имеет ирландские и индейские корни, выросла в Британской Колумбии в Канаде. Её старшая сестра — актриса Дженнифер Тилли. Мег Тилли училась танцам в «Connecticut Ballet Company» и «Throne Dance Theatre». В 1980 г. её ожидал первый успех в фильме Алана Паркера «Слава».

После травмы Мег Тилли была вынуждена оставить танцы и сконцентрироваться на актёрской карьере. В 1985 г. Тилли получила первую значительную роль в фильме «Агнесса Божья», где её партнёрами были Джейн Фонда и Энн Бэнкрофт. За участие в этом фильме Мег Тилли была награждена премией «Золотой глобус» и номинировалась на «Оскар». Тилли снималась в фильмах «Вальмон» с Колином Фёртом, «Качели», «Маскарад» с Ким Кэттролл, «Спи со мной», в ленте Абеля Феррары «Похитители тел».

Мег Тилли написала роман «Singing Songs». В 1995 г. она в последний раз снялась в телевизионном фильме «Journey» с участием Элайзы Душку. В 2006 году вышел второй роман Мег Тилли — «Gemma».

До 1989 г. Мег Тилли была замужем за кинопродюсером Тимом Циннеманном, у них двое детей. От трехлетних отношений с британским актёром Колином Фёртом у Тилли есть сын Уильям. С 1992 по 2002 г. она была замужем за бывшим президентом компании «Sony Pictures» Джоном Кэлли.
Фильмография
Год \t\tРусское название \tОригинальное название \tРоль
1980 \tф \tСлава \tFame \tбалерина
1981 \tтф \t\tThe Trouble with Grandpa \tДори
1982 \tф \tОдна тёмная ночь \tOne Dark Night \tДжули Уэллс
1982 \tс \tБлюз Хилл стрит \tHill Street Blues \tпроститутка
1982 \tф \tТекс \tTex \tДжейми Коллинз
1983 \tф \tПсихо 2 \tPsycho II \tМэри Лумис
1983 \tф \tБольшое разочарование \tThe Big Chill \tХлоя
1984 \tф \tИмпульс \tImpulse \tДженнифер
1985 \tф \tАгнесса божья \tAgnes of God \tсестра Агнесса
1986 \tф \tНе в своей тарелке \tOff Beat \tРэйчел
1988 \tф \tМаскарад \tMasquerade \tОливия Лоуренс
1988 \tф \tДевушка на качелях \tThe Girl in a Swing \tКарин
1989 \tс \t\tNightmare Classics \tКармилла
1989 \tф \tВальмон \tValmont \tмадам де Турвель
1990 \tтф \tВ лучших интересах ребёнка \tIn the Best Interest of the Child \tДженнифер Колтон
1990 \tф \tДва Джейка \tThe Two Jakes \tКитти Берман
1992 \tф \tПобег из Нормала \tLeaving Normal \tМарианна
1993 \tс \tДорога в Эйвонли \tRoad to Avonlea \tЭвелин Гриер
1993 \tф \tПохитители тел \tBody Snatchers \tКэрол Мэлоун
1993 \tс \tИдеальные преступления \tFallen Angels \tЛуи Уэлдон
1994 \tс \t\tWinnetka Road \tДжордж Грейс
1994 \tф \tСпи со мной \tSleep with Me \tСара
1994 \tтф \tГлавные тайны \tTrick of the Eye \tФейт Кроуэлл
1995 \tтф \tДжорни \tJourney \tМин
2010 \tс \tКаприка \tCaprica \tмать
2012—2013 \tс \tДевушки и бомбы \tBomb Girls \tЛорна Корбетт
2014 \tтф \tДевушки и бомбы: Лицом к лицу с врагом \tBomb Girls - Facing the Enemy \tЛорна Корбетт
Ссылки

Меркулов, Юрий Александрович
Материал из Википедии — свободной энциклопедии
Перейти к навигации
Перейти к поиску
В Википедии есть статьи о других людях с похожими именами, см. Меркулов и Меркулов, Юрий.
Юрий Меркулов
Имя при рождении \tЮрий Александрович Меркулов
Дата рождения \t28 апреля 1901
Место рождения \tсело Рассказово, Тамбовская губерния, Российская империя
Дата смерти \t13 февраля 1979 (77 лет)
Место смерти \tМосква, СССР
Гражданство \t Российская империя↓
СССР
Профессия \tхудожник, режиссёр-мультипликатор, художник-мультипликатор, режиссёр-документалист
IMDb \tID 3025743
Аниматор.ру \tID 2923

Юрий Александрович Меркулов (15 апреля (28 апреля) 1901 год — 13 февраля 1979) — русский и советский художник, мультипликатор, режиссёр, документалист, реставратор, изобретатель, организатор производства, теоретик кино, актёр, общественный деятель, один из основателей советской школы графической и объёмной мультипликации.
Содержание

1 Биография
1.1 Ранние годы
1.2 Кино и мультипликация
1.3 Помимо кинематографа
2 Фильмография
3 Примечания
4 Литература
5 Ссылки

Биография
Ранние годы

Родился в селе Рассказово (нынче город Рассказово Тамбовской области) в обеспеченной многодетной семье. Его отец Александр Николаевич Меркулов (1869—1924) был известным хирургом, соратником Н. А. Семашко, cоздателем и директором Травматологического института, занимался организацией госпиталей по всей стране и часто переезжал с места на место. Будучи «человеком широких взглядов», он отдал свою 11-комнатную квартиру нуждающимся, поселив семью в 9-метровой комнате. Мать Мария Карловна (1870—1944) была пианисткой, посвятившей себя воспитанию семерых детей, обучала их музыке и немецкому языку[1][2].

Юрий Меркулов рано заинтересовался живописью и поступил в Училище Ф. И. Рерберга. Во время гражданской войны работал санитаром в госпитале, служил во флоте и обучал моряков-художников; в дальнейшем морская тематика стала его страстью. Свой творческий путь начинал как художник Особой кавалерийской бригады в Москве. Сотрудничал с Владимиром Маяковским: рисовал политические плакаты для «Окон сатиры РОСТА», расписывал агитпоезда, казармы, оформлял праздники и массовые шествия, изготавливал вывески и т.д. В качестве художника-оформителя участвовал в создании спектакля «Мистерия-буфф» в Театре РСФСР 1-м[1][3].

Обучался во ВХУТЕМАСе в мастерской И. И. Машкова, которую окончил в 1923 году. Дипломной работой стал живописный портрет С. М. Будённого. Входил в состав группы «проекционистов» и выделившихся из них «конкретивистов», а в 1925 году стал одним из членов-учредителей Общества художников-станковистов (ОСТ).
Кино и мультипликация

Совместно с Даниилом Черкесом начал изготовление первых в стране мультфильмов — т.н. «анимационных плакатов» для агитпоездов, основанных на карикатурах художников Дмитрия Моора, М. М. Черемных, В. Н. Дени. В 1923 году вместе с Николаем Ходатаевым и Зеноном Комиссаренко готовил эскизы для экспериментального научно-фантастического фильма «Аэлита». На предложение добавить в картину мульт-вставки, совмещённые с актёрской игрой, режиссёр Яков Протазанов ответил отказом[4]. Тогда все трое организовали собственное Экспериментальное бюро мультипликации при фрагменты совмещались с документально-игровыми кадрами. Оформил мульт-вставки для комедии «Поцелуй Мэри Пикфорд»[1].

В 1928 году запустил первый в СССР кукольный мультсериал о приключениях человечка Братишкина. Персонаж представлял собой объёмную марионетку (куклу) на шарнирах, которая взаимодействовала с реальным миром, в том числе с людьми. Впоследствии Меркулов уступил режиссёрское кресло начинающему Александру Птушко[7]. Совместно с Леонидом Амальриком и Львом Атамановым организовал мастерскую при «Госвоенкино» для производства военно-учебной мультипликации[6].

В 1929 году поставил мультипликационно-игровой фильм о 1-й Конной армии, идею которого вынашивал многие годы. В его основу лёг рассказ смертельно раненого бойца РККА, который он услышал в 1919 году будучи санитаром в госпитале. Оператором выступил Эдуард Тиссе. Фильм пользовался большой популярностью — семья Меркулова несколько лет жила на отчисления с кинопоказов[1][3].

В 1950-60-е годы продолжил создавать мультипликационные политические киноплакаты на злобу дня, а также мульт-вставки для художественного и документального кино. Обладал фактурной внешностью, и кинорежиссёры нередко приглашали его на эпизодические роли дворян, помещиков и аристократов[1].
Помимо кинематографа

Участник Великой Отечественной войны.

Меркулов находил разное воплощение для своих идей. Так, в 1930-е годы в Центральном парке культуры и отдыха он построил модель гидроплана; чтобы желающие могли ощутить «эффект полёта», в иллюминаторы были встроены сменяющие друг друга виды военных и гражданских объектов, а на борту размещался аттракцион для стрельбы по мишеням[1].

Как реставратор работал над восстановлением Воронцовского дворца в Севастополе, где планировал открыть Музей морской славы России с панорамным видом. В 1939 году был назначен главным художником первой выставки Военно-Морского Флота СССР, также прошедшей в Парке Горького[1].

Занимался живописью и агитпропом. В частности, ему принадлежат такие известные плакатные работы как «Готовим отпор» (1925), «Знамя Ленинского комсомола должно реять на линкоре!» (1930-е), «Бить врага по-снайперски, по-гвардейски!» (1942, совместно с П. Т. Мальцевым)[8].

Был женат на Антонине Васильевне Меркуловой, которую встретил в Севастополе. У пары родилась дочь Нина. Собирал редкие старинные книги по истории искусств. Мечтал создать Музей кино[3].

Скончался 13 февраля 1979 года. Похоронен в Москве в семейном захоронении на Новодевичьем кладбище (участок 3, ряд 3)[2].

Жизни и творчеству Юрия Меркулова посвящены выпуски 15, 22 и 23 из цикла «Анимация от А до Я» Ирины Марголиной (REN-TV, 1997 год, ведущий Эдуард Назаров).
Фильмография

1924 — Межпланетная революция (режиссёр-мультипликатор, сценарист, художник-постановщик)
1925 — 1905—1925 (режиссёр-мультипликатор)
1925 — Как Авдотья стала грамотной (режиссёр-мультипликатор, сценарист, художник-постановщик)
1925 — Китай в огне (режиссёр-мультипликатор, мультипликатор)
1926 — Стекольное производство (мультипликатор)
1926 — Механика головного мозга (мульт-вставки)
1926 — Политшаржи (мультипликатор)
1927 — Поцелуй Мэри Пикфорд (мульт-вставки)
1927 — Руки прочь от Китая! (режиссёр-мультипликатор, сценарист) (не сохранился)
1927 — Наш ответ Чемберлену (режиссёр-мультипликатор, художник) (не сохранился)
1927 — Сенька-Африканец (режиссёр-мультипликатор, мультипликатор)
1927 — Пропавшая грамота (режиссёр-мультипликатор, сценарист) (не сохранился)
1927 — Цыплят по осени считают (режиссёр-мультипликатор, сценарист) (не сохранился)
1928 — Ночная тревога (Братишкин в казарме) (режиссёр-мультипликатор, художник-постановшик) (не сохранился)
1929 — Приключения Братишкина (режиссёр-мультипликатор, сценарист, художник-постановщик)
1929 — Первая конная (режиссёр)
1930 — Классы военных кораблей (режиссёр)
1930 — Красный флот (режиссёр)
1934 — Киножурнал «Советская деревня», фрагмент «Про пёстрого бычка» (режиссёр-мультипликатор, художник-постановщик)
1935 — Махорка (режиссёр)
1935 — Летающие игрушки (режиссёр-мультипликатор)
1936 — Английский язык (режиссёр)
1936 — Король цирка (сценарист)
1937 — Перекоп (сценарист)
1955 — Северный полюс (мульт-вставки) (документальный)
1958 — Наш милый доктор (мульт-вставки)
1958 — Я был спутником Солнца (мульт-вставки)
1959 — Насреддин в Ходженте, или Очарованный принц (мульт-вставки)
1959 — Тайна кровавой крепости (мульт-вставки)
1959 — Методы создания кукурузы (режиссёр-мультипликатор, мультипликатор)
1960 — Зелёный друг (мульт-вставки)
1960 — Композитор Сергей Прокофьев (мульт-вставки) (документальный)
1960 — Русский сувенир (мульт-вставки)
1961 — Удар по облакам (мульт-вставки)
1962 — Маленькие мечтатели (фрагмент «Юлькин день», мульт-вставки)
1965 — Миру — мир (режиссер, сценарист)
1965 — Мы с тобой, Куба! (режиссёр-мультипликатор, сценарист)
1965 — Под суд расхитетелей хлеба! (режиссёр-мультипликатор, сценарист)

Каламатиано, Ксенофонт Дмитриевич
Материал из Википедии — свободной энциклопедии
Перейти к навигации
Перейти к поиску

Ксенофонт Дмитриевич Каламатиано (англ. Xenophon Kalamatiano 1882, Вена — 9 ноября 1923) — российско-американский бизнесмен.
Содержание

1 Биография
2 Шпионаж и Дело Локкарта
3 Литература
4 Ссылки

Биография

Гражданин США русско-греческого происхождения. Учился в Чикагском университете.

С 1907 г. жил в России, с ежегодными поездками в США, будучи представителем американской компании JI Case Implement Company's, производившей тракторы и автомобили.

С начала 1915 по весну 1916 ездил в США по торговым делам. Основал «Международную К° фабрик и заводов в Америке», но фирма успеха не имела. В 1917-1918 в связи с затруднениями революционного времени коммерческая деятельность Каламатиано сошла на нет.
Шпионаж и Дело Локкарта

В 1918 Каламатиано создал неофициальное "информационное бюро", которое собирало экономическую, политическую и военную информацию о ситуации в России, передававшуюся Каламатиано американским дипломатам. В организации Каламатиано работали более 15 человек, ездившие из Москвы по разным городам России.

С 30 августа по 18 сентября 1918 г. Каламатиано ездил в Белебей Уфимской губернии, где с июля 1918 г. жила его жена. По возвращении в Москву, 18 сентября Каламатиано был арестован чекистской засадой у бывшего американского генерального консульства. Во время обыска в трости Каламатиано были обнаружены расписки и шифр.

На следствии заявлял: "работу организации считаю совершенно безвредной, т.к. организация никакой военной, политической или противоправительственной цели не преследовала" и что "лица, работающие в его организации, никак не могут быть обвиняемы в каких-либо противоправительственных действиях, т.к. о фактической цели работы знал только он сам."

28 ноября — 3 декабря судился по делу Локкарта в Революционном трибунале при ВЦИК по обвинению в шпионаже. Большинство обвиняемых на этом процессе также были сотрудниками каламатиановской организации.

В последнем слове Каламатиано заявил, что: "он, как гражданин САСШ, категорически утверждает, что никаких ни Гренаров, ни Локкартов не знал, ни теперь не знает, виновным себя в организации шпионажа не признает".

Приговорен к расстрелу. Расстрел заменен 20 годами тюрьмы. Постановлением верховного революционного трибунала при ВЦИК от 3 мая 1920 г. срок наказания сокращен до 5 лет. Постановлением президиума ВЦИК от 4 августа 1921 г. освобожден по амнистии и 9 августа 1921 г. выслан в Эстонию.

Скончался 9 ноября 1923 года в американском санатории от болезни сердца и заражения крови.
Литература

Архив ВЧК: Сборник документов / Отв. ред. В.Виноградов, А.Литвин, В.Христофоров; сост.: В.Виноградов, Н.Перемышленникова. М.: Кучково поле, 2007.

Нарада-бхакти-сутры
Материал из Википедии — свободной энциклопедии
Перейти к навигации
Перейти к поиску

Нарада-бхакти-сутры (санскр. नारद भक्ति सूत्र nārada bhakti sūtra IAST) — санскритский текст, чьё авторство традиция приписывает риши Нараде. Текст детализирует детали процесса бхакти-йоги и представляет особое значение для практикующих бхакти-садхану: Нарада перечисляет 11 видов бхакти, которые могут существовать между преданным и его божеством, основываясь на различных типах этих взаимоотношений. Именно поэтому Нарада-бхакти-сутры занимают важное место в традиции вайшнавизма. Иногда текст также именуется Нарада-смрити (санскр. नारद स्मृति nārada smṛti IAST), но не следует путать его с одной из дхармашастр, имеющих то же название.
Содержание

1 Состав
2 Датировка и авторство
3 Конфессиональная принадлежность
4 Основные понятия
5 Переводы на русский
6 См. также
7 Примечания
8 Литература

Состав
Обложка издания Нарада-бхакти-сутр в переводе Свами Чинмаянанды.

Оригинальный санскритский текст состоит из 84-х стихов-сутр. Однако существует несколько традиций разбития его на главы — наиболее известные из них это разбития на 5 глав и на 9 глав. Также есть некоторые отличия в нумерации и последовательности стихов[1]. Свами Прабхавананда (26 декабря 1893 — 4 июля 1976 г.), являвшийся монахом «Миссии Рамакришны» и близкий традиционной веданте и шраута-индуизму, представляет разбитие текста на 9 глав по темам следующим образом:

Глава 1 (стихи 1-6) — описывают определение бхакти;
Глава 2 (стихи 7-14) — подчеркивают важность отречения и самоотречения;
Глава 3 (стихи 15-24) — описывают виды любви к божеству;
Глава 4 (стихи 25-33) — определяет бхакти как высшую цель человеческой жизни;
Глава 5 (стихи 34-42) — содержит практические указания о практике бхакти;
Глава 6 (стихи 43-50) — объясняет важность общения с праведниками;
Глава 7 (стихи 51-57) — обсуждается различие между типов преданности;
Глава 8 (стихи 58-73) — описывает формы бхакти;
Глава 9 (стихи 74-84) — рекомендации по практике и поклонения.

Шрила Прабхупада в своём переводе разбивает текст на 5 глав и описывает их следующим образом[2]:

Глава 1 (стихи 1-14) — значение преданности;
Глава 2 (стихи 15-33) — определение Бхакти;
Глава 3 (стихи 34-50) — средства достижения;
Глава 4 (стихи 51-73) — типы Преданность;
Глава 5 (стихи 74-84) — достижение совершенства.

Датировка и авторство

Несколько затруднительно определить возраст текста — Рай Сингх определяет приблизительно 1000 годом нашей эры[3], что как раз совпадает с одним из пиков расцвета движения бхакти. Переводчики текста на английский (Рай Сингх, Свами Чинмаянанда[4], Свами Харшананда[5], Прем Пракаш[6] и другие) отмечают, что текст, скорее всего, подвергался более поздней редакторской правке. Вполне возможно, что текст изначально писался на одном из местных языков и в дальнейшем был переведён на санскрит.
Конфессиональная принадлежность

Хотя текст Нарада-бхакти-сутр является важным писанием для многих вайшнавских школ, он не является исключительно вайшнавским писанием и стал таковым благодаря особой роли бхакти в вайшнавизме[1]. Так, текст также важен и для традиции Вирашиваизма — в своих лекциях Джагадгуру Чандрашекхар Шивачарья Махасвамиджи[7] неоднократно обращался к тексту. Так же есть упоминания Нарада-бхакти-сутр в трудах Шайва-сиддханты и Сиддха-сиддханта.
Основные понятия

В тексте Нарада объясняет ступени совершенствования преданности; процесс достижения состояния преданности; приводит цитаты более ранних авторов по вопросу бхакти; рассматривает вещи, которых следует избегать в практике бхакти; объясняет природы бескорыстной преданности божеству; описывает 11 различных форм преданности бхакта-садхака к избранному божеству.
Переводы на русский
Одна из первых книг, над которыми Бхактиведанта Свами Прабхупада работал, приехав в Америку. После его смерти была закончена его учениками. На русском языке существует т. н. ознакомительный перевод, сделанный В. Вернигором с английского издания Свами Тьягищананды (Шри Рамакришна Матх, 1940 г.) и Свами Чинмаянанды (Центральный траст Миссии Чинмайи, 1968 г.) в 2000 году. Текст доступен в сети.

Середньовічний Львів
Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до навігації
Перейти до пошуку
Краєвид старої частини Львова.

Середньовічний Львів був важливим політичним, економічним і культурним центром Центральної Європи, спершу як столиця Галицько-Волинського князівства — (Руського королівства), а пізніше — Руського воєводства Польського королівства. Історія середньовічного Львова охоплює період від заснування міста в середині XIII століття до другої половини XVI століття, коли утворилася Річ Посполита (1569) і перервалася династія Ягеллонів (1572). Місто нерідко зазнавало облог і штурмів, страждало від епідемій і пожеж, але щоразу відбудовувалося заново. Періоди підйому і процвітання чергувалися у Львові з періодами занепаду і стагнації. Населення середньовічного Львова відрізнялося багатонаціональністю та різноманітністю конфесій, що часто призводило до непорозумінь і відкритих конфліктів між різними громадами.
Зміст

1 Історія
1.1 Галицько-Волинське князівство — Королівство Русі
1.2 Польське королівство
2 Містобудівництво та планування
3 Архітектура
4 Населення
4.1 Русини
4.2 Німці
4.3 Поляки
4.4 Євреї
4.5 Вірмени
4.6 Греки
4.7 Італійці
4.8 Інші
5 Релігія
5.1 Католицизм
5.2 Православ'я
5.3 Вірменська церква
5.4 Юдаїзм
6 Культура
7 Освіта і наука
8 Стани й органи влади
9 Економіка
9.1 Зовнішня торгівля
9.2 Внутрішня торгівля та фінанси
9.3 Ремесла
10 Побут і свята
11 Медицина і санітарія
12 Див. також
13 Нотатки
14 Примітки
15 Література

Історія
Замкова гора.

Згідно з даними археологічних розкопок території, на яких розташований сучасний Львів і його найближчі околиці, були заселені ще в епоху мезоліту. Зокрема на території сучасних Брюховичів були знайдені кілька найдавніших поселень, в тому числі печерне, а також кам'яні вироби, які належать до культури Вороців-Старуня (6-е — 4-е тисячоліття до н. е.)[1]. До кінця мідної доби (3 тисячоліття до н. е.) належать сліди поселень племен землеробів і скотарів, виявлені археологами на Замковій горі, а також на височинах Лисівки, Жупана і Чортових скель поблизу міста Винники (ці поселення вчені відносять до культури лійчастого посуду). На території сучасного парку імені Івана Франка є курган, що датується початком доби бронзи[2][3].
Вершина гори Баба (Рід).

У 1992 році під час розкопок на території сучасного ринку «Добробут» (колишнє Краківське передмістя, сьогодні — площа Князя Ярослава Осмомисла) були виявлені сліди поселень культури фракійського гальштату (середина 1-го тисячоліття до н. е.), черняхівської культури (IV століття), празької культури (VI століття) і лука-райковецької культури (VIII—IX століття). Сліди поселення гальштатської культури в 1986 році були знайдені на вулиці Театральній і в 1987 році на площі Івана Підкови[4].

Найдавніші постійні слов'янські поселення на території сучасного Львова існували між долиною річки Полтви і Знесінськими пагорбами. На території сучасного парку Знесіння, а саме на вершині Зміїної гори, в VII — Х століттях існувало язичницьке капище бога Святовита, поряд з яким розташовувалося велике городище (сьогодні ця місцевість відома як Святовитове поле). На сусідній горі Баба (відомої також як гора Рід) також були виявлені сліди капища і поселення, яке існувало приблизно в цей же час. Встановлено, що в X столітті ці поселення перемістилися під західний схил Замкової гори, а більшу частину старого городища знесли.[5][6].

Сліди іншого давнього городища, приблизно XI століття, були виявлені в парку імені Івана Франка[2]. Крім того, у Львові та найближчих передмістях є численні сліди капищ Перуна, Рода, Рожаниць і Велеса. В околицях сучасного Львова була розвинена писемність, про що свідчать берестяні грамоти, знайдені в 1988—1989 роках у Звенигороді Галицькому і датовані першою третиною XII століття (це єдині з виявлених на території України берестяних грамот)[7].

Головними джерелами з історіографії середньовічного Львова є Галицько-Волинський літопис, спогади німецького купця Мартіна Ґруневеґа, «Топографія міста Львова» бурмистра Яна Альнпека, опублікована в Кельні в 1618 році, хроніка «Leopolis Triplex» іншого львівського бурмистра Бартоломея Зиморовича, «Історія столичного королівств Галичини і Лодомерії міста Львова від основи аж до нинішнього часу» Ходиніцького, видана в 1829 році, «Хроніка міста Львова» Дениса Зубрицького, видана в 1844 році, «Львів за руських часів» (1887) архіваріуса Олександра Чоловського, «Нарис історії міста Львова» професора Паппе, виданий у 1894 році, «Нариси історії Львова» (1956) за редакцією Івана Крип'якевича, «Історія Львова. Короткий нарис» (1956) Львівського університету, «Історія Львова» (1984), «Історія Львова в документах і матеріалах» (1986), «Львів. Історичні нариси» (1996) і перший том «Історії Львова» (2006) за редакцією Ярослава Ісаєвича[8].

Галицько-Волинське князівство — Королівство Русі
Король Лев Данилович на фоні Львова

Перша письмова згадка про Львів трапляється в Галицько-Волинському літописі, яка описує пожежу в місті Холмі, що трапилася восени 1256 року. Засновником міста традиційно вважають галицького князя Данила Романовича, який назвав укріплене поселення на честь свого сина Лева[9][10][11][12], хоча жодне джерело не дає підстав для такого твердження. Л. Войтович на основі білорусько-литовських літописів і авторів XVI—XVIII століть стверджує, що місто заклав Лев Данилович. Місто розташувалося на межі належних Левові Перемишльського та Белзького князівств[13]. Я. Ісаєвич припускає, що Данило Романович здійснював загальне керівництво будівництвом, а Лев Данилович керував роботами безпосередньо на місці[14][15]. Л. Войтович зазначає, що Лев уже 1245 році в битві під Ярославом командував окремим полком, отже мав власний уділ, у якому міг закладати міста й без дозволу батька[16].

Однак місто існувало задовго до офіційної дати заснування. На початку 1980-х років під час реставраційних робіт під західною стіною міського арсеналу були виявлені залишки дубових конструкцій, датовані 1213 роком[17]. Можливо, Львів був заснований після зруйнування Галича монгольським військом хана Батия під час походу на Галицько-Волинську державу в 1241 році. (1247)[11].

1259 року (за іншими даними — 1261 року[18]) монгольський темник Бурундай під загрозою вторгнення змусив князя Данила та його сина Лева зруйнувати дерев'яний Львівський замок, що височів на Замковій (або Княжій) горі[9][19][20][21]. Гіпотезу про розташування княжого замку на Замковій горі висунув історик Антон Петрушевич. За словами історика Олександра Чоловського в XIII столітті дитинець розташовувався на одній із сусідніх гір, а на Замковій перебувала лише спостережна вежа. Згідно з версією історика Ісидора Шараневича Львів періоду Данила Галицького розташовувався на місці нинішнього Знесіння, а після 1261 року був зведений князем Левом навколо нинішньої площі Старий Ринок. Замкові укріплення охоплювали нижню терасу Княжої гори і йшли над Старим Ринком, церквами Святого Миколая, Святого Онуфрія, Святої Параскеви П'ятниці й Підзамчем[22].

Згідно з деякими джерелами («Житіє Святої Кінги», литовські літописи, західноєвропейські та вірменські джерела) в 1270—1280 роках Львів мав статус столиці Галицько-Волинського князівства. Крім того, про це свідчить використання львівського герба як загальнодержавного символу[23]. В цей період львівський замок був відбудований заново і в січні 1288 року він витримав облогу золотоординського хана Телебуги. Монгольські війська, у складі яких були загони беклярбека Ногая і волинського князя Мстислава Даниловича, не намагалися штурмувати замок, а лише розорили околиці. До наших днів збереглися виявлені під час археологічних розкопок 1974 року сліди фундаменту круглої вежі, залишки кам'яної стіни та земляного валу, укріпленого із зовнішнього боку камінням, а поверху — частоколом[9][24][25].

З кінця XIII і в першій половині XIV століття Львів був одним з найбільших міст Галицько-Волинського князівства. Він мав свій герб із зображенням лева, у Високому замку зберігалася князівська скарбниця й арсенал. Князь Лев Данилович і його спадкоємець Юрій I Львович проживали в палаці, який розташовувався на місці нинішнього монастиря домініканців (цей палац був з'єднаний з Нижнім замком дорогою, яка пізніше перетворилася на вулицю Вірменську). Навколо палацу за зразками західноєвропейських міст було закладено нове поселення (Середмістя), куди з Підзамча поступово переселялися русини, німці, вірмени і татари[26][27][28].

У квітні 1340 року змовники отруїли короля Юрія II, що викликало заворушення у Львові. Усобицею вирішив скористатися польський король Казимир III, що спричинило війну за галицько-волинську спадщину між Польщею і Угорщиною з одного боку і литовцями, русинами і монголо-татарами з іншого[29][19][30].

Наприкінці квітня 1340 року війська Казимира III за підтримки угорців захопили Львів, розграбували княжу скарбницю (загарбавши у тому числі корони, трон і коронаційний плащ), спалили укріплення замку і повернулися до Кракова. У червні 1340 року ще більше польське військо вийшло у другий похід, однак галицький воєвода Дмитро Детько (Дедько) очолив опір містян і за допомогою татар змусив поляків відступити. Маючи підтримку литовського князя Любарта Гедиміновича і намісників Золотої Орди, Детько став фактичним правителем міста, а також старостою Русі (формально галицькі бояри визнали князем Любарта, який прийняв православ'я)[31][32][33].

1341 року Детько звернувся до німецьких купців міста Торн із закликом продовжити торгівлю у Львові та обіцянкою компенсувати майно, пограбоване під час погрому[30][34]. У 1349 році після смерті Детька Казимир III знову опанував Львовом (з цього моменту землі Галичини відійшли полякам, а литовці зберегли за собою Волинь). Місто стало адміністративним центром Руського королівства (Regnum Russiae). В 1351 році литовці напали на Львів і спалили місто. У травні 1352 року війська Любарта знову підійшли до міста, але потім відступили і захопили Галич[31][35][36].
Польське королівство
Печатка з гербом Львова (1359 рік).

Влітку 1352 року Казимир III своїм привілеєм дарував дітям львівського війта Бертольда значні володіння на місці нинішнього міста Винники (раніше ці землі Бертольду передав князь Лев). Після походів Любарта Казимир III наказав перебудувати старий Високий замок — на горі з'явилися кам'яні стіни і вежі, два двори і двоповерховий палац, дорога до якого вела з півдня через підйомний міст. Також король підтвердив давні земельні права галицьких бояр і роздав їм нові землі, зобов'язавши у відповідь виконувати військову повинність. Крім того, військову службу зобов'язані були нести війти і солтиси (сільські старости)[37][38].

У 1356 році Львів отримав самоврядування за магдебурзьким правом[нот. 1]. Нове місто почали будувати в іншому місці, і в такий спосіб русини-автохтони опинились поза межами нового — «німецького» — Львова: для них залишили тільки невелику дільницю («гетто»).[40] Католики стали привілейованою громадою міста, але Казимир визнав права й інших національних громад Львова (вірмен, русинів та євреїв). Наприкінці 1370 року, після смерті Казимира III, місто відійшло до угорської корони. Спершу тут правив як намісник короля Людовика князь Владислав Опольчик, а потім — угорські воєводи. Опольчик подарував католицькому архієпископу десятину прибутків від львівських митниць, фінансово допомагав монастирям францисканців і домініканців. Крім того, він подарував вірменам костел Святого Хреста за стінами Львова і дорогу до Високого замку. У 1381 році в місті трапилася величезна пожежа, яка знищила багато будівель, у тому числі дерев'яну ратушу на площі Ринок, Низький замок і міський архів, в якому зберігалися укази, грамоти та рукописи княжого періоду[31][41][42].
Фрагмент польської стіни Високого замку.

У 1386 році угорська королева Марія відновила права Владислава Опольчика на володіння Галицькою землею. На початку 1387 року польська королева Ядвіга, також дочка і спадкоємиця Людовика, зайняла Львів і повернула його до складу Польщі (в цьому конфлікті королеву Марію підтримали лише Владислав Опольчик і галицький староста Бенедикт). Восени того ж року в Низькому замку Львова відбулися переговори між Владиславом II і княжичем Василем, сином московського князя Дмитра Донського. 1388 року Владислав II в своїй грамоті пообіцяв, що ніколи і нікому не віддасть Львів у феодальну власність[43][41].

Русини та євреї піддавалися національній та релігійній дискримінації з боку польської влади. Зате польські та німецькі переселенці отримували значні привілеї і до кінця XIV століття перетворилися в заможний патриціат. Владислав II дарував великі землі й грошові кошти домініканському монастирю Божого Тіла і францисканському монастирю Святого Хреста, в 1402 році надав львівським вірменам право торгувати на всій території Польщі[31][44]. З 358 міст, згаданих у «Списку руських міст далеких та близьких» (датується кінцем XIV століття), лише Львів і Новгород названі великими[45].
Латинський собор.

Навесні 1410 року Владислав II, перебуваючи у Львові, розробляв план походу проти Тевтонського ордену, а після Грюнвальдської битви (липень 1410) Львів, поряд з іншими містами королівства, влаштував Владиславу тріумфальну зустріч. У 1414 році зі згоди Папи Римського польський король остаточно переніс резиденцію католицького архієпископа з Галича до Львова[46].

У 1415 році Владислав II дарував Львову великі землі, на яких пізніше виникли села Кульпарків, Білогорща і Брюховичі. У 1429 році разом з польським королем Львів двічі відвідував король Угорщини, Німеччини та Чехії Сигізмунд I Люксембург, який їздив у Луцьк на з'їзд європейських монархів. У 30-х роках XV століття львівські німці привезли з Молдавії саджанці виноградної лози і розбили на схилах Високого замку виноградники, що проіснували до середини XVII століття[47].

У 1433 році Владислав II підписав, а в наступному році його син Владислав III Варненчик підтвердив Едлинський статут, згідно з яким Галичина остаточно приєдналася до Польського королівства, тут впроваджувалася польська адміністративна і судова система, а галицька шляхта була зрівняна в правах з польською. Львів став адміністративним центром Руського воєводства, яке об'єднало Галицьку, Львівську, Перемишлянську, Сяноцьку і Холмську землі. В червні 1434 Владислав II помер у Городку по дорозі до Львова, у зв'язку з чим у Львові на рік був оголошений траур[48][49].

У першій половині XV століття значний вплив у Львові мав польський шляхетський рід Одровонж. Ян Одровонж був львівським латинським архієпископом, його молодший брат Пйотр — руським воєводою і львівським старостою, а їхній брат Павло — львівським каштеляном. У 1450 році львівським старостою, а через два роки і руським воєводою стає син загиблого Пйотра — Анджей Одровонж. Він сприяв розвитку ремесел, а також передав ділянку землі біля Галицької брами для побудови дерев'яного бернардинського монастиря. Водночас Анджей Одровонж намагався обмежити економічні права Львова і забрати у міста його традиційні джерела доходів. У 1460 році у Львові почалися заворушення, придушені військами, в 1464 році проти А. Одровонжа поряд з міщанами виступила і шляхта. Після смерті Анджея 1465 року львівським старостою став його брат Ян Одровонж (під тиском шляхти і міщан король викупив у нього Львівську землю, закладену раніше Андрію)[50].
Сучасна реконструкція оборонної вежі.

1489 року через Львів пройшли польські війська, що прямували в похід проти Волощини. У 1494 році під час великої пожежі, що охопила вулиці Руську та Єврейську, згоріло безліч будинків і п'ять оборонних веж[51]. Навесні 1497 року Львів став місцем збору польських лицарів, які під проводом короля Яна I Ольбрахта готувалися до походу проти Молдавського князівства. Після жорстокої поразки від молдавського господаря Стефана III в жовтні 1497 року, відступаючи, польські війська принесли до Львова чуму, а в 1498 році війська тепер вже Стефана III взяли Львів в облогу, після чого спалили передмістя[52]. Крім того, в 1498 році в ході одного з набігів на Галичину передмістя Львова спалили татарські загони[53].

У 1504 році внаслідок пожежі згоріли кілька будинків у єврейському кварталі й на прилеглій вулиці, воскобійня, міські стайні, сім оборонних веж міської стіни і дім розпусти[54]. Влітку 1509 року син Стефана Богдан III Сліпий пішов з великим військом у Галицькі землі й три дні тримав Львів в облозі, вчинивши декілька штурмів і розоривши околиці. На бік молдавської армії перейшли багато представників шляхетських родів, у тому числі Балицькі, Вітвіцькі, Дрогомирецькі, Березовські, Луцькі, Демидецькі, Шумлянські й Княгиницькі, а також частина православного духовенства (пізніше польський король оголосив повсталих шляхтичів зрадниками і відібрав їхні маєтки)[55].

На допомогу проти волоського нападу прийшли польські війська, до яких приєдналося чимало львів'ян, які наздогнали молдавську армію і розбили її на Дністрі. Незабаром у Львові були публічно повішені 30 полонених волоських вельмож. Це стало помстою за те, що під час облоги волохи спалили монастир і лікарню Святого Станіслава разом з прокаженими, розташованими там. В листопаді 1515 року у Львові був спалений селянин, якого визнали винним у тому, що за підбурюванням волохів він збирався підпалити місто[56][57]. 1524 року Львів взяли в облогу татари, отаборившись у селі Збоїща. 1525 року львівські українці спробували домогтися рівноправності щодо вступу в цехи, але безрезультатно[58]. У 1526 році король Сигізмунд I своїм привілеєм формально затвердив львівський герб із зображенням лева. Він широко використовувався на прапорах, цехових знаках, печатках і клеймах, їм мітили друковані у Львові книги і навіть топлений віск[59].

Велика пожежа 1527 року, що почалася із загоряння броварні, майже повністю знищила середньовічний Львів і частину передмість. Запаси пороху, що зберігалися в оборонних вежах, вибухнувши, зруйнували значні ділянки міських стін і пошкодили велику кількість гармат. Вогонь був такої сили, що перекинувся з району навколо Краківської брами навіть на Високий замок. Вціліли тільки три вежі, котрі входили в комплекс Низького замку. Пожежа 1527 року призвела до знищення готичної забудови і змусила владу кардинально перебудувати місто. Під час великої пожежі 1565 повністю згоріли Низький замок і квартали будинків у північній частині Львова. Пожежа 1571 року також завдала величезного збитку місту, у вогні були знищені сотні будинків, десятки церков, ратуша і навіть міський арсенал[60][61][31].
Костел домініканського монастиря.

У 1539 році в Львові було засновано православне архієпископство (третє після вірменського і католицького). 1544 року львівський православний єпископ Макарій затвердив братство церкви Святого Миколая[62]. Навесні 1556 року у Львові гостювала угорська королева Ізабелла Ягеллонка. В подяку за гостинність містян у березні 1557 року вона видала грамоту, згідно з якою львівські купці були звільнені від сплати будь-яких податків на території Угорського королівства[63]. У другій половині XVI століття спостерігалося стрімке зростання передмість та міських сіл, особливо шляхом припливу ремісників і різноробів із числа колишніх селян (наприклад, з 1544 по 1583 рік кількість будинків у Галицькому передмісті виросла зі 130 до 578)[64].

У 1559 році в домініканському монастирі Львова сховалися позашлюбна дочка короля Сигізмунда I Беата Косцелецька та її донька, княгиня Гальшка Острозька, які втекли з Кракова. У березні того ж року загін графа Лукаша Ґурки, за якого Сигізмунд II Август обманом видав Острозьку, розпочав облогу монастиря. Під час облоги в монастир під виглядом жебрака проник племінник київського воєводи Василя Костянтина Острозького князь Семен Слуцький, який одружився з Гальшкою й отримав від Косцелецької всі її великі володіння. Незабаром ченці були змушені здатися, після чого Ґурка відвіз молоду дружину до свого маєтку (згідно з іншою версією, львівський староста ув'язнив Острозьку в камері Високого замку, після чого відправив її до королівського двору)[65].

Навесні 1564 року на площі Ринок були обезголовлені втеклий молдавський господар Стефан VII Томша, а також його товариші (воєвода та перший боярин)[66]. У 1576 році львівські міщани протестували проти того, що міські садиби (Кульпарків, Клепарів, Голоско, Замарстинів, Білогорща і Брюховичі) перетворилися на джерело збагачення для 12 райців (члени ради магістрату) та їхніх сімей[1].

У червні 1578 року у Львові на площі Ринок був страчений Іван Підкова — претендент на молдавський трон, який з найманими козацькими загонами здійснив два походи на Ясси. У вересні 1582 року у Львові був обезголовлений зміщений з трону молдовський господар Янку V Сасул (на прохання Сасула кару виконали не мечем ката, а його власним бойовим мечем, який до кінця XVII століття зберігався в ратуші). В 1583 році у Львові одночасно відтяли голови кільком полоненим козакам. У січні 1586 року Львів відвідав патріарх Антіохійський і всього Сходу Іоаким V, який благословив статут Свято-Успенського братства. Цього року Папа Римський Сикст V надав Львову право користуватися своїм гербом (зображення лева, що стоїть на задніх лапах, тримаючи зірку) поряд з міськими символами[нот. 2]. У 1588 році Львів відвідав патріарх Константинопольський Єремія II, який заборонив православному єпископу Гедеону втручатися в справи Успенського братства і підлеглих йому Успенської церкви і Онуфріївського монастиря[67][68][69].
Містобудівництво та планування
Площа Старий Ринок.

Княже місто складалося з Високого замку, розташованого на вершині Замкової (Княжої) гори, і Низького замку, побудованого в долині річки Полтва на місці сучасної Вічевої площі. На північному сході зі Львовом межувало село Знесіння, із заходу і півдня він був обмежений річками Полтва і Пасіка. Центр міста був розташований біля західного схилу Княжої гори, в районі від сучасної площі Старий Ринок до району Підзамче. Тут серед щільної житлової забудови височіло близько десяти православних храмів[26][70].

На південний захід від центру Львова йшла дорога на Городок (сучасна Городоцька вулиця), біля якої на Святоюрській горі височів оборонний монастир (розташовувався на місці сучасного собору Святого Юра). У південному напрямку тягнулася дорога на Галич (сучасні вулиці Галицька і Князя Романа), біля якої стояв інший монастир (пізніше на його місці виріс домініканський монастир). На північний схід від головної торгової площі йшла Волинська дорога, що з'єднувала Львів з Луцьком (сучасна вулиця Богдана Хмельницького). У східному напрямку йшла Глинянська дорога (сучасна Личаківська вулиця), що тягнулася через Винники в Глиняни, в південно-східному напрямку — Волоська дорога (сучасна Зелена вулиця), яка з'єднувала Львів з Волощиною. До початку XIV століття внаслідок припливу переселенців з навколишніх земель місто значно розрослося і поглинуло найближчі села[26][71][72].

Наприкінці XIV — на початку XV століття новим центром міста став район, в якому оселилися німецькі міщани, а також католицька шляхта і духовенство. Район оточувала висока кам'яна стіна з баштами, міськими воротами, земляним валом і глибоким ровом, наповненим водою (пізніше була побудована інша стіна з більш просторими вежами, фрагменти якої збереглися до наших днів). Сучасними кордонами середньовічного центру є проспект Свободи, площа Міцкевича, Галицька площа, Соборна площа, вулиця Винниченка, Митна площа, Підвальна вулиця, площа Данила Галицького, вулиця Івана Гонти, площа князя Ярослава Осмомисла і площа Торгова[31].

У центрі цього нового міста була розташована площа Ринок, на якій височіла ратуша, зайнята міськими установами. Некатолицьке населення міста жило в окремих кварталах, на сучасних вулицях Руській, Вірменській, Федорова і Староєврейській (відповідно русини, вірмени і євреї). Колишній центр Львова поступово занепадав, перетворившись у майбутньому на Жовківське передмістя (квартали на північ від нового центру). На заході від центру розкинулося Краківське передмістя, на півдні — Галицьке передмістя, на сході — Личаківське передмістя. В них селилися євреї, вірмени і русини, які мали обмежені права як у господарському, так і в суспільно-політичному житті[31].

Знесіння належало безпосередньо польським королям, які здавали його в оренду багатим шляхтичам і міщанам[5]. Якщо привілеєм 1356 року Казимир III надав місту 70 франконських ланів, то грамотою 1368 року територія міста збільшилася ще на 30 ланів. Ці землі, що пізніше стали передмістями і міськими селами, також підпадали під магдебурзьке право і не входили в юрисдикцію королівської влади. Під час закладки та інтенсивного будівництва львівського середмістя (кінець XIII — кінець XIV століття) стався поступовий перехід від сілезької системи планування до поморської, в якій використовувалися фламандські міри довжини. Інвентарний опис усіх 100 ланів був здійснений у 1608 році, що свідчить про сталість площі Львова впродовж декількох століть[73][74].
Вежа Корнякта.

Потрапити в місто можна було через дві головні брами — Галицьку і Краківську, ключі від яких служили одним із символів міста. Галицька брама була розташована на перехресті сучасних вулиць Галицької та Братів Рогатинців, через них у місто в'їжджали обози з Галича та Угорщини. Оборонний комплекс складався з вежі і двох великих воріт через високу (внутрішню) і низьку (зовнішню) стіну, а також з двох менших воріт, що закривали доступ на вали між стінами. З 1430 року на башті Галицьких воріт був годинник[75].

Через Краківську браму, що була розташована на перехресті сучасних вулиць Краківської та Лесі Українки, в місто в'їжджали обози з Кракова та Луцька. До 1441 ці ворота були відомі як Татарські, бо поруч розташовувався татарський квартал. Оборонний комплекс складався з надбрамної вежі цеху кушнірів і двох кованих воріт, між якими опускалася важкі дубові ґрати. Підходи до воріт захищали глибокий рів з перекинутим через нього мостом і потужний барбакан. Сьогодні фрагменти Краківської брами збереглися в підвалах навколишніх будинків (вони були досліджені під час будівельних робіт у середині 1990-х років і влітку 2006 року)[76].

Важливою складовою середньовічного міста були два ряди стін. Так звана Висока стіна з вежами була внутрішньою (побудована в першій половині XV століття), а Низька стіна з бастеями — зовнішньою[нот. 3]. Щоб утримувати фортифікації в мирний час і обороняти їх під час війни, кожна вежа була закріплена за ремісничим цехом. Уздовж нинішньої вулиці Лесі Українки стояли вежа Крамарів, вежа Пекарів, вежа Кушнірів над Краківською брамою, башта Миловарів і Бляхарів, вежа Мечників, вежа Ткачів, башта Шапкарів і Сідельників, вежа Броварів і Медоварів. На перехресті сучасних вулиць Лесі Українки та Підвальної стояла кутова вежа Римарів, уздовж Підвальної розташовувалися вежа Мулярів, Поворозників і Токарів, а також кутова вежа Шевців, що примикала з південного боку до міського арсеналу. Уздовж нинішньої вулиці Братів Рогатинців стояли вежа Гончарів і Котлярів, вежа Кравців над Галицькими воротами і кутова башта Золотарів. Уздовж берега Полтви, на східній стороні сучасного проспекту Свободи, стояли вежа Різників, вежа Столярів, Бондарів і Стельмахів, вежа Ковалів, Слюсарів і Голкарів, а також комплекс Низького замку[78].

Після великої пожежі 1527 року, що знищила більшу частину львівських фортифікацій, міська влада реконструювала, а місцями і заново відбудувала оборонні стіни та башти. На південному і східному відрізках міської стіни з'явилися додаткові вежі — Котлярів, які відділилися від гончарів, Порожня і Жидівська вежі біля Галицької брами, вежа Гарбарів і Корняктівська вежа (пізніше відома як Руська). Після того, як австрійці наприкінці XVIII століття знесли міські стіни і вежі, які оточували середньовічний Львів, вціліли лише фрагменти вежі Римарів, вежі Шевців і вежі Мулярів, Поворозників і Токарів на східній стороні укріплень[79].

Розвиток вогнепальної зброї змусив містян побудувати другу лінію оборони, відому як Низька стіна. На ній у проміжках між вежами Високої стіни розміщувалися 16 відкритих напівкруглих бастей (в 1970-х роках під час реставраційних робіт було знайдено підземні частини двох бастей східної лінії Низькою стіни). Третю лінію оборони складали земляні вали, обладнані кам'яно-дерев'яними укріпленнями (від них збереглася тільки Порохова вежа). У першій половині XV століття земляні вали, що оточували Високу стіну, були нарощено й укріплено дерев'яним частоколом, а рови поглиблені. З 1476 року архітектор Ян Шиндлер повторно наростив вали і поглибив оборонний рів[80].

Після нападу турків на Львів у 1498 році міська влада ухвалила рішення вдосконалити зовнішню лінію оборони. Першим оборонним пунктом став барбакан біля Краківської брами. Після 1520 року вали знову були реконструйовані, але вже з урахуванням змін, що відбулися в артилерійській справі. Вали були обкладені каменем, почалося будівництво кількох зовнішніх бастей, які виступали за периметр фортифікацій на особливо небезпечній південно-східній стороні оборони[81].

Навпроти монастиря бернардинців була побудована Струмилова башта, яка разом з барбаканом Галицької брами прикривала Львів з півдня. У місці з'єднання південної та східної ліній оборони була побудована циліндрична Королівська вежа, а північніше неї почалося будівництво найбільшої із зовнішніх веж — Порохової. На північній стороні оборони з'явилася вежа «На греблі», яка захищала підступи до Краківських воріт. На західній стороні підступи до Низького замку охороняла Гетьманська бастея (тут не було потрібно сильних укріплень, оскільки біля стін починалася болотиста долина річки Полтви). Облаштування валів було завершене близько 1540 року спорудженням в південно-західному куті лінії оборони двох бастей — Вужової та Фарської веж. Вужова вежа називалася так через те, що на ній був поміщений герб зі зміями королеви Бони Сфорца, яка фінансувала будівництво (крім того, цю вежу називали Водяною, бо через неї проходив водопровід із Полтви у внутрішній рів). Від колишніх валів збереглися топоніми Губернаторські вали (сквери між вулицями Підвальною та Винниченка) і Гетьманські вали (нинішній проспект Свободи)[82].
Фрагмент вежі Мулярів, Поворозників і Токарів.
Частина Високого муру за арсеналом.
Частина Низької стіни перед арсеналом.
Фрагмент бастеї Низької стіни на вулиці Підвальній.

Зберігали своє значення і львівські замки — Високий і Низький. Високий замок у другій половині XIV століття був відбудований з каменю та цегли, в 1535—1538, 1574—1575 і 1586—1589 роках його ремонтували і перебудовували. У центрі замку височів донжон, навколо якого перебували палац, казарми гарнізону і темниці для шляхти і простолюдинів. У 80-ті роки XVI століття за проектом Бернардо Морандо навколо замку викопали шанці. У палаці Високого замку розміщувалися каплиця і збройова майстерня, у дворах були колодязь і господарські споруди. Командиром замкового гарнізону був бургграф. До наших днів зберігся лише фрагмент стіни, яка відділяла двір. Під час розкопок 1955—1956 років були виявлені залишки замкової стіни, в 1975 році — сліди круглої кам'яної вежі, датованої XIII століттям[83][84].

Низький замок побудував князь Лев Данилович на початку 70-х років XIII століття. В 50-х роках XIV століття його перебудували за наказом Казимира III і пізніше вписали у північно-західний кут міських фортифікацій. Таким чином, західна і північна стіни Нижнього замку продовжували лінію міських стін, східна стіна замку, вздовж якої був викопаний рів, пролягала на місці нинішньої вулиці Театральної, а південна прилягала до сусіднього монастиря францисканців (південніше західного краю сучасної вулиці Вірменської). Вхід до Низького замку був розташований на місці нинішнього перехрестя вулиць Театральної та Лесі Українки[61].

У 1381 році дерев'яний Низький замок згорів. Відбудована в камені фортеця значно постраждала під час пожежі 1527 року, хоча її зовнішні укріплення здебільшого вціліли. У 1565 Низький замок повторно повністю згорів, і його багато років відбудовували львівські старости. При Миколі Гербурту замок включав шість будівель, колодязь і костел Святої Катерини, зведений на місці старої каплиці. Формально Низький замок не підкорявся магістрату, тут була розташована резиденція королівського старости, при якій діяли суд, архів і в'язниця. Під час облог Львова сюди пускали біженців з околиць, тут зупинялися урядники, які приїжджали на час каденції земських і гродських судів. Восени 1387 року в Низькому замку мешкав майбутній великий князь московський Василь I Дмитрович, влітку і восени 1537 — король Сигізмунд I. Близькість Полтви і вологі ґрунти спричиняли постійну сирість і псування стін замку[85][77].
Архітектура
Церква святого Миколая.

У Львові з часів Середньовіччя уціліла низка пам'яток архітектури княжого і польського періодів, хоча і значно перебудованих і видозмінених. Православна церква святого Миколая, заснована наприкінці XIII століття як придворний княжий храм, зберегла деякі риси архітектури Галицько-Волинського князівства. Від первісної будови до наших днів дійшли загальний план хрестово-купольного типу, нижня частина стін і апсид, складених з тесаного білого вапняку[86][87].

Знайдені під час археологічних розкопок фрагменти фундаментів, підвалів і стін Святоюрського монастиря датують кінцем XIII століття, П'ятницької церкви, Онуфріївського монастиря, костелу Івана Хрестителя і костелу Марії Сніжної — XIV століттям. Дерев'яна П'ятницька церква служила оборонним бастіоном і за переказами була пов'язана з Княжою горою підземним ходом. Нинішній храм, побудований у першій половині XVII століття на пожертвування молдавських господарів, значною мірою повторює в плані свого попередника княжої доби[4][88]. Дерев'яний храм Святого Онуфрія з'явився наприкінці XIII століття за князя Лева, в середині XV століття при церкві виник монастир. Після пожежі церква була відбудована в 1518 році, а нинішній кам'яний храм звели в 1550 році на кошти Костянтина Острозького. У 1583 році в церковній огорожі був похований Іван Федоров[89].

Вірменський собор, заснований, як і Латинський, у другій половині XIV століття, попри значні реконструкції зберіг свій вірмено-візантійський вигляд (у плані найдавніша частина львівського собору має багато спільного зі знаменитим Анійським собором, хоча спостерігається і певна схожість з церквою Святого Пантелеймона в передмісті Галича). Архітектором виступив майстер німецького походження Дорінг (згідно з іншими версіями, він був італійцем або вірменом), запрошений вірменськими купцями, вихідцями з Криму[нот. 4]. У 1571 році поряд з Вірменським собором за проектом архітектора Петра Красовського була побудована восьмикутна дзвіниця, увінчана цибулинним куполом. Від вірменського кладовища, що колись примикав до собору, збереглося кілька могильних плит XIV—XVIII століть[86][97][98].
Дзвіниця Вірменського собору.

Згідно з первинним задумом собор являв собою хрестово-купольний храм візантійського типу. Купол лежав на дванадцятигранному барабані. Тип чотиристовпового храму і кладка купола специфічні для вірменської архітектури, але наявність трьох бічних апсид, прибудованих у XV столітті, характерні для східноєвропейської традиції (крім того, в 1437 році з південного боку собору була побудована відкрита аркада в середземноморському стилі). Під час реставрації собору в 1925 році у віконних нішах були відкриті залишки фресок, що датуються першою половиною XVI століття. Зі скульптурних пам'ятників збереглася надгробна плита померлого у 1551 році патріарха Стефана з елементами готики і ренесансу, а також вмуровані в стіни ризниці рельєфи XVI століття («Фома Невіруючий» і «Свята Софія з дочками»), по всій видимості зняті з надгробних пам'ятників зруйнованого кладовища[99].

У 1507 році на кошти цеху кравців був побудований дерев'яний костел Святої Анни, однак у 1509 році храм згорів під час облоги міста військами молдавського господаря[100]. У 1554 році німецький купець Штанцль Шольц звів будинок з великим господарським двором — перша в місті будова в стилі італійського ренесансу (сьогодні на цьому місці розташований будинок № 3 по вулиці Друкарській)[101]. Порохова вежа (1554—1556), яка раніше входила до складу фортечних споруд зовнішнього кільця, і її сучасник, міський арсенал, служать прикладом військового зодчества доби Відродження (правда, стіни першого поверху арсеналу і вежі, що примикає до нього з північного боку, відносять до XV століття)[102].

Наприкінці XVI століття були побудовані житлові Чорна кам'яниця і палац Корнякта, Венеціанська кам'яниця і палац Бандінеллі, кам'яниці Лукашевичів і Бернатович, ансамбль Успенської церкви з каплицею трьох святителів і вежею Корнякта, синагога Золота Роза і монастир бенедиктинок. Одним з найкращих пам'ятників доби Відродження, шедевром львівської архітектури вважають ансамбль Успенської церкви, будівництво якої фінансували Успенське братство, у тому числі грецький купець Костянтин Корнякт, а також молдавські господарі Єремія Могила і його брат Симеон Могила, московський цар Федір I Іванович і запорізький гетьман Петро Сагайдачний[86][103].

Автором проекту Успенської церкви і першим її архітектором до 1597 був Павло Римлянин (Паоло Домініцій). У березні 1591 братство укладає з ним договір, у наступному році до будівництва підключається тесть Римлянина, архітектор Войцех Капінос, а ще через рік — другий зять Капіноса, Амвросій Прихильний, який у 1629 році закінчив церкву. Приступаючи до робіт, Павло Римлянин частково використовував фундамент і загальний план попереднього храму, що згорів у 1571 році[104].

В основі проекту лежала типова композиція трикупольної церкви. Дві пари тосканських колон ділять храм на три нефи (широкий центральний і менші бічні). Колони підтримують високий барабан з куполом. Зі сходу до нефів примикає напівкругла апсида, із заходу — притвор з хорами (бабинець). Куполи, що перекривають апсиду і притвор, стоять на одній поздовжній вісі, а внутрішні стіни оперізує галерея. Головний фасад, що виходить на вулицю Руську, на всю висоту розчленований тосканськими пілястрами, між якими розташовані глухі арки, прорізані віконними прорізами[105].
Портал каплиці Трьох Святителів.

Першу дзвіницю Успенської церкви в 1567 році почав будувати Петро Красовський, однак через прорахунки вона завалилася. Нинішня вежа споруджена в 1572—1578 роках під керівництвом Петра Барбона і Петра Римлянина. Спочатку вона складалася з трьох ярусів і завершувалася шатровим покриттям з пірамідальним ліхтарем. У нижньому ярусі був арковий вхід, прикрашений скульптурним зображенням лева[106].

Каплиця Трьох Святителів, зведена в 1578—1591 роках за проектом Петра Красовського, близька до класичного типу ренесансної будівлі, проте вона завершується трьома куполами на восьмигранних підставах. Здвоєні профільовані пілястри ділять фасад на три поля. Багате різьблення порталу, розташованого в середньому полі, дещо нагадує іконостас. На відміну від багатьох інших пам'яток архітектури, ансамбль Успенської церкви дійшов до наших днів майже в первісному вигляді (пізніші зміни торкнулися здебільшого деталей інтер'єру)[107].
Вулиця Вірменська, 20.

Характерним фрагментом житлової архітектури XVI століття є обрамлений іонічними колонами портал будинку № 20 по Вірменській вулиці (це все, що збереглося від будинку, побудованого архітектором Петром Італійцем). Серед інших фрагментів XVI століття, розташованих на цій же вулиці, виділяються портали будинків № 15 і 28, готичні склепіння в будинках № 25, 31 і 32, деталі ренесансного зодчества в архітектурі будинків № 7, 8, 25 і 32, левові маски на фасаді будинку № 8[108].

Вулиця Руська вперше згадана в документах другої половини XV століття (до цього була відома як вулиця Соляників), тоді на ній було всього 14 будинків. Нижні поверхи будинків № 2 і 4 зберегли деякі готичні фрагменти — контрфорси, хрестові склепіння і пучки тонких півколон. У дворі будинку № 2 над аркою є маскарон у вигляді голови лева з виноградним гроном у пащі. Будинок № 6 виділяється суворим ренесансним профілюванням цокольного поверху[109][110]. Одним з найбільш примітних пам'ятників львівського Відродження є монастир бенедиктинок, закладений у 1593 році за проектом Павла Римлянина. Від початкового декору монастирських фасадів збереглося небагато. Три широкі арки монастирського корпусу, що примикає до будівлі більш пізнього костелу, утворюють відкриту лоджію[111].

Вигляд поліхромної площі Ринок багато в чому формує образ Львова другої половини XVI століття, коли був затверджений і розквітнув стиль ренесансу. Тут переважають високі вузькі будинки з трьома вікнами по фасаду (два вікна належать парадній кімнаті, одне — спальні). Згідно з тодішніми законами, щоб збільшити число вікон, що виходили на площу, потрібний особливий дозвіл влади і сплата великого податку. Багато будинків, що побудовані на фундаментах і нижніх поверхах готичних будівель, зберегли фрагменти більш ранніх епох (наприклад, нервюри хрестових склепінь і стрілчасті арки, підвали з готичними порталами і цегляною кладкою XV століття)[нот. 5][112].

Архітектором Чорної кам'яниці (будинок № 4) вважають Петра Красовського, хоча деякі джерела вказують і Петра Барбона, і Павла Римлянина. Нинішня ренесансна будівля була зведена в 1588—1589 роках на місці будинку, що згорів у 1571 році. Першими власниками кам'яниці були вдова патриція Софія Ганель і купець Томаш ді Альберті, а в 1596 році будинок купив Ян Лоренцович, який відкрив тут аптеку. Весь фасад покритий потемнілим від часу тесаним камінням, який утворює ромбоподібну рустівку. Колись кам'яниця славилася пишним інтер'єром, від якого збереглися кілька різьблених балок і міжвіконних колон з багатим візерунком[113].
Будинок № 15
Будинок № 15.
Будинок № 17
Будинок № 17.
Будинок № 25
Будинок № 25.
Будинок № 26
Будинок № 26.
Будинок № 27
Будинок № 27.

Не меншу мистецьку вартість має інша ренесансна будівля — сусідній палац Корнякта (будинок № 6). Після пожежі 1571 року купець Мельхіор Хазе продав цю ділянку Костянтину Корнякту, який домігся королівського дозволу на зведення шестивіконного фасаду. 1580 року будівництво палацу за проектом Петра Барбона було завершено (скоріш за все, в роботі брав участь і Павло Римлянин). Цокольний поверх, який використовували під торгове приміщення, розчленований арковими прорізами зміщеного з центральної осі порталу і трьох вікон. Виразний задній фасад будівлі, що виходить на вулицю Федорова, особливо рустований портал з висіченою на ньому датою побудови. На першому поверсі зберігся готичний зал зі стрілчастим перекриттям. Окрасою палацу служить так званий «італійський дворик», з трьох сторін обрамлений відкритими лоджіями[114].

На розі площі Ринок і Ставропігійської вулиці розташований палац Бандінеллі (будинок № 2). Він побудований у 1589 році на кошти купця Яноша Ведельського на місці більш ранньої готичної споруди (на першому поверсі збереглися готичні склепіння). Чіткі членування головного і бічного фасадів, потужний кутовий руст і декоративні рельєфи символізують принципи ренесансної архітектури[115].

У цьому ж році за проектом Павла Римлянина і за участю Павла Щасливого була побудована Венеціанська кам'яниця (будинок № 14). Вона належала далмацькому купцеві Антоніо ді Массарі, який у ролі консула представляв у Львові інтереси Венеції (його статус підкреслював крилатий лев святого Марка, розміщений над порталом будинку). Характерним елементом фасаду є ромбоподібні камені й завитки віконних наличників. На розі площі Ринок і вулиці Кафедральної розташований монументальний будинок Шольц-Вольфовичів (будинок № 23), побудований на кошти багатої сілезької сім'ї з елементами італійського та німецько-фламандського Відродження. Кут третього поверху прикрашає скульптурна група «Хрещення Христа» роботи Яна Заремби[116].
Площа Ринок, 18.

Сусідня Массарівська кам'яниця (будинок № 24) була закладена ще в XV столітті. Від тієї епохи збереглися фундамент, готичні склепіння і вікна першого поверху. Після пожежі 1527 року будинок було капітально перебудовано в стилі ренесансу. Архітектурні риси епохи Відродження проступають крізь пізні нашарування в багатьох будівлях XVI століття на площі Ринок. Серед них — Юстгляцівська кам'яниця (будинок № 12), кам'яниця Алємбек (будинок № 13), кам'яниця Рорайського (будинок № 16) і кам'яниця Гутетерівська (будинок № 18), що була зведена в 1533 році і довгий час вважалася одним з найкрасивіших і найбагатших палаців на площі[117].

Особливий інтерес представляє кам'яниця Гепнера (будинок № 28), в архітектурі якої можна простежити риси різних стилів: готичні контрфорси і склепіння в передпокої, багато прикрашений портал і обрамлення вікон другого поверху в стилі ренесансу. На місці нинішнього будинку № 9, побудованого в 1634 році, з останньої чверті XIV століття була розташована резиденція католицького архієпископа, в першій чверті XV століття тут гостював князь Свидригайло, в палаці неодноразово зупинялися польські королі[118]. На місці сусіднього палацу Любомирських (будинок № 10) був розташований будинок поета Шимона Шимоновича[119].

Будинок № 17, сьогодні витриманий у стилі рококо, був зведений у 1574 році для багатого саксонця Франца Веніґа, що незабаром став бурмистром Львова. На розі площі Ринок і вулиці Друкарської розташована кам'яниця «Під оленем» (будинок № 45), примітна готичними підвалами й арками першого поверху[120]. У центрі площі Ринок розташований комплекс міської ратуші XIX століття. Найбільш рання згадка про неї датована 1381 роком, коли через пожежу згоріла дерев'яна ратуша нового середмістя. У 1404 році до ратуші прибудували галерею для трубача, а на вежі встановили годинник. Наприкінці XV століття ратуша була кардинально перебудована: у 1491 році архітектор Ганс Штехер спорудив нову вежу з аттиком. Однак у 1527 і 1571 роках вона сильно постраждала від чергових пожеж. До наших днів збереглися лише деякі фрагменти середньовічної ратуші, які зараз перебувають у різних місцях (статуї двох сидячих левів з гербовими щитами, що прикрашали карниз, кілька левових скульптур з фасаду і рельєф, що зображає човен з веслярами)[121]. Першою будовою в стилі бароко став костел єзуїтів, розпочатий у 1610 році[122].

Населення
Портал на вулиці Руській, 4.

Етнічна історія середньовічного Львова відрізнялася складністю, динамічністю і драматизмом. У другій половині XIII століття під захист княжого замку стікалися селяни, торговці та ремісники з навколишніх земель Руського Королівства, а також біженці з Київської Русі. Є відомості, що у війську королів Данила і Лева служили вірмени і татари, тому вони цілком могли бути і серед варти львівського замку. З розвитком зовнішньоторговельних зв'язків у Львові стали осідати іноземні купці, ремісники, архітектори і науковці з-поміж німців, вірмен, євреїв, татар, арабів (сарацинів), греків та італійців[26][123].

На рубежі XIII—XIV століть у Львові вже існували окремі квартали русинів (в східній частині міста), євреїв і сарацинів (на півдні), вірмен і татар (на півночі), визначені князем Левом Даниловичем. В польський період головними етнічними групами Львова були поляки, німці, євреї, вірмени і русини або руські люди (цим етнонімом позначалися предки сучасних українців). Також проживали значні й не дуже громади греків, італійців, татар, угорців, чехів, литовців, волохів і караїмів[124].

Відомості про різні етнічні громади в давньопольський період історії Львова приведені в судових та податкових матеріалах (податкові реєстри, податки з будинків і земельних ділянок, поголовний податок), описах міст, сіл і маєтків (інвентарі та люстрації), метричних записах. Найбільше відомостей збереглося про жителів середмістя, яке в середньовіччі й вважали власне Львовом, значно менше даних про жителів передмість, приміських сіл і різних юридик (ділянок, не підконтрольних магістрату через приналежність шляхті або духовенству). Євреїв майже завжди обкладали податками, реєстрували й описували окремо від християнського населення, тому відомості про них більш широкі й точні[125].

Природний приріст населення середньовічного Львова був нижчим, аніж у сільській місцевості, а нерідко через високу смертність і від'ємним. Для Львова були буденністю висока дитяча смертність, голодні роки, епідемії, пожежі й війни. Головними чинниками зростання числа містян були приплив із навколишніх сіл та сусідніх держав[126]. Найбільш інтенсивна імміграція німців до Львова відзначена в XIV — на початку XV століття. У другій половині XV століття приплив німецьких колоністів значно зменшився, а в першій половині XVI століття майже зійшов нанівець (більшість німецьких іммігрантів була з Сілезії, а також з міст Польщі та Руського воєводства з великими німецькими колоніями). З XV століття відбувалася сільська колонізація околиць Львова, в тому числі із залученням поляків, німців і волохів[127].

На початку XV століття населення Львова становило близько 5,5 тисяч осіб, з яких до 600 проживало в Галицькому і Татарському (Краківському) передмістях[128]. За іншими даними, у Львові проживало близько 6 тисяч осіб, у тому числі в середмісті близько 4 — 4,5 тисячі мешканців[129]. Більшість мешканців середмістя (близько 4/5) становили німці, також вони становили більшість серед цехмістрів (старост цехів), значну частину серед власників нерухомості (понад 60 %), купців і в органах місцевого самоврядування. Діловодство велося латинською та німецькою мовами[130]. Другою за чисельністю громадою середмістя були вірмени (до 10 %), які становили понад 11 % власників нерухомості. Русини серед власників нерухомості середмістя становили 5 %, поляки — трохи більше ніж 4 %[131].

П'ятою за чисельністю етнічною групою середмістя були євреї. У передмістях також переважали німці, хоча доля русинів і татар тут була значно вище, ніж у межах міських стін[132].

На початку XVI століття у Львові проживало від 7 до 10 тисяч осіб. За іншими даними, у другій чверті XVI століття в місті налічувалося від 6,7 до 7 тисяч жителів, у тому числі близько 2,7 тисяч — у двох передмістях і на Підзамчому. Після пожежі 1527 року чисельність жителів передмість ненадовго перевищила населення майже повністю знищеного середмістя. Наприкінці XVI — початку XVII століття населення міста налічувало близько 17 — 20 тисяч осіб, у тому числі понад 12 тисяч жили в передмістях (якщо на початку XVI століття більшість львів'ян ще проживало в середмісті, то в кінці того ж століття там налічувалося менше третини всіх містян). Галицьке передмістя населяли переважно поляки, а також німці й русини, Краківське передмістя (особливо юридику королівського старости) — євреї, вірмени і русини, а також поляки[128][133].

У XVI столітті істотно скоротився приплив німецьких іммігрантів, натомість різко зросла кількість поляків і русинів з Руського і Белзького воєводств, поляків з Малопольщі (особливо зі столичного Кракова), а також з Великопольщі й Мазовії. У другій чверті XVI століття серед осіб, яким надавали львівське громадянство поляки становили 54 %, русини — 15 %, німці — 11 %, вірмени — 2 %. Крім того, серед тих, хто отримував міське право постійно зростала частка уродженців Львова[134]. Однак, варто пам'ятати, що в XVI столітті міське право мали лише близько 1 тисячі містян, які разом з сім'ями становили чверть населення Львова. Відповідно значна частина русинів і вірмен, майже всі євреї і навіть багато бідних поляків, які не мали рекомендацій від місцевих цехів, проживали у Львові без міського права[135].

Згідно з аналізом низки джерел, у другій чверті XVI століття поляки становили 38 % населення Львова і найближчих міських сіл, русини (українці) — 24 %, євреї — 8 %, німці — 8 %, вірмени — 7 %, інші й невідомі — 15 %. Наприкінці XVI століття в етнічному складі населення Львова поляки становили близько 50 %, євреї — 20 %, русини — 20 %, вірмени — 10 %[136].

У середмісті в першій половині XVI століття поляки, асимілювали німців, стали найбільшою етнічною групою. На другому місці були вірмени, але в середині століття до них впритул наблизилися євреї, а в другій половині XVI століття вони випередили вірмен. Частка русинів з найбільших етнічних груп середмістя була найменшою. У передмістях протягом XVI століття частка поляків також постійно збільшувалася. Друге місце довгий час утримували русини, проте в другій половині століття їх обігнали євреї (зокрема, в Краківському передмісті)[136].
Русини
Руська вулиця.

Русини були титульною нацією Галицько-Волинського князівства і значною групою населення Львова в княжий період (XIII — перша половина XIV століття). Вони мали високий соціальний статус і мали підтримку з боку влади. Однак, вже в першій половині XIV століття їхня частка в населенні міста і, відповідно, суспільна роль поступово знижувалися. Частково через це в середовищі русинів спостерігалося невдоволення привілейованим становищем іноземців, зокрема німецьких католиків[137].

На відміну від Галича, Теребовлі та Перемишля, які формувалися майже виключно на слов'янській основі, у Львові з часів князя Лева існував значний шар іноземних купців і ремісників, які назавжди осідали в місті. Під час закладки нових кварталів у долині Полтви околиці Львова були малозаселеними, людських ресурсів з-поміж русинів бракувало для вирішення всіх завдань будівництва. Припливу іноземців сприяли й економічні пільги, спрямовані на залучення до Львова ремісників і освічених людей розумової праці (писарів, перекладачів, юристів і лікарів). Таким чином, Львів з початку був орієнтований переважно на зовнішні зв'язки і не був тісно пов'язаний з навколишньою сільською місцевістю, де переважали русини[138].

Львів, як і Холм, будували як форпост князівської влади й одночасно як противагу старим галицьким містам, наприклад, Галичу та Перемишлю, в яких були сильні нелояльні до князя боярські роди. Протиставлення поліетнічного Львова давнім політичним центрам Галицької Русі не сприяло міграції в місто русинського населення. У стародавньому Львові так і не сформувалося потужне русинське етнічне ядро, основу якого складали б бояри-землевласники, духовенство, вільні купці й ремісники[139].

Рівень розвитку суспільних відносин на Галицьких землях був нижче, ніж у Західній Європі, тому іноземці отримували ряд переваг, яких не мали русини. Німці використовували елементи магдебурзького права, домагаючись у такий спосіб контролю над Львовом, бо в Галицько-Волинському князівстві свого муніципального права не було. Також русини не могли конкурувати з іноземними купцями і ремісниками, які мали більше знань і досвіду, відрізнялися більшою організованістю і згуртованістю[140].

Перенесення центру міста з району Старого Ринку в район сучасної площі Ринок (середмістя) також стало одним з ключових чинників процесу втрати русинами впливу у Львові. Будівництво нового центру, заселеного переважно німцями і вірменами, призвело до поступового занепаду старої частини міста, населеної русинами. Зсув міського центру ще більше стимулював приплив іноземців і скоротив міграцію русинів з навколишніх сіл та інших міст. Зіграло свою роль і прийняття магдебурзького права. Хоча формально воно декларувало рівність всіх етнічних груп, реально знали, інтерпретували і використовували його норми переважно католики-німці, а значна частина русинів не знала суті цього юридичного документа. Заможна частина русинів, що мала вплив у Львові, деякий час ігнорувала «німецьке» право, що частково влаштовувало й іноземців, у справи яких русини не втручалися[141].

У другій половині XIV століття, коли середмістя остаточно стало центром середньовічного Львова, а Руське Королівство перестало існувати, русини за короткий період часу виявилися поза участю в органах міської влади, влаштованих за нормами магдебурзького права. Вони були позбавлені можливості відстоювати свої національні, релігійні, політичні та економічні права, оскільки свого самоврядування не мали, а до самоврядування на основі німецького права були мало причетні. Становище русинів було навіть гіршим, ніж становище львівських вірмен і євреїв, які мали свої старі форми міського самоврядування[142].

Уже на початку XV століття Львів фактично став чужим для корінного етносу. Русинський квартал всередині міських стін налічував всього кілька будинків, в яких проживало 13 родин (він навіть не мав чітких кордонів з більшими єврейським та вірменським кварталами). У політичному житті Львова русини не грали істотної ролі. Авторитет православного населення спирався на активність волохів і греків, а не русинів. Навіть у передмістях стали домінувати поляки та євреї[143].

Тим не менше, кілька багатих русинських сімей купців і ремісників продовжували зберігати вплив у місті. Хоча некатоликам фактично було заборонено володіти нерухомістю на площі Ринок, кілька будинків на ній все ж належали русинам. Крім того, нечисленні русини були представлені в міській раді й серед цехових старшин (в магістраті навіть була посаду «руського писаря»). Купці-русини займалися торгівлею на внутрішньому ринку, не конкуруючи з німцями, вірменами та євреями в сфері прибуткової зовнішньої торгівлі східними товарами. Історичний аналіз свідчить, що соціальне становище русинів Львова при домінуванні в місті німців (друга половина XIV—XV століття) було трохи кращим, ніж при подальшому пануванні поляків (з кінця XV століття)[144].

Переважання прийшлих елементів (німців, поляків і вірмен) частково пояснюється сильною корпоративністю львівської громади. Шляхта, купці, ремісники і селяни мали чіткий правовий статус, і перехід населення з одного соціального стану в інший був пов'язаний з великими труднощами. Корпоративність заважала переселенню до Львова русинів-селян з навколишніх сіл і вливанню їх у чуже середовище містян. У XV—XVI століттях вихідці з сіл становили всього 16,8 % тих, хто отримав міське право, причому половина з них прибули з Польщі. Іншою причиною нечисельності русинської громади стало ослаблення зв'язків з містами Волині[145].
Церква Святого Миколая.

У XVI столітті русинська громада Львова значно зросла, але основних прав, як і раніше, не мала (католицький патриціат при відмові зняти з русинів соціальні обмеження зазвичай апелював до старих заборон, які існували в попередні століття)[нот. 6]. Через обмеження, накладені на некатоликів, у XVI столітті в складі населення русинського кварталу середмістя серед підприємців абсолютно переважали торговці, а ремісників було дуже мало. Однак, внаслідок руйнування транзитної торгівлі, економіка Львова почала переорієнтовуватися на внутрішній ринок. Це спричинило міграцію до Львова міщан-русинів з інших міст, конкуренцію з католиками і боротьбу русинів за свої соціальні права[147].

Якщо на початку XV століття серед тих, хто отримав міське право, русини становили близько 1 %, то протягом XVI століття цей показник коливався в межах 10 % (за іншими даними, в другій чверті XVI століття він становив близько 15 %). У середмісті число будинків, що належали русинам, зросло з 30 на початку XVI століття до 39 наприкінці століття. У передмістях русини воліли селитися на юридиках старости (Підзамче) та православної церкви, де вони становили більшість населення. У першій половині XVI століття в Галицькому передмісті русинам належало близько 115 земельних ділянок, у Краківському — понад 90 (в передмістях русини становили близько чверті всього населення, поступаючись лише полякам). Магістрат неохоче виділяв землі русинам, а якщо і робив це, то зобов'язував їх при продажі надавати перевагу католикам. Також русини переважали в більшості міських сіл (тільки в другій половині XVI століття в них стала рости частка поляків)[148].

Після періоду зростання в першій половині XVI століття пішов спад, зменшилася частка русинів, що володіли нерухомістю в середмісті, передмістях і міських селах. У 1583 році з 729 ділянок передмість, які перебували під юрисдикцією магістрату, русинам належало тільки 131, тоді як полякам — 591. Зменшилася частка русинів навіть на Підзамчому та прилеглих територіях, де православне населення переважало з княжих часів (особливо навколо церков Святого Миколая, Святого Федора, Святої Параскеви, Воскресіння і монастиря Святого Онуфрія). З середини XVI століття неосвоєні землі навколо Високого замку були передані польській шляхті й вірменським чиновникам при королівському дворі, які швидко заселили їх колоністами[149].

На початку 70-х років XVI століття з 227 будинків Підзамчого 131 належав полякам, 60 — русинам, 23 — вірменам і 3 — євреям (серед русинів було багато тих, хто не мав нерухомості — слуг, підмайстрів і селян, тому в загальній масі населення Підзамчого русини продовжували бути значною громадою). Незабаром тут осіла велика кількість євреїв і частка русинів ще більш скоротилася. Наприкінці XVI століття русини становили 18-20 % населення Львова, близько 700 з них проживало в середмісті, до 2,5 тисяч — у передмістях і до 1 тисячі — і міських селах[149].

Купці-русини вели активну торгівлю між Львовом і великими навколишніми містами: Броди, Городок, Яворів і Жовква у Львівській землі, Коломия, Теребовля, Рогатин і Галич — у Галицькій, Перемишль, Самбір, Ярослав і Стрий — у Перемишльській, Коросно, Сянік і Лісько — в Сяноцькій, Белз, Томашів, Буськ, Потелич, Сокаль і Магерів у Белзькому воєводстві. З цих же міст і містечок до Львова прибували переселенці-міщани, що вливались у місцеву русинську громаду. Переселенців із сіл було мало, бо наприкінці XV — початку XVI століття польський сейм прийняв кілька законів, які суттєво обмежували особисту свободу селян[150].
Голоско і Замарстинів.

Виняток становили мешканці дев'яти міських сіл, які належали магістрату або багатим містянам (Замарстинів з присілками Волиця і Поріччя, Клепарів, Знесіння, Кульпарків, Білогорща, Голоско, Брюховичі). Жителі деяких з цих сіл користувалися правами передмістян. Основне населення міських сіл становили русини, тільки в Замарстинові й Клепарові були значні громади поляків і ополячених німців. Однак в останній чверті XVI століття поляки стали більшістю в усіх ближніх до Львова селах[151].

Повне зрівняння русинів у правах з католиками передбачалося після привілею Сигізмунда II Августа (1572), але він так і не був затверджений. Всілякі обмеження (заборона на обрання до органів міського самоврядування і на купівлю нерухомості за межами свого національного кварталу, на заняття роздрібною торгівлею і деякими ремеслами, обмеження доступу до цехів і примус до виконання католицьких обрядів) так і не дозволили русинам зрівнятися з іншими етнічними групами Львова. Національні квоти і майже повна відсутність можливостей поліпшити свій соціальний статус не сприяли припливу русинів з міст на схід від Львова, де соціальне становище українців було істотно кращим[152].

Активність русинів у першій половині XVI століття, яка супроводжувалася заснуванням православної метрополії й появою братств, у другій половині століття була знівельована зростанням польської та єврейської громад, що остаточно перетворило русинів на етнічну меншину навіть у передмістях. Берестейська унія 1596 року розколола і послабила русинську громаду. Львів став одним з головних осередків противників унії, бо львівський єпископ Гедеон (Балабан) відмовився її прийняти (впливове Успенське братство також засудило прихильників унії). Все це призвело до неприхованої нетерпимості з боку католицького патриціату міста і жорстких обмежень для православних[153].
Німці
Костел Марії Сніжної.

Завдяки першим німецьким переселенцям, що принесли в Галичину норми і традиції німецької правової культури, значна частина ранніх міських документів писалася німецькою мовою. Уже за князя Лева Даниловича першим міським війтом був Бертольд Штехер, який володів млинами, ставками і садибами в околицях Львова. Справу батька продовжив його син Матеус Штехер, який також став міським війтом[154].

Німецька громада Львова особливо зросла на початку XIV століття. Мабуть, саме від неї пішло використання знака, в якому як міський символ використано зображення лева в воротах з трьома вежами (лев був територіальним символом Галицько-Волинського князівства і зберігся в пізніх гербах Львівської землі, руського воєводства та міста Львова)[155]. За правління князя Юрія II Болеслава німецькі купці отримали ряд привілеїв і вели активну діяльність у Львові. У середині XIV століття неподалік від торгового центру княжого Львова німецькі колоністи за фінансової участі сім'ї Штехер заснували костел Марії Сніжної. Серед німців було чимало архітекторів, скульпторів, ливарників та інших ремісників[156].

У другій половині XIV століття Львів нагадував типове німецьке містечко. Тут переважали німецька мова та звичаї, багато посад і топонімів носили німецькі назви. В першому переліку львівських райців від 1352 року німецькі імена становили значну частину списку. 1352 року Казимир III своїм привілеєм підтвердив усі майнові права спадкоємців Бертольда Штехера, а в 1356 році, надавши Львову магдебурзьке («німецьке») право, зробив місцевих католиків (в першу чергу німців, а також поляків і угорців) привілейованим класом. У 80-х роках XIV століття піднявся Петер Штехер (далекий родич перших Штехерів), який був міським будівельником, радником і бургомістром, керував будівництвом Латинського собору і водопроводу, володів будинками і пекарнею[157][158].

У 1387 році (за іншими даними — 1389 року) львівський міщанин Йоганн Зоммерштайн отримав від міста землі для заснування фільфарку. Пізніше назва Зоммерштайнгоф перетворилася на Замарстинів (межа між Львовом і садибою проходила на місці сучасних вулиць Хімічної та Дашкевича). У XIV столітті у Львові осіли вихідці з Сілезії Абреки (спочатку рід називався Смедхаус). Представники цієї патриціанської родини мали купецьку удачу (розбагатіли на торгівлі з хрестоносцями й Османською імперією), володіли великою нерухомістю, ставали писарями, синдиками, лавниками, райцями і бургамістрами Львова. На початку XV століття багата сім'я німецьких будівельників Клепер купила землі, на яких у 1419 році заклала фільварок Клеппергоф, від нього пішла сучасна назва Клепарів[159][160]. У 1402 році міщанин Микола Ціммерманн заклав поселення Голоско, яке в 1415 році перейшло у власність магістрату. У 1426 році вперше згадується поселення Гольтбергоф, що належало багатому міщанину Павлу Гольтбергу (сьогодні відоме як район Кульпарків)[161].
Будинок Абреків.

Після завоювання турками Константинополя у 1453 році та генуезьких володінь у Криму, більшість німецьких купецьких родин Львова збанкрутували. Османська влада конфіскувала їхні товари разом із генуезькими у всіх колишніх візантійських володіннях у Константинополі, Трапезунді та Криму. Банкрутство львівських німецьких купецьких родин призвело до поступової їхньої асиміляції міським польським середовищем шляхти та міщанства протягом XV—XVI століть. Лише кілька багатих німецьких династій вподальшому зуміло відігравати значну роль в економічному і політичному житті Львова. Наприклад, у XVI столітті великий вплив мала родина вихідців із Сілезії Шольців (або Шольц-Вольфовичів), родоначальниками якої були брати Вольф, Якуб і Йохан. Крім заняття торгівлею і будівництвом члени цієї патриціанської родини володіли будинками і крамницями на площі Ринок, землями в передмістях, обиралися райцями і бургомістрами Львова, на їхні кошти перед ратушею був встановлений «Лев Лоренцовича»[162].

Не менший вплив мав шляхетський рід Гербурів німецького походження. Його представники займали посади воєвод руських, підкоморіїв галицьких, старост і каштелянів львівських. У магістраті мав велику вагу багатий міщанський рід Алємбек (Альнпехів або Альнпек), який походив з Фрайбурга. У 80-х роках XVI століття на службі у вірменських купців Львова був німецький комерсант і мандрівник Мартін Груневег (Грюневег), що залишив після себе найдавніший серед відомих описів міста[163].

Крім львівського середмістя в XV—XVI століттях значні німецькі колонії були в Клепарові, Зимній Воді, Прусах, Сокольниках і Чишках. Села, в яких оселялися німці, як правило, мали магдебурзьке право. Надалі більшість сільських німців також полонізувалася[164]. До 1772 року вже не залишилось жодного німецькогороду, представники якого могли б засвідчити свою приналежність до давніх львівських купецько-міщанських родин ХІV – XV ст.
Поляки

Спочатку поляки поступалися німцям серед мешканців середньовічного Львова католицького віросповідання. Наприклад, у першій третині XV століття німці становили від 70 до 80 % іммігрантів, які отримали львівське громадянство, у другій половині XV століття їх частка зменшилася до 30 %, на початку XVI століття — до 14 %, а до середини XVI століття — до 6 %. Наприкінці XV століття кількість поляків у складі іммігрантів перевищила кількість німців, а на початку XVI століття вони вже становили більшу частину всіх іммігрантів, що осіли у Львові[165].

У другій половині XIV — першій половині XV століття в Польщі просто не було достатніх людських ресурсів для заселення Львова та його околиць. Про слабкість позицій поляків у Львові свідчить той факт, що довгий час у Латинському соборі був лише німецький проповідник, а польськомовний проповідник з'явився лише 1415 року. В останній чверті XV століття відбулися докорінні зміни в етнічному складі Львова. У зв'язку із захопленням османами Константинополя і Кафи транзитна торгівля занепала, що підірвало позиції німців і вірмен як у комерції, так і в міському управлінні. В ході масової полонізації німців і частково вірмен і русинів Львів поступово перетворився на переважно польсько-єврейське місто[166].

У першій половині XVI століття у Львові сформувалася нова польська еліта (патриціат), яка за короткий час набула значної економічної ваги і політичної влади. Все більше поляків ставало райцями і бургомістрами, діловодство перейшло на польську мову. Якщо серед загальної маси населення поляки почали домінувати в першій половині XVI століття, то в середовищі львівського патриціату — у другій половині XVI століття. Своєрідним переламом у соціальних змінах стала пожежа 1527 року. На місці готичних кварталів німецько-вірменського середмістя за лічені роки виріс ренесансний Львів з переважно польським населенням, до якого тяжіли ополячені німці, а також греки та італійці[167].
Латинський собор.

У 1544 році з 263 забудованих ділянок середмістя 94 належало полякам, 42 — вірменам, 31 — німцям, 28 — євреям і 25 — русинам. В обох передмістях (з урахуванням юридики старости) полякам належало 44 % земельних ділянок, проте, в багатонаціональній юридиці старости вони володіли лише 19 % дільниць. Того ж 1544 року поляки становили 61 % власників житла в Галицькому передмісті (русини — 15 %), а в 1583 році — вже 84 % (русини — 16 %). Полонізація німців відбувалася внаслідок польсько-німецьких шлюбів. Цей процес не зайняв багато часу, оскільки для асиміляції німців не було ніяких соціальних або релігійних перешкод. Німці не тільки переходили на польську мову, а й змінювали свої прізвища на польський манер[168][169].

Поляки й ополячені німці становили більшість у багатьох навколишніх селах (Годовиці, Зубрі, Давидові, Чишках, Зимній Воді, Прусах, Сокільниках, Білці, Кам'яноброді, Родатичах), а також великі групи в русинських селах (Збоїщах, Великих Грибовичах, Малехові, Поріччі, Вижнянах, Жовтанцях, Підвисокому, Берездівцях), причому жили вони там переважно на основі магдебурзького права[170].

У XV—XVI століттях великий вплив у Львові мали польські шляхетсько-магнатські роди Одровонжів, Ходецьких, Ярославських, Фредро, Тенчинських, Бучацьких, Тарновських, Кмітів, Фірлеїв, Сенявських, Язловецьких, Жолкевських, Даниловичів, Замойських і Дідушицьких (деякі роди, наприклад, Бучацькі, Язловецькі, Сенявські й Даниловичі мали русинське коріння або змішане походження, частина Дідушицьких спольщилися і перейшла в католицтво в XVI столітті). Представники цих родів найчастіше займали посади воєвод і підкоморіїв руських, старост, каштелянів і хорунжих львівських, а деякі — навіть каноніків і архієпископів львівських[171].

За шляхетськими йшли багаті та впливові польські міщанські роди, наприклад, Кампіани, Лоренцовичи, Ансеріни, Мєшковські, Вільчеки, Ельонекі. Вони домінували в магістраті й комерції[162].
Євреї

ерші євреї оселилися у Львові ще в княжий період і вважалися власністю князя, під захистом якого і перебували[172]. Після приєднання Казимиром III Червоній Русі до Польщі у Львові виникла перша єврейська громада. У 1356 році Казимир у привілеї магдебурзького права надав львівським євреям право внутрішнього судочинства під верховенством міського війта, а пізніше — низку торгових привілеїв. З другої половини XIV століття у Львові традиційно існували дві єврейські громади: одна в центральній частині (середмісті), інша, більша — у Краківському передмісті. Громади мали окремі синагоги, лікарні, школи, мікви та інші громадські будівлі[нот. 7]. Спільним було лише єврейське кладовище в Краківському передмісті, вперше згадане в 1411 році (нині на його території розташований Краківський ринок)[174][172][175][176].

Усередині міських стін євреї зайняли південно-східну частину Львова, де й утворився спочатку невеликий єврейський квартал (гетто). Його межами були арсенал на сході, міська стіна на півдні, стіна уздовж нинішньої вулиці Сербської на заході й будинки уздовж вулиці Руської на півночі. З 1387 року в міських книгах згадувалася вулиця Єврейська (Жидівська), яка займала місце сучасної вулиці Івана Федорова від вулиці Руської до нинішньої Староєврейської (з боку вулиці Руської існували ворота, які закривали на ніч для того, щоб убезпечити євреїв від можливих погромів). У 1528 році в єврейському кварталі було 27 будинків, проте пожежа 1571 року повністю знищила його. Ще в другій половині XVI століття частина будинків на території гетто належала русинам і магістрату, тут же проживав міський кат[172][177][175].

1367 року грамота Казимира III визначила правовий статус єврейської громади і взаємини з християнським населенням Львова, а також підтвердила автономію громади і гарантувала євреям державний захист від переслідувань, що викликало невдоволення церковних ієрархів і міських патриціїв[172]. Попри формальний захист, частина євреїв прагнула переселитися в Краківське передмістя, де не було ніяких обмежень у розміщенні помешкань чи господарських будівель. Інша частина євреїв прагнула купити нерухомість всередині міських стін, але за межами гетто, однак ці спроби зустрічали невдоволення з боку магістрату[178].
Нинішня вулиця Федорова (колишня Єврейська).

Хоча євреї мали юридичний статус, але повноправними мешканцями міста вони не були. Як і всюди в середньовічній Європі, їм не давали міського права, не пускали до складу цехів (обмежено займатися ремеслами євреї могли тільки на території юридики королівського старости в Краківському передмісті). До початку XV століття євреї жили тільки у Львові, а вже до початку XVI століття були присутні в 25 містах Руського і Белзького воєводств[175]. На початку XVI століття рабини і кагальні старшини щорічно збиралися на свої з'їзди, що зазвичай збігалися з великими ярмарками. Ці з'їзди грали роль вищих судових інстанцій, де вирішували цивільні суперечки між євреями, роз'яснювали закони і видавали нові постанови [179].

Якщо в XIV—XV століттях євреї не відігравали значної ролі в суспільному житті Львова, то в першій половині XVI століття становище почало поступово змінюватися. У 1538 році в середмісті налічували 42 євреї в 27 будинках, у 1539 році в передмістях було 36 євреїв, які володіли будинками. Однак уже в 40-х роках XVI століття до Львова стали масово прибувати євреї із Західної Європи, що змусило Сигізмунда I видати в 1543 році розпорядження про виселення новоприбулих переселенців. У 40-х роках XVI століття євреї вже становили близько 8 % населення міста, в 1550 році в середмісті й передмістях проживало понад 900 євреїв[180].

У другій половині XVI століття євреї стали другою за чисельністю етнічною групою Львова після поляків. У третій чверті XVI століття в місті проживало близько 1,5 тисячі євреїв (згідно з іншими джерелами — до 3 тисяч). У цей період львівська єврейська громада входила в п'ятірку найбільших в Європі, поряд з єврейськими колоніями Константинополя, Венеції, Кракова і Познані. Наприкінці XVI століття у Львові проживало до 4 тисяч євреїв (вони становили близько 20 % усіх містян)[181].

Львівські євреї відігравали значну роль у зовнішньоторговельних зв'язках Польщі з Османською імперією, а також у торгово-фінансовому секторі міста. Вони займалися оптовою торгівлею й обміном грошей, кредитували королів і галицьку шляхту, орендували маєтки і тримали шинки. У 1493 році Ян I Ольбрахт обмежив оптову торгівлю євреїв худобою і тканинами, але Олександр Ягеллончик у 1503 і 1506 роках відновив їхні минулі права. Сигізмунд I то розширював права євреїв (1515), то обмежував їх: у 1527 році він скасував усі обмеження, але незабаром повернув їх. У 1581 і 1592 роках єврейська громада і львівський магістрат укладали угоди, які регулювали торговельні права євреїв[172].
Пам'ятний знак на місці старого єврейського цвинтаря.

Торговці-християни негативно ставилися до єврейських купців, а львівські ремісники не пускали євреїв до складу своїх цехів. У другій половині XVI століття у Львові діяло представництво османського банкірського дому Йосипа Насі. У 1582 році коштом банкіра Ісаака Нахмановича архітектор Павло Щасливий побудував в єврейському кварталі синагогу «Золота Роза» (спочатку вона була родинною святинею і розташовувалася в глибині двору). У 1590 році по сусідству старшина львівського кагалу Ізраель бен Йосип Едельс заснував єшиву[182][183]. В останні десятиліття XVI століття багато євреїв оселились на Підзамчому та інших дільницях Краківського передмістя[184].

Друга половина XVI століття була часом процвітання єврейської громади Львова. Спираючись на ряд привілеїв, виданих ще Казимиром III і підтверджених його спадкоємцями, євреї домоглися найвищого ступеня адміністративної автономії, бувши майже повністю незалежними у внутрішніх справах від міської влади. Територіальна сегрегація, антисемітизм католицької Церкви і магістрату, особливості віри і побуту євреїв сприяли відокремленості єврейської громади середньовічного Львова. Простий єврей перебував у майже повній залежності від кагалу, що відав адміністративними, фінансовими, судовими, релігійними та виховними питаннями громади. Львівський кагал був підпорядкований коронному Вааду, створеному у 80-х роках XVI століття з метою об'єднати всі кагали Польщі[185].

У найближчих околицях Львова євреї, що втекли від переслідувань у Західній Європі, активно розселялися у фільварках і невеликих містечках. Тут вони займалися ремеслом, роздрібною торгівлею і лихварством, управляли маєтками шляхти, орендували корчми, млини і ставки[186]. Крім євреїв, у Львові проживали і нечисленні караїми, але львівська караїмська громада за чисельністю і впливом значно поступалася громаді караїмів Галича[136].
Вірмени
Вірменський собор.

Вірменські купці й ремісники, що в другій половині XIII століття переселилися до Львова з Криму, займали окремий квартал у районі Підзамче. Тут вони побудували церкву Святої Анни і монастир з церквою Святого Якова. З давніх-давен вірмени жили замкнутою громадою, всі справи воліли вирішувати всередині свого кола і дуже рідко вступали в шлюб з представниками інших громад[187][188].

У 1356 році, з даруванням Львову магдебурзького права, вірменська громада отримала можливість мати свого війта й організувала власні автономні органи судочинства (це право було підтверджено привілеями 1379, 1387, 1434 і 1440 років). Релігійні свободи вірмен були підтверджені королівською грамотою 1367 року. На її основі перший вірменський єпископ Григоріс заснував у Львові свою резиденцію[189]. 1371 року вірменам відійшов костел Івана Хрестителя, навколо якого жила велика вірменська громада передмістя. В 1377 вірмен Мардрус продав львівському русину приміське село Малехів[190].

У другій половині XIV — першій половині XV століття вірмени були другою за чисельністю громадою середмістя після німців. В останній чверті XIV століття у Львові осіло багато вірмен з Кілікії. Серед львівських вірмен були священики, пароніти (барони), ходжі (пани), купці, ремісники і навіть хлібороби. Оскільки власники будинків у вірменському кварталі (вперше згаданий в історичних джерелах за 1394 рік) продавали їх тільки одновірцям, цілісність анклаву підтримувалася століттями[191].

З часів Казимира III вірмени компактно жили на вулиці Вірменській. Кордоном вірменського кварталу на сході служив Домініканський монастир, на заході — Краківська вулиця, на півночі — міська стіна (в межах міських стін 1407 року проживало до 300 вірмен, у 1416 році — понад 400). Чимало вірмен жило й надалі в передмістях, у тому числі на Підзамчому. У 1402 році польський король Владислав II Ягайло дозволив львівським вірменам торгувати на території всього Польського королівства, в 1415 році він надав львівській громаді право судитися за вірменськими законами. У 1417 році серед 1280 львівських міщан вірмени становили понад чверть[192][193].

Окремим королівським привілеєм від 1462 року вірменський війт Львова отримав повну незалежність від міського суду, а вірменські купці отримали пільги зі сплати митних зборів. Однак, декретами 1469 і 1476 років король Казимир IV встановив порядок, згідно з яким львівський війт разом з вірменськими старшинами брав безпосередню участь у судових позовах між вірменами (львівський війт вів судові засідання і виносив вироки, а вірменські старшини виконували функції лавників). Наприкінці XV століття посаду вірменського війта було ліквідовано, проте вірменський суд (хуц) існував у Львові до кінця XVIII століття[194].

В останній чверті XV століття до Львова прибула велика кількість вірмен із захоплених османами Кафи, Сучави і приморських міст Малої Азії. Після занепаду транзитної торгівлі з Візантією і Кримом вірмени не повторили долю німців і не полонізувалися. Цьому сприяли як приплив іммігрантів, так і особливості віросповідання, а також досить швидка інтеграція вірмен у торгівлю з Османською імперією та Іраном через своїх одновірців у Стамбулі, Дамаску й Тебризі[195].
Вірменська вулиця.

1519 року Сигізмунд I затвердив статут львівських вірмен, в основу якого було покладено судебник Мхітара Гоша. В 1549 році вірмени отримали привілей, згідно з яким вони були підсудні тільки вірменському праву (правда, у вірменському суді поряд зі старшинами громади повинен був засідати війт магдебурзького права)[196]. Традиційно кожен польський король підтверджував привілеї попередників, вірмени намагалися їх розширити, вписуючи нові пункти, а львівський магістрат постійно намагався обмежити або навіть ліквідувати ці права[197].

У 1575 році в місті проживало майже 60 вірменських сімей. На чолі громади стояла рада старших (до 1563 року до неї обирали 6 членів, потім — 12), що вирішувала усі суперечки і конфлікти всередині громади. Також львівські вірмени вибирали собі скарбника, писаря й ереспохана — адміністратора церковного майна, який після ліквідації посади вірменського війта був головою ради старших[198].

Рада призначала завідувачів шпиталю, млина і корчми, збирача податків і возного, що виконував судові й поліційні функції. Вірмени не мали своїх представників у магістраті Львова, але з 1383 року вони постійно займали посаду міського перекладача (тлумача). У 1578 році вийшов королівський привілей, що майже повністю зрівняв вірмен у правах з католиками. У 1588 році вірменам належало у Львові 22 великих крамниці (для порівняння, католикам належало 9, а русинам — 7)[198][199].

Багаті вірменські купці тримали в своїх руках значну частину східної торгівлі не тільки Львова, а й усієї Польщі. З другої половини XV століття вони стали важливими посередниками в торгових і навіть дипломатичних контактах між Польщею і Османською імперією. У XVI столітті Львів став великим центром торгівлі левантійським шовком, в якій домінували вірмени, греки та євреї. Вірмени привозили товари з Криму, Стамбула, Олександрії, Сирії, Персії, Індії й навіть Китаю, вони брали участь у всіх великих ярмарках Польщі, але найбільші контракти укладали саме у Львові. Серед найбагатших вірменських купецьких і дворянських сімей Львова виділялися Августиновичі, Торосовичі, Серебковичі, Івашкевичі, Никоровичі, Бертановичі, Голубовичі, Доноваковичі й Вартановичі[200][199].

Друге місце після купців займали вірменські ремісники, особливо ткачі й золотарі, а також чинбарі, шевці, кравці, кушніри, зброярі, сідлярі, бляхарі, муляри, м'ясники та пекарі. Попри значне число вірменських майстерень, які виготовляли пояса для кунтушів, сап'ян, вишиті золотими і срібними нитками тканини, перш за все лавки вірмен славилися у Львові привізними (східними) товарами. Серед львівських митців були відомі Павло Богуш і його син Симон Богушович[201][202].

Наприкінці XVI століття у Львові, згідно з різними джерелами, проживало від 1,5 до 2,8 тисяч вірмен (12 — 14 % загальної кількості містян). У середмісті вони володіли близько 80 будинками, в Краківському передмісті — 280 будинками. Великі громади вірмен-ремісників існували на юридиці старости (Підзамче), юридиці Святого Яна і юридиці вірменського архієпископа[203].
Греки
Палац Корнякта.

Грецька громада міста Львова почала формуватися в другій половині XIV століття (діяльність у місті першого грецького купця документально зафіксована 1382 року). У Львові осідали греки переважно з колоній у Криму, Молдавії, з Крита і Корфу. Вони активно конкурували з вірменами та євреями в торгівлі східними товарами (зокрема, імпортували вино і шовк). Володіючи великими фінансовими статками, греки досить швидко завели протекцію серед королівських чиновників і представників магістрату[204][205].

Центром громади була вулиця Руська, на якій селилися православні міщани. У XVI столітті греки зосередили в своїх руках торгівлю вином у Львові і на значній частині Польського королівства, займалися орендою міських митниць і відкупом королівських мит. Одночасно деякі з них активно впливали на політичні взаємини між Польщею, Молдовою, Московською державою та Османською імперією. У другій половині XVI століття багаті грецькі родини Львова (Корнякта, Альвізе, Марінетоси, Афендик, Мазаракі, Лангиш) брали активну участь у православному русі і фінансували Успенське братство. Правда, вони залишалися в братстві незначною меншістю і ніколи не мали великого впливу на прийняття принципових рішень. У 80-х роках XVI століття у Львові проживало 32 греки, не рахуючи прибулих ненадовго купців. У 1597 році у Львові осіли критські купці Баптист і Костянтин Вевеллі. Попри те, що греки перебували в кращому становищі, ніж їхні одновірці-русини, вони також відчували деякі обмеження в прийнятті громадянства та купівлі нерухомості в середмісті[206][207][208].
Італійці
Палац Бандінеллі.

Перші італійці з'явилися у Львові на початку XV століття, чому сприяли торгові зв'язки Галичини з генуезькими колоніями в Криму та італійськими містами (Венецією, Флоренцією і Римом), а також культурні контакти Львова з італійськими університетськими центрами (Болоньєю і Падуєю). В архівних документах за 1406 рік згаданий випадок пересилання ста золотих зі Львова до Риму, а в 1409 році італієць Франческо де Кантелло з Кафи отримав львівське громадянство. У першій половині XV століття у Львові осіло чимало італійців, які займалися міжнародною торгівлею, фінансовими операціями, а також представляли інтереси багатих генуезьких і флорентійських династій. Італійці купували будинки і маєтки в передмістях, володіли складами і крамницями, жертвували гроші на прикрасу вівтарів у костелах[209].

Кілька поколінь львівської лінії флорентійської династії Убальдіні входили до складу міської верхівки. Багаті італійці тримали світські салони, через які до Львова проникали культура, музика і література Західної Європи, облаштовували будівлі, двори і колодязі в середземноморському стилі, а також впровадили в місті протипожежні стіни (брандмауери). Купці торгували дорогими привізними тканинами, доставляли товари і кореспонденцію в Європу. Другою за чисельністю групою італійців після купців були архітектори, які прибули до Львова після пожежі 1527 року. Саме їм місто зобов'язане особливим архітектурним стилем, що об'єднав пізній ренесанс і місцеві традиції[210][211].

Інші
Фасад каплиці Боїмів.

Перші угорські переселенці з'явилися у Львові в 1370—1387 роках, коли місто перебувало під контролем Лайоша I і його дочки Марії. За царювання на польському престолі Стефана Баторія у Львові осіло кілька угорських сімей з Трансільванії, в тому числі Боїми. Єжи Боїм розбагатів на лихварстві, торгівлі вином, сукном і прянощами, потім був обраний у райці й бургомістром Львова. Його нащадки також займалися торгівлею, ставали райцями, а також війтами і придворними лікарями польських королів[212][213][207].

Татари жили поруч з вірменами, бо також походили з Криму і мали з ними культурну схожість. У Львові існували Татарська брама, Татарська вулиця і Татарське передмістя (в першій половині XV століття вони були перейменовані в Краківську браму, Краківську вулицю і Краківське передмістя відповідно). За деякими відомостями, поруч із князівським палацом колись розташовувалася татарська мечеть, але ніяких археологічних підтверджень цьому не знайдено[214]. У 1403 році магістрат виселив татар за межі міських стін (в середмісті залишилося всього кілька їхніх одновірців). У передмістях татари поступово приймали християнство і розчинялися серед основної маси жителів, інші покидали Львів. Остання згадка про татар у Львові датована 1509 роком[175].

Етнонімом «сарацини» іменували всіх нехристиян, крім євреїв: арабів з Леванта, половців, татар і поволзьких булгар. Іноді сарацинами помилково називали караїмів, генуезців із Сурожа і навіть циган. У княжому Львові сарацини жили поруч з євреями і займалися переважно торгівлею. У польський період під сарацинами найчастіше мали на увазі саме львівських татар[215].

У XVI столітті у Львові з'явилася громада вихідців з Британських островів, котрі займалися переважно експортом на батьківщину зерна. В кінці століття в місті проживало близько 20 британських купців, переважно шотландського походження (Понтіс, Алланд, Стейлер, Ейфл тощо), багато з яких мали міське право[207].
Релігія
Віросповідання, яке в середньовічному Львові було основою суспільного поділу, встановлювало непереборні бар'єри між мешканцями міста різних конфесій. Повноправними містянами польського Львова могли бути тільки католики. Навіть вірмени, які за соціальним статусом займали друге місце, значно поступалися в правах католицькому патриціату. Ще нижче в соціальній ієрархії перебували православні русини і юдеї[203].

Католицизм
Костел Івана Хрестителя.

Уже в XIII столітті Львів став цікавити домініканських і францисканських місіонерів. У 1257 році землі Русі були віднесені до юрисдикції Любуських католицьких єпископів. Першим ініціатором створення латинського архієпископства і митрополії з центром у Львові став король Казимир III, який у січні 1359 року домігся номінації львівського єпископа Томи[216].

У польський період історії некатолицьке населення Львова було обмежено в політичних правах і господарській діяльності. Магдебурзьке право надавало привілеї головним чином містянам католицького віросповідання. Некатолики не могли обиратися на керівні посади в органи міського та цехового управління, вони повинні були селитися лише в певних місцях — вірменському, русинському та єврейському кварталах. Русини жили переважно в передмістях, вони мали найменше прав серед християн (в середньовіччі русини не могли стати членами більшості ремісничих цехів)[217].

До середини XIV століття Львів уже мав значну католицьку громаду, про що свідчить надання йому магдебурзького права (першими серед древніх галицьких міст магдебурзьке право отримували саме ті, хто мав значне католицьке населення — Сянок, Львів і Перемишль, а решта поселень отримали його пізніше). Норми магдебурзького права були тісно переплетені з католицькими нормами і традиціями середньовічної Німеччини. Після занепаду Галицько-Волинського князівства німецькі й польські католики за допомогою магдебурзького права отримали можливість накласти соціальні обмеження на православних русинів Львова (характерно, що в тих галицьких містах, де не було великих католицьких громад, магдебурзьке право істотно не впливало на етнічні взаємини)[218].
Латинський собор.

Із середини XIV століття католицька Церква почала будувати у Львові численні монастирі й костели, а також всіма засобами намагалася ополячити і покатоличити русинів і вірмен. В 1360 році на місці старої православної Успенської церкви почали будувати Латинський собор, який став символом католицької присутності в місті. У лютому 1375 року буллою Папи Григорія XI була заснована Галицька католицька митрополія, на її території забороняли служити православним єпископам. Великий вплив у Львові мали католицькі ордени домініканців, бернардинів, францисканців та єзуїтів, а також католицькі братства (благодійні, просвітницькі, аскетичні тощо)[217][219][220].

Закриті католицькі братства активно брали участь у духовному житті мирян, займалися благодійністю, проводили спільні богослужіння, фінансували храми, притулки і школи. Фонди братств поповнювали пожертви шляхти і багатих патриціїв, а скарбницю братства зберігали в костелі. Найстаршими братствами, що діяли на території Львівського архієпископства, були братство при Латинському соборі, братство при костелі Марії Сніжної (1387), братство Милосердя (1442), братство Божого тіла (1457), братство Святого Франциска (1464), братство Святої Анни (1583), військове братство Святого Михайла (1596)[221].
Костел Марії Сніжної.

У 1395 році, завдяки зусиллям галицького архієпископа Якуба Стрепи і польського короля Владислава II, була досягнута домовленість з чеським королем Вацлавом IV про те, що Любуські єпископи відмовляються від своїх повноважень на території Русі. У серпні 1412 року буллою Папи Йоанна XXIII катедра була перенесена з Галича до Львова, а собор Успіння Пресвятої Діви Марії отримав статус архикатедрального (в травні 1414 року папська канцелярія офіційно підтвердила перенесення осідку). На площі Ринок побудували палац, який до 1844 року мав статус резиденції львівських архієпископів. Юрисдикції Львівської митрополії були підпорядковані єпископи Перемишля, Холма, Володимира, Кам'янця, Молдавії і Києва[222].

Статус львівських архієпископів був досить високим, у церковній ієрархії вони займали друге місце після ґнєзненських архієпископів, які мали звання примасів Польщі. Головним колегіальним органом управління був капітул, заснований 1429 року (іншими структурами були генеральна консисторія, канцелярія архієпископа, інститут генеральних офіціалів і вікаріїв). Католицьке архієпископство отримувало багаті дари від польських королів і місцевої шляхти. У 1515 році йому належало чотири міста і 29 сіл, хоча серед польських архієпископств львівське вважалося відносно бідним. До кінця XVI століття сформувалися територіальні межі та адміністративний устрій архієпископства, незмінні до 1772 року (територія охоплювала Львівську і Галицьку землі Руського воєводства). 1593 року архієпархія була поділена на сім деканатів з центрами у Львові, Дунаєві, Городку, Жижачеві, Рогатині, Галичі та Теребовлі[222].

У 1370-х роках у Львові, на місці колишнього палацу князя Лева, за проектом Миколи Чеха був побудований готичний домініканський монастир Божого Тіла, ченці якого вели активну місіонерську діяльність у Галичині, на Волині й Поділлі (раніше домініканці проводили служби у львівських костелах Івана Хрестителя і Марії Сніжної). У 1378 році за підтримки Владислава Опольчика з'явився окремий руський вікаріат Братства пілігримів, велика частина керівництва якого складалася з домініканців і францисканців угорського походження. Домініканці й ченці інших орденів часто конфліктували з католицьким парафіяльним кліром і прелатами. З 1416 року львівські домініканці платили чинш магістрату за землі, на яких були розташовані їхні костел і монастир. Довгий час домініканський монастир був найбільшим землевласником серед чернечих громад Львова, поступаючись тільки канонікам катедрального капітулу (станом на 1578 рік йому належали села Кротошин, Давидів, Зашків, Костеїв, Зарудці й Завалів, подаровані королем Владиславом II Ягайло, магнатами, шляхтою і багатими львівськими міщанами)[223][224].

У другій половині XIV століття біля західної міської стіни побудували готичний костел Святого Хреста і монастир францисканців (імовірно, на цій ділянці раніше стояла дерев'яна православна церква, зараз тут розташована школа на вулиці Театральній, 15). З півночі до костелу примикав Низький замок, а з півдня — лікарня Святого Духа. Наприкінці XIV століття настоятелем францисканського монастиря був Якуб Стрепа, який пізніше став латинським архієпископом. У 40-х роках XV століття проповідником і куратором монастиря був святий Ян з Дуклі. Костел і монастир майже не постраждали від пожежі 1527 року, проте зазнали значних пошкоджень під час пожежі 1565 року[225].
Бернардинський монастир.

У 1460 році у Львові стараннями воєводи Андрія Одровонжа був заснований невеликий дерев'яний монастир бернардинів, при якому незабаром з'явилася жіноча громада. Проти нового кляштора виступили архієпископ, шляхта і міська влада. У 1464 році русини, що жили в Галицькому передмісті, спалили монастир, але вже в наступному році Андрій Одровонж відбудував монастир і костел, куди запросив нових ченців з Кракова (незабаром він помер і був похований у монастирі). Восени 1484 року у Львові помер польський проповідник і богослов, член бернардинського ордену Ян з Дуклі, також похований у монастирі.

У 1509 році, під час нападу на Львів молдовського господаря Богдана III Сліпого, монастир і костел бернардинів згоріли. Невдовзі костел відбудували в камені, а в 1513 році він отримав статус кустодії. На початку XVI століття дочка подільського воєводи купила для бернардинок будинок у Галицькому передмісті й вони отримали свій окремий кляштор. У 1583 році для бернардинок побудували каплицю Святої Анни (пізніше на цьому місці виріс монастир кларисок). Свій вплив на шляхту і міщан бернардини здійснювали через братство Святого Бернардина з Сієни, братство Святої Анни і військове братство Святого Михайла. Вони часто були капеланами в армії, принесли до Львова першу шопку і традицію пристрасних богослужінь. Наприкінці XVI століття був розроблений план розширення монастиря, для чого бернардини скупили кілька ділянок землі біля міських стін у Галицькому передмісті (магістрат виступав проти розширення, побоюючись за безпеку оборонних стін)[226].

У 1536 році в Галицькому передмісті на місці старої дерев'яної каплиці побудували кам'яний костел Святого Лаврентія (пізніше при ньому виник монастир і шпиталь боніфратів)[227]. Наприкінці XVI століття у Львові з'явилися перші польські єзуїти, зокрема, в 1583 році в місті побував Якуб Вуек. Єзуїти, що приїжджали на запрошення католицького архієпископа, жили в його палаці й служили в кафедральному соборі. У 1584 році була створена єзуїтська місія, а в 1590 році — єзуїтська резиденція, на урочистостях з нагоди відкриття якої свій вірш єзуїтам присвятив Шимон Шимонович. Місцеве духовенство і школа при катедральному соборі, як і більша частина містян, не надто вітали появу ордена у Львові. Попри це, львівські єзуїти активно включилися в місіонерську діяльність на Волині та в Молдові[228].

У 1594 році на пожертви багатої міщанки Софії Ганель був побудований дерев'яний костел Святої Софії (від нього пішла назва прилеглої місцевості — Софіївка)[229]. У 1593—1597 роках за проектом архітектора Павла Римлянина в передмісті був побудований оборонний монастир Всіх Святих. У 1596 році в ньому було засновано львівське відділення жіночого ордена бенедиктинок, що незабаром затвердили папський легат і польський король. У 1598 році папа Климент VIII затвердив своєю буллою заснування у Львові й самого монастиря бенедиктинок[230][231].

Внутрішня конкуренція та часті конфлікти на релігійному ґрунті роздирали багато цехів Львова, особливо цех малярів, ювелірів і ливарників, що існував з XIV століття (він об'єднував близько 50 майстрів різних національностей, у тому числі й жінок). У 1596 році архієпископ Ян Димитр Соліковський наказав вилучити з костелів всі твори майстрів-русинів і заборонив їм надалі виконувати замовлення католицької Церкви. Уже в наступному році корпорація розкололася на цех малярів-католиків і цех малярів-русинів[232].
Православ'я
Каплиця Трьох Святителів.

За княжої доби (друга половина XIII — перша половина XIV століття) православ'я було однією з панівних конфесій, у Львові існували православні монастирі Івана Богослова, Святого Онуфрія і Святого Юра, а також православні церкви Спаса, Богоявлення, Воскресіння, Благовіщення, Успіння Пресвятої Богородиці, Чесного Хреста, Святого Миколая, Святої Параскеви П'ятниці і Святого Феодора[233].

У 1539 році, внаслідок реорганізації древньої Галицької православної митрополії та єпархії, єпископська кафедра була перенесена з Галича до Львова, де утворилася єпархія Львівська, Галицька і Кам'янецька[нот. 8]. Цьому передували тривала боротьба й активні перемовини львівських міщан і шляхти православного віросповідання (або як тоді називали «грецької віри») на чолі з Макарієм Тучапським. У підсумку в жовтні 1539 року Сигізмунд I видав привілей на право відновити Галицьку православну катедру з центром у Львові, а Тучапського наділив правами єпископа (в 1540 році в його хіротонії взяли участь всі українські та білоруські архієреї). При кафедрі було створено крилас — колегіальний орган церковної адміністрації, куди входили настоятелі львівських церков[234][235].

Православне населення Львова об'єднувалося навколо Успенської церкви, що існувала з княжих часів, і декількох парафій у передмістях. Перша дерев'яна церква Трьох святителів згоріла під час захоплення Львова поляками у 1340 році. У другій половині XIV століття на вулиці Руській були зведені церква Успіння Богородиці й каплиця Трьох святителів. Згодом церква завалилася, і на її місці в 1421 році побудували кам'яний храм. Він згорів під час пожежі 1527 року, проте в 1547—1560 роках архітектор Петро Італієць на пожертви місцевих русинів, молдавського господаря Олександра IV і його дружини побудував нову Успенську церкву і капличку Святого Юра. 1571 року Успенська (або як її називали Волоська) церква і майже весь квартал русинів згоріли дотла. У 1591 році члени впливового Успенського братства почали будівництво четвертої церкви, яка дійшла до наших днів. У другій половині XVI століття основною формою об'єднання українських і частково грецьких і молдавських міщан (головним чином заможних ремісників і торговців) стали православні братства, що виникали при церковних парафіях[236][237].

Перші православні братства благодійного і просвітницького спрямування виникли в Краківському передмісті — братство Благовіщення (статут з 1542 року) і братство Святого Миколая (1544). Успенське братство (1586), яке об'єднувало багатих міщан центральної частині міста, домінувало над братствами передмість, в яких нерідко значилися всі дорослі парафіяни чоловічої статі. Члени братств через свої зв'язки з київськими митрополитами, східними патріархами, московськими царями, молдовськими господарями і гетьманами наддніпрянського козацтва навіть домоглися для себе права контролювати діяльність місцевого єпископа. Частково на цьому ґрунті наприкінці XVI століття і спалахнув конфлікт між Успенським братством, що володів статусом ставропігії, і львівським православним єпископом Гедеоном[238][235][239].

Львівські православні братства активно захищали громадянські права русинської громади, боролися за право міщан-русинів брати участь у магістраті й цехах, а після прийняття Берестейської унії виступали проти неї, вважаючи нерівноправним положення грецького обряду в порівнянні з латинським. Заради консолідації православної громади Львова братства навіть пішли на компроміс з єпископом Гедеоном і його спадкоємцями. Гедеон боровся проти втручання католицьких священиків у справи православних, у ході конфлікту з братством розглядав варіанти унії з Римом, але все ж не підтримав її, а також сприяв розбудові комплексу на Святоюрській горі[240].
Вигляд Святоюрської гори в XIX столітті.

Іншим важливим оплотом православ'я був монастир Святого Юра, заснований ще в княжі часи. Перший дерев'яний монастир був побудований за князя Лева Даниловича близько 1280 року. У 1340 році він згорів під час польського вторгнення військ Казимира III, але вже в наступному році його відновили (на честь цієї події був відлитий великий дзвін, що вцілів до наших днів). У 1363 році була закладена кам'яна базиліка у візантійському стилі, завершена лише в 1437 році (у 1363—1384 роках архітектором церкви був Дорінг, що раніше побудував у Львові вірменський собор). З 1539 року монастирський храм Святого Юра став кафедральним собором львівського православного єпископа. Монастир володів великими земельними ділянками в передмістях і в найближчих до Львова селах. Монастир святого Онуфрія, заснований у середині XV століття в Краківському передмісті, перебував під опікою Успенського братства і також був важливим центром православ'я в Галичині[241][242][243]. У 1591 році був заснований жіночий православний монастир Святої Катерини Олександрійської[244].

Одним зі способів міжконфесійної боротьби і тиску магістрату на українську громаду Львова було обмеження на використання православними дзвонів. Наприклад, їм було заборонено дзвонити під час святкування католиками Великої п'ятниці й Великої суботи. В 1521 році православна громада отримала від польського короля дозвіл на те, щоб священики могли нести через площу Ринок Святі дари, але без права запалювати свічки, а вже на вулиці Руській їм було дозволено дзвонити в дзвони і запалювати свічки. У 1580 році, на прохання Костянтина Корнякта, король наказав міській владі Львова не чинити перешкод в установці дзвонів на нову дзвіницю Успенської церкви. 1587 року львівський магістрат під страхом штрафу заборонив дзвонити в дзвони на вежі Корнякта під час богослужінь у сусідньому монастирі домініканців. Крім того, православні церкви були змушені платити за право бити в дзвін під час похорону своїх парафіян[245][246].
Вірменська церква
Інтер'єр Вірменського собору.

В 1363 (за іншими даними — в 1368 році) коштом багатих вірменських купців був закладений кафедральний собор, а поруч з ним — палац архієпископа. У 1364 році (за іншими даними — 1361 року) католікос Месроб I заснував у Львові єпархію вірмен Русі, Молдавії та Волощини, призначивши архієпископом Ґриґоріса. У січні 1367 року Казимир III затвердив своїм декретом існування єпархії й дарував вірменам релігійну свободу. Вірменський архієпископ був першим церковним владикою, що оселився у Львові (католицький і православний архієпископи перенесли свої резиденції значно пізніше)[247][248][249].

При львівській парафії, очолюваній авакересом, діяли вірменська школа, шпиталь і кілька братств, священики парафії опікувались вірменським кладовищем. Під керівництвом архієпископа або львівського авакереса засідав суд, до складу якого також входили представники ради старших громади. Вони ж обирали вірменського архієпископа, якого потім затверджував католікос, контролювали майно і доходи Церкви, виплачували платню архієпископу і священикам[250]. Наприкінці XVI століття при храмі Святого Хреста в Краківському передмісті існувала невелика громада вірменських черниць[251].

Юдаїзм
Залишки надгробків зі старого єврейського кладовища.

У середньовічному Львові було кілька синагог, що належали двом різним єврейським громадам — ​​міській, розташованій в єврейському кварталі середмістя, і приміській, збудованій в Краківському передмісті. На початку XV століття на вулиці Єврейській (нинішня вулиця Федорова, 29)була зведена чи реконструйована синагога, від якої в 1906 році були знайдені дерев'яні балки з написами на івриті. У першій половині XV століття також згадується синагога на вулиці Єврейській, якою опікувався багатий збирач податків Волчко, або Зеєв (він оплатив борги короля Владислава II Ягайло перед магістратом Львова і фінансував підготовку до Грюнвальдської битви). До кінця не з'ясовано, чи була це одна й та ж синагога, або дві різних, що знаходились на сусідніх ділянках. Ще одна древня синагога була розташована біля Єврейської башти (південна частина міських стін у районі нинішньої вулиці Братів Рогатинців). У 1555 році на вулиці Бидлячій (сучасна Староєврейська вулиця) була споруджена кам'яна готична синагога (за австрійців у 1800 році на її місці була зведена Велика міська синагога). У 1582—1595 роках під керівництвом Павла Щасливого побудована ренесансна синагога Золота Роза (або синагога Нахмановича). Мабуть, вона була розташована на місці старої синагоги Волчка. Синагога Краківського передмістя або Передміська синагога також заснована в XV столітті, кілька разів перебудовувалася, а на початку XVII століття вже була кам'яною (нині на її місці розташований сквер по вулиці Сянській)[252][253][254].
Культура
Львівський «Апостол» Івана Федорова.

Культура середньовічного Львова, що увібрала в себе елементи культури Русі та Польщі, досягла високого рівня. Значного розвитку набули живопис (особливо іконопис) і мистецтво ілюмінування рукописів, архітектура і скульптура, однак багато пам'ятників матеріальної та духовної культури були знищені під час частих іноземних вторгнень і міжусобиць. Львів був одним із центрів розвитку писемності, тут складали і зберігали літописні кодекси. Про високий рівень культури свідчить збережена ікона Богородиці з Онуфріївського монастиря[26][233].

У другій половині XV століття при Онуфріївському монастирі недовго існувала перша львівська друкарня. У 1573 році за допомогою львівських міщан і настоятеля Онуфріївського монастиря друкарську справу відродив Іван Федоров, що заснував друкарню в будинку на вулиці Краківській (тут у 1574 році він надрукував друге видання «Апостола» і «Буквар»). Після смерті Федорова (1583) друкарня опинилася в руках єврейських купців, а з 1590 року за фінансової підтримки православного єпископа Гедеона продовжила працювати при Львівському братстві (першими виданнями стали грамоти патріарха Єремії II і собору єпископів, а також збірник церковних віршів)[86][255][256].

У 1578 році разом з королем Стефаном Баторієм до Львова на п'ять місяців прибула похідна друкарня при королівській канцелярії, яка видала тут латинською і польською мовами кілька універсалів, панегірик Яну Кохановському і збірник проповідей. Краківський юрист Павло Щербич, що зайняв посаду львівського синдика й отримав королівський привілей на право друку, в 1581 році видав польською мовою кодекс міського права. 1592 року осів у Львові краківський друкар Мацей Гарволін, що опублікував два латинських панегірики Шимона Шимоновича і підручник латинської граматики, після його смерті друкарню купив Мацей Бернат[257].

У першій половині XVI століття при Успенській церкві на вулиці Руській зародилося православне братство, яке в 1586 році отримало від Антиохійського патріарха Іоакима V підтвердження свого статуту, а незабаром і статус ставропігії. Львівське Успенське братство, яке боролося проти католицького гніту, стало культурним центром православної громади міста. При братстві створили друкарню і школу, викладання в якій вели церковнослов'янською, грецькою і латинською мовами. Навколо братства і школи об'єдналися видатні люди свого часу — богослови і викладачі Кирило Транквіліон-Ставровецький, Арсеній Еласонський, Іов Борецький, Стефан Зизаній і Лаврентій Зизаній, Іван Вишенський, перекладачі та вчені Памво Беринда, Гавриїл Дорофійович і Тарасій Земка, видавець Федір Балабан, багаті міщани Костянтин Корнякт, Юрій Рогатинець і його брат Іван. Восени 1591 року була видана складена в школі граматика «Аделфотес»[258][259].
Лист Антиохійського патріарха про дарування ставропігії Львівському братству.

Крім того, існували православні братства і братські школи в передмістях Львова. Наприклад, на Підзамчому виникли братство Благовіщенської парафії (1542) і братство при церкві Святого Миколая (1544). Найстаршим навчальним закладом була школа при Благовіщенському братстві в Галицькому передмісті. При цьому братстві існувала велика бібліотека, де зберігалися твори античних авторів, західноєвропейських гуманістів і слов'янських письменників тих часів. В архіві братства зберігалося багато цінних рукописів з історії й філософії[86][236].

Середньовічний Львів славився своїми бібліотеками, перші з яких з'явилися при монастирях і церквах. Одна з найстаріших бібліотек, що налічувала близько тисячі томів, була при вірменському архієпископстві. З другої половини XIV століття була відома бібліотека католицького катедрального собору (збірка поділялася на чотири частини — катедральну, митрополита, проповідників і вікаріїв). Окрему бібліотеку мала католицька кафедральна школа, що діяла з кінця XIV століття. Також однією з найстаріших вважалася бібліотека монастиря бернардинів (вона ж була однією з найкращих бібліотек Львова XV—XVI століть)[260].

У 1551 році почалося будівництво книгосховища при монастирі ордена домініканців. До 1579 року відносять першу документальну згадку про бібліотеку монастиря при церкві Святого Онуфрія (тут же зберігалися зібрання давнішої бібліотеки, що існувала при церкві Святого Юра). Тим же 1579 роком датовано перший перелік книг бібліотеки Успенського братства, яку постійно поповнювали дари братів (ця бібліотека була закритою, її збірками могли користуватися тільки члени братства). У 1596 році був призначений перший директор заснованої архієпископом Яном Дімітром Соліковським бібліотеки, яка незабаром дісталася єзуїтській колегії (її збірку поповнювали як пожертвування, так і новодруки єзуїтської колегії)[261].

Невелику бібліотеку мав львівський магістрат, переважно збірники законів і королівських статутів. Крім того, багато приватних осіб мали в своїх маєтках книгозбірні (особистими бібліотеками славилися багато львівських архієпископів, а також каноніки, ректора шкіл і заможні патриції з-поміж юристів, лікарів, аптекарів і міських чиновників)[262].
Галицька ікона другої половини XV століття.

За княжої доби при православних храмах і монастирях Львова існував іконопис, однак у силу різних причин найдавніші львівські ікони не збереглися (цьому «сприяли» пожежі, захоплення міста іноземцями, ремонти церков і іконостасів). В останній чверті XIV століття у Львові працював художник Іван, а в 1495 році міське право отримав художник Прокоп з Мармарощини[233][263][264].

Найстаршими зі збережених ікон львівської школи вважають ікону Богородиці Одигітрії XV століття з церкви Святої Параскеви в селі Красів та ікону Спаса з церкви Богородиці в селі Ременів. Серед львівських художників XVI століття архівні матеріали згадують Андрія Русина та Лавріна Пухала. Художники Львова входили в спільний цех із золотарями і конвісарами (майстрами, що виготовляли вироби з олова), вони не тільки малювали ікони і картини, а й оформляли книги, фарбували різні предмети господарського, домашнього і військового призначення. Цеховим малярам належало монопольне право на виготовлення і збут своєї продукції в межах міської юрисдикції[265].

У XVI столітті православні українці домінували серед львівських малярів, кількістю і якістю робіт вони перевершували художників-католиків. Однак, через утиски з боку цехів, русини були змушені переселятися з міста в передмістя. Стимулом для активізації українських художників стало заснування у Львові 1539 року православної єпископської кафедри. Через те, що багато художників-русини працювали і в костелах, у 1595—1597 роках католики організували свій окремий цех[233].

Значно вплинула на живопис і скульптуру львівської школи готика. До плоскої готичної скульптурі належать печатка князя Юрія Львовича (початок XIV століття), печатка міської громади з гербом Львова та зображенням вежі (XIV століття) і печатка магістрату з гербом і зображенням брами (1353). Елементи готики присутні в домініканській іконі Богородиці Одигітрії XIV століття (тепер перебуває в костелі Гданська), в «Новозавітній Трійці з донатором» XV століття і двобічній картині з Латинського собору «Розп'яття з мучениками фівейського легіону — Зняття з хреста» (обидва твори зберігаються в Львівській галереї мистецтв), в іконі «Розп'яття з пристоячими» початку XVI століття (зберігається в Національному музеї у Львові). Вплив готики помітний і у розписі вірменської церкви (кінець XV — початок XVI століть)[95].

У лівій наві колишнього костелу Святого Миколая розташований вівтар Шольц-Вольфовичів (1595) з чорного мармуру й алебастру. Ця робота Германа ван Гутте була вивезена з Латинського собору і поміщена в храмову каплицю Святого Флоріана. У центрі вівтаря розташована «Голгофа», а по боках — невеликі барельєфи на теми страстей Христових. Роботи іншого голландця, Генріха ван Хорста (кілька надгробків у вигляді алебастрових лицарів), збереглися в домініканському соборі від його готичного попередника. Серед членів Львівського братства був популярний багатоголосий хоровий спів, що поширився згодом на східні слов'янські землі[266].

У Львові творив органіст і композитор Мартин Леополіта, тут навчалися астролог і медик Юрій Дрогобич, польські поети вірменського походження Шимон Шимонович, Бартоломей Зиморович і Шимон Зиморович. Середньовічний Львів став важливою віхою в біографії архітекторів італійського походження Павла Римлянина, Амвросія Прихильного, Павла Щасливого, Петра Красовського, Петра Барбона, Войцеха Капіноса і Петра Італійця, архітекторів німецького походження Петера Штехера і Ганса Штехера, скульпторів голландського походження Генріха ван Хорста і Германа ван Гутте, архітектора і скульптора Андреаса Бемера, скульпторів Яна Білого і Яна Заремби, художника Федора Сеньковича, історика Бартоша Папроцького[86][267]. До свого вступу в орден єзуїтів у 1564 році у Львівському катедральному соборі проповідував Петро Скарга, наприкінці XVI століття помічником глави львівських єзуїтів був інший відомий теолог Станіслав Гродзицький[268][207].
Освіта і наука
Ґжеґож із Сянока

Перші школи середньовічного Львова засновували при соборах і монастирях, а також при релігійних орденах і братствах. Престижні школи існували при Латинському катедральному соборі та монастирі бенедиктинок, при Успенському братстві, Благовіщенському братстві й православному катедральному соборі Святого Юра, при вірменському соборі та синагозі (для своїх конфесій відповідно). Талановиті учні-католики могли претендувати на стипендії від львівського магістрату і продовження навчання в найкращих університетах Польщі, Німеччини та Італії. Після повернення до Львова освічені люди нерідко починали свою кар'єру з посади писаря (нотаріуса) або перекладача магістрату, а також брали участь у дипломатичних місіях[269].

В освіті широко вживали латину, грецьку і польську мови, рідше — церковнослов'янську, вірменську, давньоєврейську та їдиш (в школах відповідних етнічних груп). З кінця XIV і до середини XVI століття канцелярія львівського магістрату використовувала готичне письмо, що стало в польський період засобом суспільної комунікації органів міської влади (згідно з деякими джерелами, латинське письмо використовували і в князівській канцелярії XIII століття). Львів в добу пізнього середньовіччя мав тісні контакти з Краковом і Познанню. Крім того, писарі міської канцелярії листувалися з багатьма містами Західної Європи[270].

1451 року львівським католицьким архієпископом був обраний Ґжеґож із Сянока (Григорій Сяноцький), при якому у Львові поширилася культура італійського Відродження. Ґжеґож активно виступав проти неуцтва і забобонів католицького кліру. Завдяки його старанням значно зріс рівень викладання в львівській катедральній школі, яка стала філією Краківського університету, що підтвердив спеціальним привілеєм король Казимир IV. У заміському маєтку архієпископа збиралися львівські інтелектуали того часу, там тривалий час проживав італійський гуманіст Філіппо Каллімах[271].

У більшості монастирських шкіл дітей шляхти і міщан навчали писати, читати і молитов, дівчат — ще й рукоділлю. У катедральній школі додатково викладали історію, теологію та філософію[272].

Стани й органи влади

Докладніше: Очільники Львова

Подвір'я в палаці багатого львівського купця.

У період Галицько-Волинського князівства Львовом від імені князя управляли воєвода і багаті бояри, що регулярно збиралися на свої віче. Воєводі був підпорядкований гарнізон князівської дружини і народного ополчення. У 1335 році в листі князя Юрія II Болеслава до великого магістра Тевтонського ордена Дітріха фон Альтенбурга згадувався львівський воєвода Бориско Кракула[273][274][275].

Після завоювання Галицьких земель поляками (друга половина XIV — перша третина XV століття) місцеве боярство і навіть польська шляхта, що осіла в Галичині, перебували в більш важкому становищі, ніж шляхта в інших частинах королівства. Бояри були зобов'язані постійно проживати в своїх маєтках і завжди бути готовими виступити в похід за наказом короля. Вони не могли без дозволу короля продати свої володіння, а участь у військових діях повинні були оплачувати самі (хоча в Польщі король платив шляхті за походи)[276].

У Львові соціальна структура багато в чому накладалася на етнічну, через що різні соціальні верстви складалися з представників різних етноконфесійних громад, які мали різний правовий статус і свої особливі форми самоврядування. Перехід містян між такими соціальними верствами був нечастим явищем[277]. Населення середньовічного Львова складалося з чотирьох основних соціальних верств: шляхти (в тому числі значного прошарку галицьких бояр, які визнали владу короля), католицького духовенства, міщан і приміських селян. Дві перші групи були відносно нечисельні, але користувалися більшістю королівських привілеїв. Згідно з приблизними підрахунками, шляхта і духовенство складали близько 5 % населення міста в польський період[217][278].
Сучасний вигляд ратуші, що існувала на цьому місці з другої половини XIV століття.

Основу населення міста складали міщани, які, у свою чергу, ділилися на три групи: патриціат, бюргерство і плебс. В першу групу входили багаті купці, лихварі, а також найбільш заможні ремісники, особливо золотарі. Ця верхівка міського товариства налічувала всього 40–50 сімей, проте в її руках перебувало все міське управління. Після отримання Львовом самоврядування за магдебурзьким правом (1356) патриції з-поміж багатих католиків перетворилися в привілейований стан, що захопив головні посади в магістраті та судовій системі[279].

Другу групу міщан становило поспільство, яке користувалося міським правом. Це був найчисленніший прошарок населення Львова, до якого належали дрібні й середні купці, цехові майстри, а також обмежені в правовому відношенні заможні позацехові ремісники[279].

Третя, не менш численна, група міщан складалася з міської бідноти, яка не користувалася міським правом і не входила до складу цехових організацій. Це були бродячі ремісники, підмайстри й учні з числа «партачів», челядь та інші містяни низького соціального статусу[217].

Окрему соціальну верству становили жителі приміських сіл, таких як Клепарів, Велике та Мале Голоско, Замарстинів, Брюховичі, Білогорща, Кульпарків, Сихів і Волиця. Багато з приміських сіл виникли в XIII—XIV століттях на землях, відведених місту князями і королями. Згодом ці села злилися зі Львовом і стали його вулицями й околицями. Спочатку приміські села належали багатим феодалам, а в другій половині XVI століття їх підпорядкували магістрату (шляхта і патриції виступали орендарями міських маєтків). Найчастіше в міських селах селилися селяни-втікачі, що наймалися наймитами в господарства феодалів (крім того, польські королі своїми привілеями дозволяли селитися в приміських селах біженцям, що рятувалися від татарських набігів). Безземельні й малоземельні селяни займалися ремеслом (поза цехами) і продавали свої вироби в місті. Жителі деяких сіл користувалися правами міщан передмість і належали до ремісничих цехів[217][1].

У вищих станах переважали поляки і німці католицького віросповідання. Серед міщан було багато поляків, вірмен і русинів (в тому числі тих, що прийняли католицтво). У приміських селах довгий час більшість населення становили русини, в передмістях існували окремі квартали поляків, русинів, вірменів і євреїв. Міська біднота нерідко виступала проти гніту патриціату і феодалів, підмайстри й учні вели боротьбу за свої права також і проти цехових старшин[217].

права також і проти цехових старшин[217].

Після отримання Львовом магдебурзького права містом управляли райці (rajca, вони ж radźca, радці, радні, відповідник пізніх гласних і ратманів) — члени ради магістрату, що обиралася міщанами, а також війт — виборний голова міського суду (спочатку ця посада була спадковою), і лавники — члени виборчої судової колегії. Війт, райці та лавники відповідали перед містянами за дотримання законодавства та правил торгівлі, стежили за діяльністю ремісничих цехів і обороноздатністю міста, за доброустроєм та забудовою Львова, за утриманням фортифікацій і озброєнням гарнізону, за утворенням лікарень, шкіл і бань, за отриманням громадянства і спадкуванням майна. Вірменська громада Львова деякий час мала свого війта (згідно з королівським указом від 1462 року вірменський війт став повністю незалежним від міського суду, однак наприкінці XV століття вірменське війтівство було ліквідовано)[280].
Чорна кам'яниця.

У привілеї від 1356 року Казимир III відзначав, що війт підпорядковується тільки королю або старості (війт і лавники призначалися від імені короля). Однак у 1387 році привілеєм галицького намісника Владислава Опольчика посади війта і лавників стали виборними. 1388 року Владислав II Ягайло підтвердив цей привілей, уточнивши, що райці можуть обирати війта Львова, кандидатуру якого схвалить король. У 1591 році львівський міська рада ухвалила обирати війта на рік по черзі з числа лавників і старих членів ради. Війтом не могли стати психічно хворі, німі, сліпі, глухі, особи до 21 року, нехристияни, народжені поза шлюбом і жінки. Війт приступав до виконання обов'язків після складання присяги, ознакою його влади був срібний жезл[281].

Керівником міського самоврядування був бургомістр (або проконсул). Ця посада існувала у Львові з середини XIV століття. Щороку з числа райців вибирали трьох бургомістрів, які виконували свої функції по черзі протягом чотирьох тижнів. Згідно зі статутом від 1378 роки вибори проводилися 22 лютого в ратуші. На церемонії королівському старості вручали перелік з трьома прізвищами членів ради, визначених колегією райців, серед яких староста вибирав одного «королівського бургомістра» (каденція його була першою в році). Потім з решти двох прізвищ поспільство обирало свого бургомістра, а залишився кандидат автоматично ставав бургомістром від панів-райців. В кінці календарного року кожен бургомістр звітував перед радою про витрачені кошти[282].

Бургомістри, як і райці, виконували адміністративно-судові функції: розбирали цивільні позови (особливо ті, що стосувалися комерційних суперечок, боргів, опіки і спадщини), стежили за цінами і протипожежною безпекою, карали винних торговців і ремісників. У 1523 році львівський бургомістр отримав право збирати шос, в 1525 році Сигізмунд I передав під юрисдикцію бургомістра села Зубра і Сихів, а в 1532 році своїм декретом передав в розпорядження бургомістра збір мита з проїзду львівськими мостами. Крім звичайного існував і нічний бургомістр, який стежив за міською вартою і перевіряв, чи закриті на ніч брами[283].
Венеціанська кам'яниця.

У 1434 році, внаслідок поширення на західноукраїнські землі польської правової системи, була затверджена посада воєводи, що керував Руським воєводством і виконував деякі судові функції (в документах попередніх часів також згадані воєводи, але вони мали інші повноваження). Першим воєводою руським був Ян Менжик. Як такий, що призначається польським королем, руський воєвода мав титул «генерального» і займав 15-е місце в сенаті польського Сейму серед усіх представлених у ньому воєвод[284].

У тому ж 1434 році король Владислав III Варненьчик видав привілей, згідно з яким галицька боярська шляхта остаточно була зрівняна в правах з польською шляхтою і звільнена від усіх зобов'язань, крім військової служби (з цього моменту навіть назву «боярин» було офіційно змінено на «пан»). Таким чином, з автономним урядом галицьких земель було покінчено, залишки руського права були остаточно ліквідовані, у Львові утвердилася польська адміністративна, військова і судова системи[285][286].

Воєвода збирав і керував у своїх землях ополченням з-поміж шляхти і поспільства, відкривав роботу генерального сеймика воєводства, контролював ціни, ваги і міри в місті, спостерігав за дотриманням прав євреїв, очолював вічовий суд, який проіснував до 1578 року. Іноді воєвода виступав посередником у суперечках між міщанами і магістратом, шляхтою і духівництвом. Формально львівські міщани були не підвладні воєводі, але на ділі останній як представник королівської влади у Львові постійно втручався в справи магістрату[284].

Таким чином в середньовічному Львові існувало три центри адміністративної, судової та економічної влади: міський (магістрат в особі бургомістра, райців, війта і лавників), королівський (в особі воєводи, старости і каштеляна) і церковний (в особі католицького архієпископа, настоятелів монастирів, соборів і ректорів шкіл).

Південна частина старого міста.

У різні періоди львівський гарнізон мав різну чисельність військ і різне озброєння. Наприклад, у 1495 році на Високому замку розміщувалася одна гуфниця, одна напівгуфниця, одна тарасниця[нот. 9] й одна напівтарасниця, а також п'ять гаківниць і 14 рушниць (в 1509 році — 29 великих гаківниць або кіз і шість менших гаківниць). 1537 року у Львові були одна довга кругла тараниця, три тараниці з гранями, одна шрубниця[нот. 10], одна гуфниця, одне діло[нот. 11] і одне дільце, а також шість гаківниць і шість кіз; в 1558 році — чотири великих діла, три руйнівних діла й одне дільце, а також 13 гаківниць, 10 кіз і 5 губчастих (кремінних) рушниць; в 1570 році — вісім діл, шість гаківниць, 7 напівгаківниць, одна коза і шість рушниць[287].
Економіка

Основою економіки середньовічного Львова були торгівля і ремесла, тому добробут міста безпосередньо залежав від безпеки торгових шляхів. У XIV і першій половині XV століття господарське життя Львова розквітало, в другій половині XIV століття в місті виникли перші цехи[нот. 12]. Проте в другій половині XV століття в економіці Львова був застій, викликаний завоюванням османами Константинополя, Балканського півострова й узбережжя Чорного моря, що підірвало торгові зв'язки львівських купців зі Сходом. Попри це Львів продовжував мати великий вплив на внутрішній ринок навколишніх земель. У другій половині XVI століття настав новий підйом економіки міста, який привів до розквіту ремесел і торгівлі. Справжньою загрозою для комерції були часті пожежі та епідемії (під час останніх доступ сторонніх осіб через міські ворота припинявся, багаті патриції виїжджали в заміські маєтки, а господарське життя в самому місті завмирало). Непоодинокими були й напади іноземних військ, під час яких Львів зазнавав значних руйнувань, а міська влада змушена була платити великі викупи[290].
Панорама Львова початку XVII століття. Гравюра Абрахама Гогенберга — перше відоме зображення міста.

Цехові організації були запозиченням із Західної Європи: у витоків перших львівських ремісничих корпорацій стояли німецькі колоністи. Незабаром цехи стали засобом обмеження прав некатолицького населення. Русинам і вірменам було дуже важко стати членами цеху, а євреям доступ в цех взагалі був заборонений (в XVI столітті серед ремісників середмістя понад 95 % становили католики). Згідно із записами судової книги львівського магістрату та іншими документами, у 80-х роках XIV століття у Львові проживали представники 23 ремісничих професій, у 20-х роках XV століття — 36 професій, у 80-х роках XV століття — 50 професій[288].

Аналіз королівських привілеїв, дарованих різним громадам Львова, свідчить про те, що найкраще суспільне становище серед некатолицького населення займали вірмени. Найбільше економічних обмежень від католицького патриціату припадало на євреїв, однак вони перебували під юрисдикцією руського воєводи і не підпадали під судову владу міста (таким чином, муніципалітет не мав повного контролю над єврейською громадою). Тому, насправді, в найгіршому становищі перебували русини, які були найслабшою в суспільному становищі етнічною групою[291]. Значна частина позацехових ремісників з-поміж русинів, вірменів і євреїв проживала в передмістях, а саме на території юридик, власники яких були стурбовані в першу чергу прибутком, а не релігійними обмеженнями[292].

У львівських передмістях і приміських селах велике значення зберігало сільське господарство та пов'язані з ним ремесла, тут були розташовані ставки, млини, пасіки, сади, виноградники, городи і поля; населення вирощувало свиней, кіз, курей та гусей.

Зовнішня торгівля

З моменту свого заснування Львів опинився на перехресті жвавих торгових шляхів. Будучи значним містом Червоної Русі та найбільшим містом Галицько-Волинського князівства, Львів відігравав вагому роль на торговому шляху між Києвом на сході й Краковом та Прагою на заході[293][294]. Купецькі обози з Києва приходили через Луцьк і Теребовлю, обози з Молдови та Волощини — через Кам'янець-Подільський, Коломию і Галич (також через Галич йшли обози з Угорщини і соляних джерел Прикарпаття), обози з Польщі, Чехії, Австрії та Німеччини — через Перемишль і Ярослав, з портів Прибалтики — через Володимир і Белз[295][70].
Церква Святої Параскеви П'ятниці.

Після входження Львова до складу Польщі місто перетворилося на важливий пункт транзитної торгівлі Центральної Європи зі Сходом, а також Русі з портами Балтії. У 1372 році Львову надали «право складу»[нот. 13]: всі немісцеві купці, як польські, так й іноземні, не могли об'їхати місто стороною, вони повинні були заїжджати і продавати свій товар львівським купцям. Завдяки цьому праву та іншим привілеям, наданим місцевим купцям, Львів перетворився на великий посередницький центр торгівлі між Сходом і Заходом (особливо між Кримом, Північним Причорномор'ям і містами Ганзейського союзу). У місто прибували купецькі обози з Німеччини, Фландрії, Угорщини, Чехії, Італії, Великого князівства Литовського і генуезьких колоній в Криму. У XIV столітті Львів був безпосередньо пов'язаний з Таною, Кафою, Кілією і Білгородом. У часи правління господаря Мірчі Старого були укладені прямі торговельні договори між Волощиною і купцями Львова (1390 і 1409 року)[297][298][299].

У 1439 році Влад II Дракул видав грамоту, якою дозволив львівським купцям вільно торгувати в його землях і їздити через Волощину до турків[300]. У другій половині XV століття львівські купці зміцнили торгові стосунки з Гданськом, через порт якого йшла активна торгівля з країнами Скандинавії, Нідерландами, Францією, Англією та Шотландією. У 1460 році господар Стефан III Великий надав львівським купцям торговельні привілеї на території Молдовського князівства (вони вивозили худобу, перш за все волів, шкіри, вина, мед, кав'яр і рибу, а привозили залізні ножі, коси, сокири, а також тканини і срібні вироби). На ринках Львова для подальшого реекспорту продавали сукно, зброю, кінську збрую, сільськогосподарський реманент, зерно, деревину, смолу, поташ, віск і мед. Крім Молдови, Волощини та Гданська львівські купці вели активні комерційні операції в Кракові, Варшаві та Вільні[301][302].

З Угорщини доставляли вино, срібло, золото, мідь, залізо, порох і худобу, з Московії привозили хутра, віск, юхту, ремісничі й художні вироби (львівські купці бували в Смоленську, Новгороді, Москві та інших містах)[302]. Наприкінці XV — початку XVI століття відбулися докорінні зміни у зовнішній торгівлі Львова. Після захоплення османами Константинополя і Північного Причорномор'я занепала транзитна торгівля східними товарами, в якій домінували вірмени, євреї, італійці та німці. Львівські купці переорієнтувалися на інші ринки і товари, місто перетворилося на важливий центр збуту зерна, худоби, шкур, а також деревини, воску, солі й селітри[303].

У XVI столітті вірменські, грецькі та єврейські купці налагодили тісні торговельні відносини між Львовом та містами Османської імперії. Серед привезених товарів були шовк, атлас, перські килими, рідкісні шкури, золото, родзинки, прянощі й спеції, сирійська збруя й арабські скакуни[302].
Внутрішня торгівля та фінанси

У другій половині XIV століття за указом Казимира III у Львові почали карбувати срібний руський грошик, що незабаром перетворився в найпоширенішу монету. Діяльність львівського монетного двору, який не працював у 1370—1372 роках, відновив Владислав Опольчик, однак при ньому руські грошики карбувалися вже декількох типів і різної ваги. З кінця 1378 року під контролем нового галицького старости Емерика у Львові почали карбувати монети від імені короля Людовика Угорського[304].

Останні емісії грошиків львівського монетного двору припадають на час панування короля Владислава II Ягайла. У 1399 році, у зв'язку з поступовою ліквідацією автономії галицьких земель й уніфікацією галицької та краківської монетних систем, карбування руських грошиків було припинено. Водночас, почалася емісія львівських півгрошів[304].

У 1353—1382 роках у Львові від імені Казимира III, Владислава Опольчика і Людвика Угорського карбувалися мідні руські денарії, які виконували функцію розмінної монети на внутрішньому ринку («міські гроші»). Копа або 60 руських денарієв дорівнювали одному руському грошику, а два грошика дорівнювали празькому грошу[305].

Владислав Опольчик багато часу приділяв реформі податкової системи, міських фінансів і земельної власності Львова. Він надав місту «право складу», підтверджене в 1380 році Людвиком Угорським, ввів посаду львівського митаря, який збирав податки і податі з купців, видав привілей, згідно з яким місто отримувало надходження від виконання на його території судових покарань. Десятину від львівських митниць і продажу солі Опольчик подарував католицькому архієпископу[42].

Частину міських земель князь звільнив від сплати податків, частину доходів дарував костелу і місту (також він забрав з міської юрисдикції церковні землі). Щоб швидше заселити околиці міста, Опольчик звільнив жителів передмість на 20 років від податків і чиншу. Крім того, він всіляко сприяв переселенню до Львова ремісників з Моравії та Сілезії. У 1405 році за указом Владислава II Ягайло у Львові був уведений надзвичайний податок для викупу Добжинської землі у хрестоносців[44].

У 1425 році Владислав II звільнив від сплати податків у межах Польського королівства всіх львівських містян і купців, які присягнули на вірність його новонародженому сину, майбутньому королю Владиславу III. У березні 1426 Владислав II звільнив усіх львівських міщан від обов'язку забезпечувати підводами і кіньми королівських гінців і сокольничих[48].
Італійський дворик в палаці на площі Ринок.

Економічне зростання сприяло утворенню постійних ринків, де відбувався обмін сільськогосподарськими продуктами і виробами ремісників[26]. З 1472 року в січні й липні у Львові проводилися багатолюдні ярмарки, що тривали по два тижні. Багаті купці, частина ремісничих майстрів, католицькі костели та монастирі займалися лихварством[302][306]. Наприкінці XVI століття найбільшими львівськими фінансистами, які кредитували як приватних осіб, так і магістрат, були родини Корняктів, Кампіанів і Алємбеків[307][308].

Великі скупчення крамниць були розташовані навколо площі Ринок, Галицької і Краківської брами міста. На місці сучасних Староєврейської та Сербської вулиць торгували худобою, на місці Театральної вулиці (на ділянці між площею Міцкевича та вулицею Беринди) — м'ясом, на місці Краківської вулиці — зброєю й обладунками[309]. Назва площі Ринок походить від німецького слова «Ring», перетвореного згодом в поняття «ринок» як місце торгівлі. Тут були розташовані магістрат і будинки знатних містян, тут торгували і влаштовували страти, це було найжвавіше місце середньовічного Львова[310].
Ремесла
Вулиця братів Рогатинців.

Найдавніші печі для виплавки кольорових металів, виявлені в 1992 році під час археологічних розкопок на місці нинішнього ринку «Добробут», вчені датували раннім князівським періодом. У 1997 році під час робіт на площі Старий Ринок були знайдені ливарні форми, вироби з глини, металів, скла, дерева, шкіри, каменю і кістки, датовані XIII—XVI століттям, варган (дримба) і сопілка XIV—XV століть, а також обладнання майстерні з випалювання вапна і чани для обробки шкіри XV століття[311].

Також під час археологічних досліджень 1997 і 2000 року була знайдена місцева і привізна кераміка. Декоративні та тарні вироби (особливо амфори і піфоси для зерна), що потрапили до Львова разом з караванами зі Сходу, були вищої якості. Місцеві гончарі (в тому числі львівські вірмени) виготовляли кераміку за південно-східним зразками, але через якість глини та випалу вона була примітивнішою. Серед місцевої кераміки найчастіше траплялися водопровідні труби, чаші на підставці, поливаний посуд XIV—XV століть[312].

Ремісники становили більшість населення середньовічного Львова. Вони об'єднувалися в цехи, які регламентували всю господарську діяльність міста. Попри примітивні інструменти і механізми, що використовували в ремісничому виробництві, вироби львівських майстрів досягали високого рівня і славилися у багатьох країнах (наприклад, мечі, гармати, ювелірні вироби, а також сідла та упряж братів Рогатинців). Кожен майстер мав одного або декількох підмайстрів і учнів[313][314]. Деякі майстерні належали магістрату, наприклад, заснована 1422 року воскобійня біля міської стіни (в районі нинішньої вулиці Берінци), продукцію якої вивозили в Німеччину, Францію, Волощину і Крим, ливарні біля Краківської брами (заснована наприкінці XV століття) і Галицької брам (заснована в 1582 році)[315][316].

У середньовічному Львові було розвинене складне ливарництво, про що свідчать збережені до наших днів дзвін церкви Святого Юра, відлитий в 1341 році майстром Яковом Швидкої, і бронзовий дзвін «Ісая», який в 1584 році відлив Даніель Круль. 1491 року майстер Валентин Фельтен відлив дзвін для львівської ратуші (він служив до 1826 року). Крім того, високого рівня розвитку досягали ювелірна справа, гравірування, ковальський і гончарний промисел, кушнірство, чинбарство, лимарство, шевство, виробництво полотна та одягу. На повноводній Полтві стояли борошномельні млини, околиці займали пасіки, сади і виноградники, завдяки яким Львів славився виробництвом меду, воску, пива і вина. У реєстрах 1407 і 1425 років згадуються дев'ять ремісничих цехів (artes mechanicorum) — різників; пекарів; ковалів; шевців; кравців, до яких примикали ткачі; кушнірів; чинбарі і сідлярів, до яких примикали і лимарі; броварів, до яких примикали медовари та солодовники, а також купці й власники магазинів. Наприкінці XV століття у Львові налічували вже 14 ремісничих цехів[317][318][319][320][321].

Якщо в ранній період своєї діяльності (XIV—XV століття) цехи відігравали прогресивну роль і сприяли промисловому розвитку Львова, то вже наприкінці XV — початку XVI століття їхнє прагнення до збереження дрібного виробництва гальмувало розвиток продуктивних сил, заважало технічним удосконаленням. Цехи перетворилися в закриті корпорації, чиї старшини використовували привілеї для власного збагачення і боротьби з конкурентами. У дрібних майстернях переважала примітивна техніка і був відсутній широкий розподіл праці. Зростання ремісничого виробництва супроводжується не розширенням площ і асортименту вже наявних майстерень, а збільшенням числа вузьких спеціальностей і появою нових цехів[313].

Частину виробів ремісники виробляли за індивідуальними замовленнями, але починаючи з XVI століття більшість їх виготовляли безпосередньо для продажу. З розвитком ремесел зростала і кількість цехових учнів і підмайстрів. Термін навчання учня становив від трьох до семи років, в залежності від професії. Під час навчання учень не тільки не отримував за свою роботу жодної плати, а й був змушений платити за навчання майстру. Передчасний відхід від майстра тягнув за собою втрату стажу навчання. Підмайстри перебували в дещо кращому становищі, але й у них навантаження було високим, а плата — мізерною. Отримання підмайстрами звання майстра було пов'язане з безліччю труднощів. У середині XV століття підмайстри починають створювати свої самостійні організації (господи), покликані захищати їх від утисків з боку майстрів. Наприклад, у 1469 році вже існувала господа підмайстрів ткацького цеху[313].

Крім того, у Львові було багато ремісників, які з різних причин не потрапили до складу цеху, але змогли відкрити власну майстерню. Зокрема, поза цехами були підмайстри й учні, яким цеховий старшина відмовляв в роботі, немісцеві ремісники й селяни-втікачі. Значну частину їх складали русини, євреї та вірмени, яким був закритий доступ до багатьох цехів. Привілейовані цехові майстри називали позацехових ремісників «партачами» і мали право забирати виготовлений ними товар[322].

Партачі, значно обмежені в правах, складалися з трьох основних соціальних груп. В першу групу входили ті, хто жив в юридиках, підпорядкованих не магістрату, а феодалам з-поміж шляхти і духовенства. Такі ремісники перебували під захистом господарів юридик, виконували для них роботи або платили грошовий оброк (чинш). До другої групи входили самостійні ремісники, які жили в передмістях Львова або в міських селах. Третя, найзнедоленіша група, складалася з підмайстрів і учнів, що покинули цех, а також втікачів. Вони не мали можливості відкрити власну справу і змушені були найматися на роботу до інших майстрів[302].
Міський арсенал.

У XVI столітті позацехові ремісники становили близько 40 % всіх ремісників Львова. Але їхнє число регламентували не усталені традиції й давні статути, а ринок і попит на їхні товари. Більш мобільні партачі постійно конкурували з цехами, підриваючи їхнє монопольне становище, змушуючи покращувати якість виробів, знижувати ціни і шукати нові шляхи збуту товарів. У XVI столітті до старих борошномельних млинів додалися маслоробні, чиньбувальні й паперові млини, проте якої-небудь значної ролі в економіці міста вони не грали, залишаючись радше винятком серед переважно ручної праці[302].

Львів поряд зі столичним Краковом був одним з найбільших центрів Польського королівства з виробництва зброї, боєприпасів та обладунків. Наприкінці XIV — початку XV століть шість майстрів виготовляли ручні й важкі арбалети (куші). Особливо серед них славився майстер Габірман, чиї подарункові арбалети були при дворах багатьох європейських правителів. Перші гармати і шість бочок пороху привіз до Львова Владислав II Ягайло в 1394 році. Разом з королем в місто прибув і гармаш Зброжко. Перший львівський гармаш згадувався в міських документах 1404 року, і в 1408 році Львів запросив на роботу досвідченого краківського гармаша Куявчіка[323][324].
Будинок Шольц-Вольфовичів.

У 1430 році між оборонними стінами вже існував старий міський арсенал. 1468 року Казимир IV привіз до Львова кількох гармашів, один з яких був призначений міським ливарником, і для нього була побудована ливарна майстерня, яка виробляла гармати і дзвони. Наприкінці XV століття у Львові почали самостійно виробляти порох (перші згадки про це є в документах 1475 і 1484 років). У тісному зв'язку із гармашами працювали ковалі й столяри, які виготовляли дубові лафети і залізні колеса, а також майстри, що лагодили старі гармати і стежили за новими (знаряддя вимагали регулярної сушки, очищення та змащування салом)[325][324].

У 1554 році будівлю старого міського арсеналу розібрали і за наступні два роки побудували нову. Пожежа 1571 року знищила арсенал, в 1574—1576 роках на гроші міста він був відбудований і з деякими змінами зберігся до наших днів. З півдня до арсеналу примикала вежа цеху шевців, а з півночі — цеху токарів і поворозників. Тут зберігалися боєприпаси і частина міських гармат, а на другому поверсі — запаси зерна. З 1582 року при арсеналі працювала ливарня, де виробляли гармати, ядра і дзвони[17][326].

Уже на початку XV століття широко був відомий львівський цех мечників. Він вирізнявся релігійною ліберальністю і приймав у свої ряди православних русинів і прийшлих іноземців. Чимало ремісників, які виробляли мечі та шаблі, проживало в передмістях, особливо в парафії Святого Миколая[327]. Великою повагою в середньовічному Львові користувалися годинникарі. У 1404 році з'явилася перша згадка про механічний годинник на львівській ратуші. Наприкінці XV століття для нього відлили дзвін, а в 1504 році був сконструйований механізм, який відбивав час (до цього дзвонили вручну). Також годинник був на Галицькій брамі (вперше згаданий в 1430 році), але тут час щогодини повідомляв трубач[328].
Вулиця Краківська, 4.

У 1579 році у Львові налічували 20 ремісничих цехів, кількість ремісничих професій перевалила за сотню. Ремісники разом з сім'ями становили близько чверті населення міста[167]. Особливо славилися вироби львівських цехів ковалів, художників, ювелірів і ливарників, які продавали в Кракові, Варшаві, Венеції, Києві, Молдові й Московському царстві[329].

Високого розвитку досягають книгодрукування і львівська школа гравюри, біля витоків яких стояв Іван Федоров. Його помешкання і друкарський верстат розміщувалися в будинку львівського ремісника Адама Бондаря, розташованому на Краківській вулиці неподалік від площі Ринок, на місці нинішнього будинку № 4. Після повернення до Львова Федоров жив у будинку кравця Антона Абрамовича на Підзамчому[330].

На нову висоту в добу Відродження піднялася майстерність архітекторів і скульпторів Львова. Особливу увагу приділяли вихованню молодого покоління. Наприклад, кожен підмайстер цеху будівельників, який бажав скласти іспит на звання майстра, повинен був представити на суд старійшин свою модель порталу[331].
Побут і свята

Уже в княжий період історії Львова (кінець XIII—XIV століття) вулиці міста мостили колодами, а деякі житлові будинки зводили в техніці фахверка (дерев'яний каркас заповнювали глиною або цеглою). У готичному або «польському» Львові фахверкові будинки поступово витісняли дерев'яні будівлі, а оборонні споруди, храми і резиденції патриціату почали будувати з кам'яних блоків і цегли. Внаслідок археологічних розкопок були знайдені ділянки мощеної каменем вулиці, яка проходила по внутрішньому периметру Високого муру, а також цегляної набережної, яка із заходу йшла вздовж Полтви і другої лінії оборони[332].

Особливо яскраво трансформація забудови від дерев'яної до кам'яної простежується за слідами будинків, розташованих уздовж найдавнішого торгового шляху, який перетинав місто (нинішні вулиці Князя Романа, Галицька, Краківська і Богдана Хмельницького), а також навколо площі Ринок. Через часті пожежі дерев'яну і фахверкову житлову забудову змінили кам'яниці, активне будівництво яких розгорнулося в XV—XVI століттях, проте до наших днів здебільшого збереглися лише фундаменти, перші поверхи або частини перебудованих пізніше споруд тієї доби. Часто в наступні століття в старих кам'яницях надбудовували чи переобладнували поверхи або окремі кімнати під заможних мешканців, на перших поверхах облаштовували вітрини крамниць[333].

Площа Ринок

Райцям та іншим міським чиновникам було наказано носити одяг винятково польського зразка. Готичне взуття, знайдене під час розкопок в шарах XV—XVI століття, мало гострий носок і звуження підошви в місці переходу від п'яти до стопи. Верхня частина була викроєна з одного цільного шматка шкіри. Всі деталі знайденого взуття були з'єднані тачним швом[334]. У XVI столітті чоботи шляхти мали кольорові халяви зі спеціальних сортів шкіри — кордибана або сап'яна, а взуття міщан виготовляли з простої чорної або сірої шкіри (саме в зв'язку з цією особливістю середньовічної моди у Львові з'явилася приказка «видно пана по халявах»)[335].

У Львові пишно відзначали всі релігійні свята (національні меншини мали ряд обмежень і святкували переважно в своїх кварталах), а також сходження на престол польських королів, народження спадкоємців трону, великі воєнні перемоги держави. Місто змінювалось під час візитів короля або інших високопоставлених гостей. За різних урочистих нагод магістрат влаштовував бенкети в ратуші, а також виділяв гроші на роздачу милостині бідним[269].

Частиною міського фольклору були відьми, чаклуни (відьмаки), ворожки і ясновидці, що нерідко згадуються в судових справах доби Середньовіччя. Вони насилали і знімали вроки, лікували, виготовляли зілля й амулети, допомагали в комерційних справах і особистому житті. За народними переказами, місцем зібрань відьом була гора Лисівка у Винниках[336].
Північна частина старого міста.

У середньовічному суспільстві дуже великим впливом користувалася Церква. Релігійні обмеження ускладнювали міжетнічні та міжконфесійні контакти. Попри тиск католицького патриціату, що перешкоджав будівництву нових православних церков і синагог, у Львові були дуже рідкісні випадки переходу в католицизм русинів або євреїв, а також змішані шлюби. Більшість русинів зберігали свої споконвічні імена. Якщо представники різних конфесій одружувалися, то це були здебільшого повторні шлюби вдівців і вдів. Найчастіше змішані шлюби траплялися в передмістях і міських селах, оскільки в середмісті такі шлюби сприймалися вкрай негативно і за них могли навіть покарати. Дітей від змішаних православно-католицьких шлюбів заборонялося хрестити в православній церкві, а все ж хрещених силою повертали в католицтво. Щоб скоротити число шлюбів між русинами та поляками, була навіть полегшена процедура розриву змішаних шлюбів[337].

Медицина і санітарія
Будинок на вулиці Староєврейській.

Оточеному фортечними мурами, валом і ровом, середньовічному Львову бракувало чистої питної води, особливо під час облог. В оборонних ровах жителі розводили рибу, сюди ж впадали численні струмки, забруднені побутовими і виробничими стоками. З ростом населення колодязі, розташовані всередині міських мурів, вже не могли задовольнити потребу Львова у питній воді. До того ж, через близькість до кладовищ і під час сильних злив вода в цих колодязях не відповідала санітарним нормам. Багато води споживали гарбарні, чинбарні, кузні, пекарні, міські лазні та домашні господарства, в яких варили пиво[338].

Перші відомості про львівський водогін відносять до кінця XIII століття. У грамоті князя Льва Даниловича (1292) згадується кам'яний жолоб, по якому вода стікала з джерела на Замковій горі через сад церкви Святого Миколая до Нижнього замку. Пізніше на основі природних джерел навколо Високого замку була створена ціла система кам'яних і дерев'яних водозбірників, з яких вода самопливом потрапляла в місто. Ще один водозбірник був на пагорбах Личакова, а саме на території полів лікарні Святого Духа (в XVI столітті поряд з цими полями був заснований монастир Боніфратри, згодом пристосований під військовий шпиталь). У XIV столітті у Львові почали розвозити воду в бочках. Її возив так званий возивода (нім. wasserfürer), розносив — носивода (нім. wasserträger), але їхні послуги коштували дуже дорого і були недоступні більшості споживачів[339].

Розкопки 1997 року виявили річище струмка, який стікав з Високого замку поблизу сучасної вулиці Князя Лева. У XIV столітті струмок був засипаний, а його річищем проклали керамічний водогін, який забезпечував водою лазню східного типу, що діяла в околицях сучасної площі Старий ринок[312].

У XV—XVI століттях міська влада активно взялася за вирішення проблеми водопостачання. У 1404—1407 роках під керівництвом Петра Штехера побудували перший водогін, в якому вода самопливом йшла керамічними трубами з личаківських пагорбів у середмістя[340]. У 1411 році було прокладено ще 250 труб, від них за два наступних роки побудували близько ста відгалужень. У 1464 році перший водозбірник з'явився в Галицькому передмісті (другий — в 1497 році), в 1471 році з'явилися три водозбірники на площі Ринок, в 1482 році — водозбірник біля Краківської брами, в 1488 році — новий водозбірник перед ратушею, в 1490 році — наприкінці вулиці Краківської та біля жіночої лазні, в 1492 році — перед домініканським монастирем. У 1505 році була прокладена 241 труба, в 1532 році було використано 504 труби для будівництва 59 великих трубопроводів і 42 менших[338][341][342].
У Середньовіччі тут знаходився католицький цвинтар.

Якщо перші водогони будували з керамічних труб, то надалі рурмайстри перейшли до дешевших і надійніших дерев'яних труб (з висвердлених стовбурів дуба, вільхи або сосни). Вириті під труби траншеї зміцнювали каменем або розчином, стики труб замазували смолою, а самі дерев'яні секції скріплювали клямрами і заковували залізом. Маршрут пролягання водогону тримали в суворій таємниці, особливо від чужинців, тому після прокладання водогону труби ретельно маскували. У першій половині XVI століття міські водогони сходилися на площі Ринок у кам'яний водозбірник (водну скриню), що стояв перед ратушею, а вже з нього вода дерев'яними трубами подавалася у будинки[343][341].

Невід'ємним елементом побуту Львова слугувала громадська лазня. Перший запис про неї міститься у міські книзі за 1382 рік, де згадується Лазнична вулиця (plаtea balneorum), побудована у комплексі зі шпиталем Святого Духа для убогих. Спершу лазня перебувала у безпосередній власності короля, поки за привілеєм Ягайла від 1422 року вона не перейшла у довготривалу міську оренду («вічне володіння») з обов'язковою сплатою у королівську касу «20 кіп звичайної монети». У 1527 році вона постраждала під час велетенської пожежі Львова, а в 1547 Сигізмунд І звільнив місто від оплати за неї, а вивільнені кошти спрямувались, зокрема, на її реконструкцію, здійснювану майстром Лукою з Пряшева[344][345].

Громадська лазня являла собою монументальну громадську споруду, пишно оздоблену кам'яною різьбою. Вона мала як чоловіче, так і жіноче відділення. Холодна вода постачалась дерев'яним водогоном, а гаряча й пара — через керамічні труби. Раз на два тижні лазнею могли користуватися всі убогі та жебраки. Окрім власне гігієнічних функцій, вона слугувала осередком громадського життя, про неї згадує і мандрівник Мартін Груневерг у своєму описі Львова. Відомо, що 1507 року кафедральний декан Ян Кровицький визначив з відсотків свого капіталу 5 гривень на додаткову оплату лазняреві, аби той безкоштовно обслуговував вчителя розташованої неподалік міської школи, всіх її учнів, а також 6 священиків. Кожного разу перед миттям учні школи мали співати псалом De profundig clamavi та пісню Ave maris stella. Станом на 1556 рік прибуток від лазні становив 75 злотих і 2 гроші. Втім, проіснувати їй довелось ще недовго: у 1606 році Львів передав лазню єзуїтам за суму у розмірі 3000 злотих. Будівля була знесена, а на їх залишках постали колегіум та костел. Поряд з громадською існували ще низка лазень: одна на Краківському передмісті, відома з 1425, інша біля воріт Високого замку, відома з 1495, свою «мікву» мали євреї[344][345].

Великим лихом для середньовічного Львова були епідемії чуми, холери та тифу, що забирали тисячі життів. Перша із зафіксованих в письмових джерелах епідемій вразила Львів взимку 1288 року (ймовірно, її могли принести монгольські війська). До найбільших відноситься епідемія чуми 1362 року, потім епідемії повторювалися в 1480 і 1484 роках. Восени 1497 року залишки польського війська, розбитого на Буковині, знову принесли в місто чуму[346]. Наступні масштабні епідемії вражали Львів у 1547, 1572—1573, 1588, 1594 і 1599 роках. Під час епідемії 1547 року закрили катедральну школу, і магістрат компенсував ректору його фінансові збитки. У 1587—1589 роках у Львові вперше було засновано посаду «морового бургомістра», який під час епідемії або напередодні її наділявся спеціальними повноваженнями. Епідемія 1599 року забрала життя близько 2 тисяч львів'ян (в пам'ять про них був зведений костел святого Войцеха). Померлих під час епідемій ховали не на міських кладовищах, а за межами Львова. Одне з таких морових кладовищ з XVI століття було розташоване на місці нинішнього Личаківського цвинтаря[347][348].

Міські кладовища, розташовані переважно при монастирях і церквах, загрожували санітарному стану Львова. Одним з найбільших цвинтарів всередині міських стін було кладовище при Латинському соборі, від якого до наших днів дійшла лише каплиця Боїмів. Під час австрійського правління всі середньовічні кладовища Львова були ліквідовані[349].
Залишки давніх стін на площі Підкови.

Перші богадільні, що були одночасно медичними установами і благодійним притулком для бідних, з'явилися при церквах і монастирях. Існували вони на кошти релігійних братств, а також на пожертви парафіян і окремих багатих містян. Найдавнішим вважався шпиталь Святої Єлизавети, заснований Казимиром III поблизу нинішньої площі Івана Підкови. Лікарні допомагав і Владислав Опольчик, який приєднав до неї каплицю Низького замку (перед цим вона була відібрана у православних і 1377 року освячена іменами Святої Катерини та Святої Марії Магдалини). Ректор шпиталю та каплиці отримував від князя платню, що призначалася з податків на львівські млини. У 1399—1408 роках (за іншими даними, будівництво велося в 1377—1431 роках) був побудований костел Святого Духа, від якого і богадільня стала називатися шпиталем Святого Духа. З початку XV століття між архієпископом і магістратом тягнулася суперечка про приналежність шпиталю і лише 1546 року лікарня Святого Духа була повністю підпорядкована місту[42]. Іншою давньою богадільнею була лікарня Святого Станіслава, що згоріла в 1509 році під час молдавської облоги міста[56].

У середньовічному Львові була розвинена аптекарська справа, були зачатки фармацевтики. Перша аптека з'явилася при палаці князя Лева Даниловича на місці сучасного монастиря домініканців. Її в 1270 році заснувала дружина Лева Констанція Угорська. Пізніше аптеки відкрили при багатьох монастирях і міських богодільнях (крім ліків там продавали спеції, прянощі, родзинки, горіхи, імбир, цукор, рис, цитрини, мило, ласощі, лікувальні трави, свічки, скипидар, оливкову олію, фарби та інші господарські товари). Лікарські засоби за народними рецептами та європейськими трактатами виготовляли як лікарі та хірурги, так і багато міщан для особистого користування[350].

У міських хроніках і актах між 1392—1400 роками згадується аптекар Клемент, в хроніках 1445 року є відомості про фармацевта Василя Рутенуса (Русина), що отримав громадянство Львова. У середині XV століття у Львові бракувало аптекарів, і магістрат був змушений запрошувати іноземців, а також виділяти кошти на закупівлю мазей та ліків. Перша постійна аптека сучасного зразка з'явилася в місті в другій половині XV століття на розі площі Ринок і сучасної вулиці Друкарської. У 1574 році її придбала родина Зенткевичів, що володіла підприємством до 1850 року. У другій половині XVI століття також були відомі аптекар Марцин Стажаховський, який торгував під час ярмарків у ратуші, а в 1566 році отримав королівський дозвіл продавати лікери без сплати податків, і вірмен Павло Абрагамович, що отримав 1596 року звання військового доктора, але зберіг право торгувати в своїй аптеці. Наприкінці XVI століття стало відомим німецьке сімейство аптекарів Альнпек (Алємбек)[351][341].
Будинок «Під оленем», в якому була облаштована перша аптека.

Середньовічні лікарі й аптекарі широко застосовували кровопускання і медичні банки, порошки і мазі, давали хворим, вагітним і дітям угорське вино, мед, розчинений в молоці товчений бурштин, горіхи в оцті, настоянки й екстракти рути, шафрану, кориці, гвоздики, шавлії й любистку, часник і зелену руту з сіллю, легені собаки і сало різних тварин, обкладали тіла цибулею. Під час епідемій забобонні львів'яни закопувались в гній, спалювали гній так, щоб дим обкурював житло, забивали в ямки осикові кілки, вставляли в двері дерев'яну палицю, підвішували на дахах кінські черепи[352][347].

Багато львівських аптекарів захоплювалися алхімією, але церква несхвально ставилася до цього і переслідувала таких «дослідників» як чаклунів. Львівські алхіміки підтримували контакти зі своїми «колегами» з Праги і Німеччини. У квітні 1578 року Стефан Баторій, що гостював у Львові, послав до берлінського алхіміка Леонарда Турнессера львівського міщанина Бояновського (мабуть, також алхіміка), який повинен був привезти королю протиотруту, випробувану на собі. Алхіміком був Андрій Торосович, рідний брат вірменського архієпископа Миколи Торосовича, який обладнав лабораторію у власному будинку на вулиці Вірменській[353].
Див. також

Банківська справа у Львові
Злочинність і правосуддя в середньовічному Львові

Нотатки

Елементи магдебурзького права, наприклад, посада війта, були і в княжий період. Тому існує думка, що королівська грамота 1356 року скоріше підтверджувала статус-кво, ніж вводила магдебурзьке право з нуля[39].
Поступово «папський» лев, що стоїть на задніх лапах, витіснив «руського» лева, що спирається на всі чотири лапи[59].
Згідно з іншими даними, внутрішня стіна, що мала 6 метрів заввишки і майже 1,7 км завдовжки, була побудована в кінці XIV століття, а зовнішня стіна — на початку XV століття[77].
Найімовірніше, Дорінг з Генуї прибув до Кафи або народився вже в цій генуезькій колонії[96].
Зокрема, це будинки № 4, 6, 7, 16, 25, 26, 28, 45.
Наприклад, у 1525 році Сигізмунд I підтвердив заборони на володіння русинами будинками поза межами національного кварталу, на заняття ремеслами, крім тих, якими займалися їхні батьки, на членство в цехах, в яких вони раніше не перебували[146].
Мабуть, перші євреї переселилися зі зруйнованих монголами міст Київської Русі й стали основою громади передмістя, а пізніша громада середмістя сформувалася з євреїв Центральної та Західної Європи[173].
До цього після ліквідації Галицької митрополії право на управління православною єпархією в регіоні мав католицький архієпископ.
Невелика гармата, яку ставили на замкових терасах для оборони валів.
Гармата зішрубована з декількох частин.
Бронзова гармата.
Найперша документальна згадка про львівську цехову організацію шевців датована 1386 роком. У 1459 цех ткачів отримав перший у місті цеховий статут[288][289].
У 1379 році — «абсолютне право складу» східних товарів[296].

Примітки

↓ Показувати повністю

Козицький, Підкова, 2007, с. 293
История городов и сёл Украины, 1978, с. 87—88
Козицький, Підкова, 2007, с. 359
Козицький, Підкова, 2007, с. 105
Козицький А. (1), 2008, с. 480
Регіональний ландшафтний парк "Знесіння" (uk). Львівська міська рада. Процитовано 2014-09-17.
Козицький, Підкова, 2007, с. 213
Козицький А. (1), 2008, с. 577—579
История городов и сёл Украины, 1978, с. 88
Козицький, Підкова, 2007, с. 94, 483
Лозинський Р., 2005, с. 5
Історія українського війська, 1992, с. 70
Лев Данилович: «князь думен и хоробор на рати» чи «безчесний князь»? / Л. Войтович // Україна в Центрально-Східній Європі: Зб. наук. пр. — К.: Інститут історії України НАН України, 2013. — Вип. 12—13. — с. 148—189.
Ісаєвич Я. Як виникло місто під назвою Львів // Львів. Історичні нариси. — Львів, 1996. — с. 16—18.
Козицький А. (1), 2008, с. 15
Войтович Л. Король Данило Романович: політик і полководець Архівовано 25 серпень 2016 у Wayback Machine. // Доба короля Данила в науці, мистецтві, літературі. — Львів, 2008. — с. 22–97.
Козицький, Підкова, 2007, с. 94
Історія українського війська, 1992, с. 116
Козицький, Підкова, 2007, с. 480
Козицький А. (1), 2008, с. 392
Лозинський Р., 2005, с. 6
Козицький А. (1), 2008, с. 391, 579
Козицький, Підкова, 2007, с. 481
Козицький, Підкова, 2007, с. 105, 483
Козицький А. (1), 2008, с. 236
История городов и сёл Украины, 1978, с. 89
Козицький, Підкова, 2007, с. 392, 462
Лозинський Р., 2005, с. 12—13, 25
История городов и сёл Украины, 1978, с. 89—90
Козицький А. (1), 2008, с. 470
История городов и сёл Украины, 1978, с. 90
Козицький А. (1), 2008, с. 100—101
Козицький, Підкова, 2007, с. 480—481
Лозинський Р., 2005, с. 15
Лозинський Р., 2005, с. 28, 30
Історія українського війська, 1992, с. 133—134
Козицький, Підкова, 2007, с. 359, 366
Історія українського війська, 1992, с. 138—139
Лозинський Р., 2005, с. 24—25
Лемко І. Цікавинки з історії Львова. — Львів : Апріорі, 2011. — 128 с. : іл. — с. 6—7 — ISBN 978-617-629-024-7.
Історія українського війська, 1992, с. 134
Козицький, Підкова, 2007, с. 407
Козицький, Підкова, 2007, с. 334, 408
Козицький, Підкова, 2007, с. 408
Лозинський Р., 2005, с. 28
Козицький, Підкова, 2007, с. 408—409
Козицький, Підкова, 2007, с. 293, 366, 409
Козицький, Підкова, 2007, с. 409
Лозинський Р., 2005, с. 28—29
Козицький, Підкова, 2007, с. 63
Козицький, Підкова, 2007, с. 199, 424
Козицький А. (1), 2008, с. 478
Історія українського війська, 1992, с. 162
Козицький А. (1), 2008, с. 473
Історія українського війська, 1992, с. 141—142
Козицький А. (1), 2008, с. 212
Козицький, Підкова, 2007, с. 424
Козицький А. (1), 2008, с. 441, 530
Козицький, Підкова, 2007, с. 512
Козицький, Підкова, 2007, с. 94, 98, 275
Козицький А. (1), 2008, с. 394
Козицький А. (1), 2008, с. 594
Козицький А. (1), 2008, с. 524
Козицький, Підкова, 2007, с. 473
Козицький, Підкова, 2007, с. 492—493
Козицький А. (1), 2008, с. 211
Історія українського війська, 1992, с. 177
Козицький, Підкова, 2007, с. 152, 512
Козицький А. (1), 2008, с. 211, 293, 594
Лозинський Р., 2005, с. 7
Козицький А. (1), 2008, с. 446
Козицький, Підкова, 2007, с. 558
Козицький, Підкова, 2007, с. 68, 473
Лозинський Р., 2005, с. 25, 30
Козицький, Підкова, 2007, с. 274
Козицький, Підкова, 2007, с. 275
Островский Г. (1), 1982, с. 21
Козицький, Підкова, 2007, с. 198—199, 277
Козицький, Підкова, 2007, с. 199
Козицький, Підкова, 2007, с. 199, 321
Козицький, Підкова, 2007, с. 321—322
Козицький, Підкова, 2007, с. 322
Козицький А. (1), 2008, с. 393—394
Островский Г. (1), 1982, с. 20
Козицький А. (1), 2008, с. 394—395
История городов и сёл Украины, 1978, с. 95
Островский Г. (1), 1982, с. 16—17
Островский Г. (1), 1982, с. 16, 74
Островский Г. (1), 1982, с. 69
Островский Г. (1), 1982, с. 18—19
Козицький, Підкова, 2007, с. 566
Островский Г. (1), 1982, с. 28—30
Козицький, Підкова, 2007, с. 566—567
Островский Г. (1), 1982, с. 48—50
Козицький, Підкова, 2007, с. 567
Козицький А. (1), 2008, с. 133—134
Козицький, Підкова, 2007, с. 393
Островский Г. (1), 1982, с. 44—45
Островский Г. (1), 1982, с. 45—48
Козицький, Підкова, 2007, с. 559
Козицький А. (1), 2008, с. 178
Островский Г. (1), 1982, с. 23—24
Островский Г. (1), 1982, с. 52—54
Островский Г. (1), 1982, с. 56—57
Островский Г. (1), 1982, с. 57—58
Островский Г. (1), 1982, с. 58—60
Островский Г. (1), 1982, с. 62—65
Островский Г. (1), 1982, с. 76—78
Островский Г. (1), 1982, с. 80—81
Мельник Б. (1), 2001, с. 53
Островский Г. (1), 1982, с. 83—84
Островский Г. (1), 1982, с. 86—88
Островский Г. (1), 1982, с. 88—91
Островский Г. (1), 1982, с. 91—96
Островский Г. (1), 1982, с. 98
Островский Г. (1), 1982, с. 98—99
Островский Г. (1), 1982, с. 99—100
Островский Г. (1), 1982, с. 100—103
Островский Г. (1), 1982, с. 104
Островский Г. (1), 1982, с. 105—107
Островский Г. (1), 1982, с. 111—112
Козицький, Підкова, 2007, с. 180
Лозинський Р., 2005, с. 3, 6
Лозинський Р., 2005, с. 8—9, 14
Лозинський Р., 2005, с. 31—33
Лозинський Р., 2005, с. 15—16
Лозинський Р., 2005, с. 18, 36
Козицький, Підкова, 2007, с. 473—474
Лозинський Р., 2005, с. 42, 47
Лозинський Р., 2005, с. 33—34
Лозинський Р., 2005, с. 38—39, 42
Лозинський Р., 2005, с. 46—47
Лозинський Р., 2005, с. 47—48, 65—66
Лозинський Р., 2005, с. 66
Лозинський Р., 2005, с. 93—94
Лозинський Р., 2005, с. 89
Лозинський Р., 2005, с. 9—10
Лозинський Р., 2005, с. 17, 19
Лозинський Р., 2005, с. 21
Лозинський Р., 2005, с. 21—22
Лозинський Р., 2005, с. 22—23
Лозинський Р., 2005, с. 24
Лозинський Р., 2005, с. 24, 42, 44
Лозинський Р., 2005, с. 44—45
Лозинський Р., 2005, с. 51—53
Лозинський Р., 2005, с. 90
Лозинський Р., 2005, с. 31, 45
Лозинський Р., 2005, с. 48, 68—69
Лозинський Р., 2005, с. 70—71
Лозинський Р., 2005, с. 72—73, 75—76
Лозинський Р., 2005, с. 76—78
Лозинський Р., 2005, с. 90—91
Лозинський Р., 2005, с. 78—79, 90
Лозинський Р., 2005, с. 10
Козицький, Підкова, 2007, с. 511—512
Козицький А. (1), 2008, с. 56—57
Лозинський Р., 2005, с. 3, 10—11
Капраль М. (1), 2010, с. 5
Козицький А. (1), 2008, с. 388
Козицький, Підкова, 2007, с. 12
Лозинський Р., 2005, с. 34
Козицький, Підкова, 2007, с. 625
Козицький, Підкова, 2007, с. 646
Лозинський Р., 2005, с. 35
Лозинський Р., 2005, с. 36
Лозинський Р., 2005, с. 42—44, 51, 64

Київ
Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до навігації
Перейти до пошуку
У Вікіпедії є статті про інші значення цього терміна: Київ (значення).
Київ
COA of Kyiv Kurovskyi.svg \tFlag of Kyiv Kurovskyi.svg
Герб Києва \tПрапор Києва
Kyiv Montage 2016.png
Верховна Рада, Києво-Печерська лавра, КНУ ім. Тараса Шевченка, будинок із химерами, пам'ятник Богданові Хмельницькому, Майдан Незалежності
Основні дані
Інша назва \tМати міст Руських,
Новий Єрусалим (Другий Єрусалим),
Місто, де все починається[1]
Країна \tУкраїна Україна
Регіон \tКиїв
Район \tКиївська міська рада
Рада \tКиївська міська рада
Код КОАТУУ \t8000000000
Засноване \tV століття
Перша згадка \t482[2][3]
Магдебурзьке право \t1494
Поділ міста \t10 районів
Населення \t
- повне \t

2 935 239 осіб (1 березня 2018)[4]

Агломерація \tКиївська агломерація 3,65 млн. [5]
Площа \t847,66[6] км²
Густота населення \t3518,92 осіб/км²
Поштові індекси \t01000—06999
Телефонний код \t+380-44
Координати \t50°27′00″ пн. ш. 30°31′25″ сх. д.H G O
Висота над рівнем моря \t179 м
Водойма \tрічки Дніпро, Либідь
Назва мешканців \tкиянин, киянка, кияни
Міста-побратими \t54 (див. повний список)
День міста \tостання неділя травня
Номери автомобілів \tAA, KA
Відстань
Найближча залізнична станція \tКиїв-Пасажирський
Міська влада
Адреса \t01044, м. Київ, вул. Хрещатик, 36
Веб-сторінка \tОфіційний портал міської ради
Офіційний портал міської держадміністрації
Міський голова \tВіталій Кличко
Логотип Києва

CMNS: Київ на Вікісховищі
Карта
Київ. Карта розташування: Україна
Київ
Київ
Wikimedia | © OpenStreetMap

Київ (МФА: [ˈkɪjiu] ( прослухати)) — столиця України, одне з найбільших і найстаріших міст Європи. Розташований у середній течії Дніпра, у північній Наддніпрянщині. Політичний, соціально-економічний, транспортний та освітньо-науковий центр країни. Окрема адміністративно-територіальна одиниця в складі України й адміністративний центр Київської області. Районний центр Києво-Святошинського району. Адміністративно до складу Київської області не входить. Місце розташування центральних органів влади України, іноземних місій, штаб-квартир більшості підприємств і громадських об'єднань, що працюють в Україні.

За «Повістю временних літ», Київ заснував полянський князь Кий зі своїми братами Щеком і Хоривом та сестрою Либіддю. Згідно з археологічними даними та писемними джерелами, початок безперервного розвитку Києва датується 2-ю половиною V ст. — 1-ю половиною VI ст.; осередком розширення Києва була гора Замкова[7]. Був столицею Русі, Київського князівства, Великого князівства Руського, Української Народної Республіки, Української Держави та Української Радянської Соціалістичної Республіки. Також був адміністративним центром однойменного литовсько-польського воєводства, козацького полку, російської губернії, радянської округи, німецької генеральної округи та радянської області.

Один із найстаріших історичних центрів Східної Європи та християнства — Софійський собор — та Києво-Печерська лавра внесено до списку Світової спадщини ЮНЕСКО.
Зміст

1 Назва
1.1 Етимологія
1.2 Правопис
1.3 #KyivNotKiev
2 Географія
2.1 Розташування
2.2 Гідрографія
2.3 Екологія
2.4 Клімат
3 Історія
3.1 Середньовіччя
3.2 Ранній новий час
3.3 Новий час
3.4 Радянський період
3.4.1 Сталінський терор, знищення українства
3.4.2 Друга світова війна
3.5 Новітній час
4 Символіка
5 Влада
5.1 Міська
5.2 Загальнодержавна
6 Адміністративний поділ
7 Демографія
7.1 Населення
7.2 Мова
7.3 Релігія
7.4 Національний склад
8 Економіка
8.1 Промисловість
8.2 Заробітна плата
8.3 Туризм
9 Інфраструктура
9.1 Охорона здоров'я
9.2 Органи правопорядку та з надзвичайних ситуацій
9.3 Транспорт
9.3.1 Аеропорти
9.3.2 Залізниця
9.3.3 Річковий транспорт
9.3.4 Метро
9.3.5 Трамвай
9.3.6 Фунікулер
9.3.7 Тролейбус
9.3.8 Автобус
9.3.9 Мости через Дніпро
10 Архітектура
10.1 Парки
10.2 Пам'ятники та скульптури
10.3 Хмарочоси
10.4 Тимчасові споруди
10.5 Площі
11 Культура
11.1 Музика, театр і кіно
11.2 Музеї
11.3 Образотворче мистецтво
11.4 Література
11.5 Бібліотеки
11.6 Спорт
11.7 Кухня
11.8 Медіа
12 Освіта та наука
13 Міста-побратими
14 Див. також
15 Примітки
16 Джерела
17 Посилання

Назва
Етимологія

Згідно з легендами, назва Києва походить від імені Кия — найстаршого з трьох братів, яких вважають засновниками міста. Одна з цих легенд дійшла до нас у літописі ХІІ ст. «Повість временних літ»[2].

У сагах Київ називався Koenugarðr[8]. Назва Kænugarður (Кьонугард) залишилася за Києвом в ісландській мові.

Київ також мав тюркську назву — Манкермен («велике місто»)[9][10].

Птолемей називав місто на місці сучасного Києва "Азагоріум"[11]
Правопис

У давньоруських пам'ятках назва міста записувалася як Кыѥвъ, де ы передавала праслов'янський звук *y, а ѥ — йотований звук [e] («є»). Подібне написання тривалий час залишалося у літописах. Надалі, після припинення дії закону другої палаталізації та злиття звука [ɨ] з [і] в новий голосний передньо-середнього ряду [ɪ] з'являються написання Киевъ, Кіевъ, а після утворення «нового ятя»[12] — і «Кыѣвъ»[13], «Киѣвъ»[14], «Кіѣвъ»[15]. З упорядкуванням українського правопису XIX ст., коли за [ɪ] закріплюється літера и, а за [ji] з йотованого «нового ятя» — ї, написання набуває сучасної форми.
#KyivNotKiev

2 жовтня 2018 року МЗС України спільно із Центром стратегічних комунікацій «StratCom Ukraine» розпочало онлайн кампанію «#CorrectUA», в рамках якої звертатиметься до іноземних ЗМІ з метою коригування правопису міста Київ (#KyivNotKiev)[16].

З'явилися перші повідомлення про коригування правопису міста Київ: у своїх текстах пишуть Kyiv замість Kiev видання BBC[17][18] і The Guardian[19]; лондонський аеропорт Лутон[20], аеропорти Будапешта і Таллінна[21], Бельгії[22] змінили назву Kiev на Kyiv. Водночас МАУ відмовились змінити Kiev на Kyiv, пояснивши, що Kiev є офіційною транслітерацією Міжнародної асоціації повітряного транспорту IATA[23].
Географія
Розташування

Місто розташоване на півночі України, на межі Полісся і лісостепу по обидва береги Дніпра в його середній течії. Площа міста 836 км². Довжина вздовж берега — понад 20 км.

Київ здавна розташовувався на перетині важливих шляхів. Ще за Київської Русі таким шляхом був легендарний «Шлях із варягів у греки». Нині місто перетинають міжнародні автомобільні та залізничні шляхи. Рельєф Києва сформувався на межі Придніпровської височини, а також Поліської та Придніпровської низовин. Більша частина міста лежить на високому (до 196 м над рівнем моря) правому березі Дніпра — Київському плато, порізаному густою сіткою ярів на окремі височини: Печерські пагорби, гори Щекавицю, Хоревицю, Батиєву та інші. Менша частина лежить на низинному лівому березі Дніпра. Житлові квартали міста оточує суцільне кільце лісових масивів.

Гідрографія

Див. також: Річки Києва

Вид на низинну частину правобережного Києва

Основною рисою Києва є наявність великої гідрографічної «вісі» — річки Дніпро, яка поділяє територію міста на дві частини — правобережну і лівобережну. Дніпро — найбільша в Києві, третя за довжиною і площею басейну річка Європи після Волги і Дунаю. Після будівництва каскаду дніпровських водосховищ гідрологічний режим Дніпра (зокрема і в межах Києва) змінився. Так, підпір Канівського водосховища сягає течії Дніпра в районі моста Метро на території Києва. Поблизу Києва (на північ) розташовано Київське водосховище на Дніпрі.
Територія Києва також дренується численними постійними та тимчасовими водотоками, які утворюють гідрографічну мережу з близько 70 малих річок, що зрештою впадають у Дніпро. Структура гідрографічної мережі малих річок Києва визначається басейновими угрупованнями водних об'єктів.
Гідрографія правого берега: центральна частина — басейн річки Либідь з її притоками, а також басейн річки Почайна (див. Опечень) з головними притоками Глибочиця та Сирець; північна та західна частини міста розташовані в басейні річки Ірпінь, а точніше її приток — річок Нивка та Горенка; південна частина міста — у басейні річки Віта.
Гідрографія лівого берега: басейн річки Дарниця з її притоками.

На малих річках споруджено понад 100 ставків. Є понад три десятки природних озер, серед яких можна назвати Тельбин, Райдужне, Синє, Вербне, Йорданське, Зелене озеро.
Екологія
Золотоворітський сквер

Ліси, парки та сади становлять більш ніж половину площі Києва з майже 80 000 гектарів[24]. На одного киянина (станом на 2004 рік) припадало 22,1 м² зелених насаджень (за міжнародними нормами, цей показник має бути не меншим за 20 м²). Питаннями екології Києва опікується Державне Управління охорони навколишнього природного середовища у м. Києві, яке з 2006 року очолює Прогнімак Олександр Володимирович.

У лісопарках міста гніздиться чимало видів диких птахів, зокрема хижаків та таких, що гніздяться в дуплах, мешкають різновиди кажанів. Більшість цих видів занесено до Червоної книги України. Наприклад, урочище «Лиса гора» — фактично острів посеред міської забудови Києва. Тут протягом багатьох років розташовувався військовий об'єкт, завдяки чому (за даними співробітників Інституту зоології) до останнього часу збереглися види, занесені до Червоної книги — аполлон, махаон, голуб'янка Мелеагр, жук-олень, бджола-тесляр, мала вечірниця. У межах міста трапляються поселення бобрів.

Важливу роль у збереженні біорізноманіття міста відіграє Дніпро з його затоками, притоками, островами. Тут гніздяться десятки видів птахів. У період весняної міграції навпроти житлового масиву Оболонь 1994 року спостерігали скупчення гоголів до декількох сотень особин. На Бортницькій зрошувальній системі кілька років тому[коли?] зимувало до двох десятків орланів-білохвостів (в Україні їх зимує близько 300 особин).

Кілька сотень найстаріших та видатних дерев Києва є ботанічними пам'ятками природи.
Клімат

Докладніше: Клімат Києва

Клімат помірно континентальний, із м'якою зимою і теплим літом. Середньомісячні температури січня −3,5 °C, липня +20,5 °C. Абсолютний мінімум — −32,2 °C (7, 9 лютого 1929)[25], абсолютний максимум — +39,9 °C (серпень 1898) (за іншими даними: +39,4 °C, 30 липня 1936)[25]. Середньорічна кількість опадів — 649 мм, максимум опадів припадає на липень (88 мм), мінімум — на жовтень (35 мм). Взимку в Києві утворюється сніговий покрив, середня висота покриву в лютому 20 см, максимальна — 440 см.

Середньорічна загальна хмарність — 6,4 бали, максимум припадає на грудень (8,2), мінімум — на серпень (4,8). Середня вологість повітря — від 64 % (травень) до 85 % (листопад).

Історія

Докладніше: Історія Києва та Правителі та голови Києва

Середньовіччя
Городище Кия
Місто Володимира
Місто Ярослава
Старий Київ.jpg
Софійський собор
Олекса Кулаков, «Ідоли». Повалення ідолів під час Хрещення Русі.
Золоті ворота

За легендою «Повісті врем'яних літ» Київ засновано легендарним полянським князем Києм разом із братами Щеком і Хоривом і сестрою Либідь[2]. Літопис не має дати заснування міста. Археологічні та писемні джерела свідчать, що Київ розвинувся на основі язичницького поселення кінця V — початку VI століття[2]. Його центром була Старокиївська гора на правому березі Дніпра[26]. У VI—VII століттях були заселені сусідні з нею підвищення[2]. Розташовування Києва на Дніпровському шляху, в зоні етнічного порубіжжя, на межі лісу і лісостепу, сприяли висуненню міста на роль політичного центру Середнього Подніпров'я[2].

На межі VIII—IX століть Київ став головним містом Руської землі — міжплемінного об'єднання південних східнослов'янських племен[2], а з 882 року, після завоювання його варягами, — «матір'ю міст руських» — столицею Руської держави. Тоді ж сформувався середньовічний поділ міста на князівський Дитинець на Старокиївський горі та торговельно-ремісничий Посад на Подолі. В першому мешкала знать і духовенство, а в другому — простолюд[2]. Місто було одним із центрів міжнародної торгівлі з Візантією, Скандинавією, Західною Європою, мусульманським світом[2]. З першої половині X століття на Подолі діяла перша християнська церква[2].

За правління великого князя Володимира (980—1015) територія київського Дитинця була розширена і укріплена та сягнула 10 га. В історіографії її називають «городом Володимира»[2][27]. Дитинець оточував вал із трьома воротами, парадними з яких були Софійські[27]. Після хрещення Русі в 988 році Київ став центром митрополії Константинопольського патріархату. Головним міським храмом була Десятинна церква, зведена неподалік княжого палацу і ринку «Бабин торжок»[27]. Син Володимира, Ярослав (1019—1054), ще більше розширив Дитинець, збудувавши і оточивши оборонними валами з ровами так званий город Ярослава[27]. Він звів нові фортечні укріплення, довжиною понад 3,5 км, які оточували площу 72 га[27]. Київ було перетворено на найбільшу фортецю Русі[27]. Новою головною брамою стали Золоті ворота, а головним храмом — Софійський собор, кафедра київських митрополитів[27]. Ярославові нащадки Ізяслав (1054—1068, 1069—1073) і Святополк (1093—1113) збудували нове укріплення — так званий город Святополка. Його центром став Києво-Михайлівський Золотоверхий собор, що дав назву однойменному монастирю[27]. Таким чином, тодішній Київ мав три фортифікаційні укріплення (городи) площею 80 га.

Найбільшим районом Києва був придніпровський Поділ. У XII—XIII століттях він займав площу близько 200 га, що була оточена оборонним валом[27]. У центрі Подолу розміщувався головний міський ринок — «Торговище», довкола якого стояли церква Пирогоща, Борисоглібська й Михайлівська церкви[27]. На захід від міста пролягав Копирів кінець, де за князювання Святослава Ярославича (1073—1076) було закладено монастир святого Симеона[27]. За містом розташовувалися монастирі — Кирилівський, Кловський, Печерський (з 1598 — Києво-Печерська лавра) та Видубицький Свято-Михайлівський[27]. Довкола міста тягнулися приміські села Предславине і Берестове, князівські й боярські двори, урочища Дорогожичі та Угорське[27].

На середину XII століття в Києві проживало близько 50 тисяч мешканців, діяло близько 400 церков, 8 базарів. Площа міста становила до 400 га[27].

З другої половини XII століття роль Києва як політичного центру Русі занепала. Цьому сприяло розорення міста в 1169, здійснене князем Андрієм «Боголюбським», володарем північно-східного Владимиро-Суздальського князівства. Попри це, до середини XIII століття Київ залишався культурно-духовним центром Русі. У 1240 місто захопили війська Монгольської імперії під командуванням Батия. Княжий град був зруйнований дощенту. Центр міського життя перемістився в район Подолу.

У 1321 році після поразки у битві на річці Ірпінь Великому князю Литовському Гедиміну князь Станіслав утік до Рязані, а його місце посів Міндовг Гольшанський — перший київський князь із роду Гольшанських.

У 1363 році місто захопив і приєднав до своєї держави Ольгерд — правитель Великого князівства Литовського. Після ліквідації литовцями Київського князівства 1470 року місто стало центром Київського воєводства у складі Литви. 1497 року великий князь литовський і руський Олександр Ягеллончик надав Києву Магдебурзьке право. Наприкінці XV століття в місті існував замок, резиденція київських воєвод, та ратуша, місце засідань київського магістрату. 1596 року, на прохання київської шляхти та за рішенням Люблінської унії між Великим князівством Литовським і Королівством Польським, що утворювала федеративну державу Річ Посполиту, Київ разом із воєводством перейшов до складу Польської корони.

Ранній новий час
Успенський собор

Протягом XIV–XVIII століть Київ залишався невеликим містечком, розташованим на кордонах християнського та мусульманського світів. Місто неодноразово ставало жертвою набігів кочівників, найбільші з яких здійснено 1416 і 1482 року. Прикордонний характер міста і Київщини сприяли зародженню на їхніх теренах козацтва. З 1625 року Київ був центром козацького Київського полку, який 1649 року в результаті Хмельниччини увійшов до складу держави Війська Запорозького. Попри малі розміри Києва, він був найбільшим православним центром Речі Посполитої та козацької держави. У місті розташовувалися резиденція православних київських митрополитів та православний Київський колегіум, який в 1659 отримав статус академії.

Наступний період історії Києва розпочався окупацією його московськими військами після Переяславського союзу 1654, укладеного між Військом Запорозьким і Московією. Київ був потрібен московському урядові як «опорний пункт колонізаторської політики на півдні»[28]. Київ став резиденцією московських воєвод. У 1667 внаслідок підписання Андрусівського миру, який розділив козацьку державу між Річчю Посполитою і Московським царством, місто увійшло до складу останнього. Формально Київ залишався під владою Війська Запорозького, але фактично містом керувала московська адміністрація. За «вічним миром» 1686 року Київ остаточно відійшов до Московської держави.

Розірвання зв'язків із західними областями України призвело у XVIII ст. до застою в економіці й торгівлі. Від 1782 року Київ став головним містом намісництва, територія якого охоплювала значну частину Гетьманщини. Після 2-го поділу Польщі (1793) і приєднання до Московії західно-українських воєводств, 1797 року була утворена Київська губернія. Із Дубна до Києва був переведений щорічний (у січні) Контрактовий ярмарок. Ці події поновили зв'язки Києва із західними областями й сприяли притоку поляків, головно шляхти, що посіла значне місце в житті Києва до польського повстання 1830—1831 років. У цей час московським урядом вживалися заходи для перетворення Києва, шляхом русифікації й витіснення із нього польського та єврейського населення, «на чисто російське місто»[29].

Через прикордонний характер Києва в ньому постійно перебувала московська залога. На початку XVIII століття завершено будівництво Печерської фортеці. Київ втратив статус центру Київського полку у зв'язку з перенесенням полкової канцелярії до Козельця. У 1708 місто стало адміністративним центром Київської губернії Російської імперії. З осені 1770 до літа 1771 року Київ страждав від епідемії чуми. Загинуло 2819 людей, переважно на Подолі. Після скасування автономії Війська Запорозького в 1782 Київ остаточно перейшов під владу росіян. Пам'ятками козацької доби в місті лишилися лише мазепинські церкви.
Новий час
Одна з найперших трансформаторних підстанцій напругою 2,2 кВт, які встановлювалися у Києві з 1902 року

За часів правління Російської імперії в XVIII — початку XX століття Київ був великим провінційним містом, п'ятим за величиною серед імперських міст після Санкт-Петербургу, Москви, Варшави й Одеси.

У 20-х роках XIX ст. у Києві налічувалось близько 40 000 населення, із яких 18 000 було військових.

Після повстання декабристів, 1827 року у Києві засновується генерал-губернаторство, що об'єднувало Київську, Подільську й Волинську губернії, задачею котрого було проведення русифікаторської політики царизму й боротьба проти революційного руху.

1840 року було скасовано дію Литовського статуту.

Культурне, освітнє життя українців міста ускладнилося після Валуєвського циркуляру 1863 року, Емського указу 1876-го.

На відміну від попередніх століть кияни вперше дістали можливість розвивати своє місто в мирних умовах. Російська місцева влада приділяла увагу не лише розбудові історичного Подолу й Старокиївської гори, а й розвитку інфраструктури околиць — Бесарабки, Хрещатика, Печерська тощо. Головною вулицею міста була Володимирська, а центром ділового життя — контрактові ярмарки на Контрактовій площі.

У ХІХ столітті в Києві з'являються перший університет й оперний театр, проведено телефон і телеграф, розпочато рух Київського трамваю. Попри ліберальну соціально-економічну політику, імперський уряд проводив жорстку русифікацію місцевого польського, українського і єврейського населення.

У добу Української революції та визвольних змагань Київ був центром боротьби за українську державність. 3 березня 1917, після падіння царського режиму, в місті створено Українську Центральну Раду. 20 листопада 1917 вона III Універсалом проголосила Українську народну республіку, а Київ — її столицею. 8 лютого 1918 містом оволоділи більшовики, проте після укладання Берестейського миру його визволили війська Центральних держав. Протягом 29 квітня — 14 грудня 1918 Київ був столицею Української Держави, якою керував гетьман Павло Скоропадський. Після повалення гетьманату до 14 лютого 1919 в Києві базувалася Директорія УНР. У лютому 1919 місто повторно зайняли більшовики, у серпні — окупували війська Антона Денікіна, а в грудні — знову більшовики. 7 травня 1920 Київ відвойований союзними силами підрозділів армії УНР та польської армії під час радянсько-польської війни. Однак унаслідок більшовицького контрнаступу остаточно повернувся під радянську владу.

Пам'ятник імператору Миколі I університету святого Володимира — нині там стоїть пам'ятник Тарасу Шевченкові

Миколаївська вулиця, нині Городецького

Мапа Києва, 1842

Мітинг під час проведення III Військового з'їзду. Київ. 2 листопада 1917. У центрі — Михайло Грушевський та Симон Петлюра

Радянський період

Докладніше: Історія Києва#Новітній час

У 1930-ті роки в Києві запроваджено автобусний і тролейбусний рух, збудовано міст імені Євгенії Бош, уведено в дію першу АТС, організовано центральне опалення.

У 1934-му до міста перенесена з Харкова столиця УСРР.
Сталінський терор, знищення українства

Починаючи з 1930-х у Києві почалися Сталінські репресії. Масові страти здійснювалися на території Биківні. Комуністи, що сповідували войовничий атеїзм, зруйнували більшу частину київських унікальних храмів: Михайлівський Золотоверхий монастир, Трьохсвятительську церкву, церкву Богородиці Пирогощої, Богоявленський та Військовий Микільський собори, Воскресенську та Петропавлівську церкви на Подолі, Благовіщенську церкву-дзвіницю Кирилівського монастиря, храми в стилі класицизму Миколи Доброго, Різдва, св. Ольги тощо. На місці зруйнованих пам'яток комуністи масово споруджували пам'ятники своїм ідеологам та героям. Центральною вулицею радянського Києва став Хрещатик.
Друга світова війна
Руїни після Другої світової війни

19 вересня 1941, під час Другої світової війни, після 78 днів оборони Київ був напризволяще покинутий радянськими та захоплений німецькими військами. Місто на два роки стало адміністративним центром Київської генеральної, міської та сільської округ. 6 листопада 1943 радянська влада повернула собі місто.

У ході боїв Київ сильно постраждав, зокрема через підривні роботи комуністичних партизанів. Відновлювальні роботи тривали до початку 1950-х. У 1948 завершено будівництво газопроводу Дашава — Київ, а в 1949 споруджено Дарницький залізничний міст та Міст Патона. У 1950 створену першу в СРСР ЕОМ — МЕСМ, а в 1951 розпочав передачі перший в Україні телевізійний центр.
Помаранчева революція (2004)

У 1960 запущено першу ділянку метрополітену, зведено нові житлові масиви на лівому березі Дніпра. Відкрито Театр драми і комедії та Молодіжний театр, Музей народної архітектури та побуту УРСР, Музей історії Києва та Музей історії України у Другій світовій війні (до 2015 року мав назву «Музей історії Великої Вітчизняної війни»). Разом із тим із середини 1960-х поновилася ідеологічна диктатура, а Київ стає центром дисидентського руху. Припинення репресій та повернення політв'язнів в Україну почалося лише за часів перебудови після 1986.
Новітній час
Мітинг Народного Руху України на честь підняття Національного Прапора над Київською міською радою, 24 липня 1990 р.

У 1991 Київ став столицею незалежної України. Проте в місті важко впроваджувалися позитивні зрушення: давалася взнаки загальнодержавна соціально-економічна криза, що призвела до безробіття та скорочення виробництва. У цей час добудовано лінію метрополітену на Лук'янівку та Харківський масив, відкрито Співоче поле.

У новому столітті Київ неодноразово ставав центром акцій протесту. Наприкінці 2000 — початку 2001 року Київ став центром політичної акції «Україна без Кучми». Вона була найбільшим силовим виступом проти влади за часів незалежності. З листопада 2004 до січня 2005-го в місті відбувалися масові протести проти фальсифікації президентських виборів, які отримали назву Помаранчева революція. З листопада 2013-го по лютий 2014-го Київ став центром Революції гідності, в ході якої у зіткненнях зі спецпідрозділами «Беркуту» в центрі міста загинули більше сотні протестувальників і кількасот зазнали тяжких поранень.

11 березня 2016 року у Києві 79 бульварів, вулиць, площ і провулків отримали нові назви в рамках виконання закону про декомунізацію (відповідний документ опубліковано на сайті Київської міської державної адміністрації)[30].

Символіка

Символікою міста Києва є герб Києва, прапор Києва та гімн Києва. Також місто має логотип у двох версіях: українською та англійською мовою.

Сучасним гербом Києва є зображення святого покровителя міста архангела Михаїла на синьому щиті. Цей герб був офіційно затверджений Київською міською радою 18 квітня 1995[31]. Він є подібним до герба Київського воєводства[32]. Прапор Києва є ідентичним до гербу — архангел Михаїл на синьому полотнищі.

Найстарішим відомим гербом Києва є герб датований 1480 роком. На ньому зображені лук зі стрілою, який натягують дві висунуті з хмари руки. В XVII сторіччі почав використовуватись герб із зображенням арбалета замість лука, який тримає лише одна рука. Зараз цей герб використовується як сучасний герб Подільського району. Герб із зображенням архангела Михаїла до 1782 року використовувався як герб Київського Воєводства (на червоному фоні) та Київського полку (на синьому фоні), а з 1782 року до моменту захоплення Києва більшовиками як герб міста Києва[33]. Від початку 1920-х до 1969 року місто не мало власного герба, поки не був затверджений радянський герб Києва, на якому були зображені лук та гілка каштану разом із зіркою міста-героя та серпом із молотом. Радянський герб Києва слугував офіційним до затвердження сучасного герба в 1995 році.

Герб Києва у XV—XVI століттях.

Герб Києва у XVII—XVIII століттях.

Герб Києва часів УРСР (1969—1995).

Гімном Києва є пісня «Як тебе не любити, Києве мій!», яку в 1962 році створили композитор Ігор Шамо та поет Дмитро Луценко і яку того ж року вперше виконав співак Юрій Гуляєв[34]. Пісня була затверджена Київською міською радою як офіційний гімн 13 листопада 2014, а до того вона довгий час була неофіційним народним гімном[35]. Під час святкування Дня Києва 30 травня 2015 року на Софійській площі близько 3 тисяч учасників разом із міським головою Віталієм Кличком взяли участь у встановленні всеукраїнського рекорду із наймасовішого виконання цієї пісні[36][37]. Також Києву присвячена «Пісня про Київ» заслуженого артиста України Юрка Юрченка.
Варіант логотипа Києва англійською мовою («Все починається в Києві»).

Логотип Києва був створений в 2011 році дизайнером Андрієм Федоровим в рамках підготовки до Євро-2012 і був затверджений 21 грудня 2012 року[38]. Логотип являє собою поєднання чотирьох фігур, які символізують певну рису міста: крапля, яка символізує річку Дніпро; каштан, який символізує Київ як місто-парк; купол, який символізує велику кількість церков та храмів; серце, яке символізує любов киян до свого міста[39].
Влада
Міська
Будинок Київської міської ради

Після здобуття Україною незалежності в місті була впроваджена система двовладдя — одночасне існування інститутів голови Київської міської державної адміністрації (КМДА) та Київського міського голови (мера Києва), що було закріплено в законі «Про столицю України — місто-герой Київ»[40]. Голова КМДА призначається президентом України як і в інших 26 адміністративних одиницях України першого рівня, і є керівником виконавчої влади міста. Голова міськради як і в будь-якому місті України обирається мешканцями Києва терміном на 5 років на загальних виборах й очолює місцевий орган самоврядування — Київську міську раду. В 1999—2010 роках обидві посади обіймала одна особа.

25 травня 2014 року на виборах міського голови перемогу здобув Віталій Кличко, який 5 червня 2014 року на першому засіданні Київської міської ради VII скликання склав присягу Київського міського голови та приступив до виконання своїх обов'язків.

25 червня 2014 року указом Президента України на посаду Голови КМДА було призначено нинішнього міського голову Віталія Кличка.

Головний орган київського міського самоврядування — Київська міська рада — складається з 120 депутатів, які обираються мешканцями міста терміном на 5 років. Новий склад було обрано 25 травня 2014 року.

Київська міська державна адміністрація виконує функції виконавчого органу Київської міської ради, але паралельно здійснює функції місцевого органу виконавчої влади. З питань, віднесених до відання місцевого самоврядування, цей орган підзвітний міській раді, а з питань здійснення повноважень у сфері виконавчої влади — Кабінету Міністрів України.

До 31 жовтня 2010 року в Києві діяли районні ради, однак напередодні чергових місцевих виборів міська рада своїм рішенням їх ліквідувала.

Загальнодержавна

У Києві як місті, наділеному Конституцією України столичними функціями, розміщуються всі центральні органи влади: законодавчі, виконавчі та судові.

Адміністрація Президента — постійно діючий орган, утворений Президентом України для реалізації його повноважень, розташований на вул. Банковій, 11.
Верховна Рада — законодавчий орган влади, розташований на вул. Михайла Грушевського, 5.
Кабінет Міністрів — виконавчий орган влади, розташований на вул. Михайла Грушевського, 12/2.
Конституційний Суд — судовий орган влади, що гарантує верховенство Конституції України як Основного Закону держави на всій території України, розташований на вул. Жилянській, 14.
Верховний Суд — судовий орган влади, розташований на вул. П. Орлика, 4-а.

Урядові споруди
Будівля Верховної Ради
Будинок Уряду України
Будівля Адміністрації Президента України
Будівля міністерства закордонних справ України
Будівля Конституційного Суду України
Будівля Верховного Суду України
Адміністративний поділ

Докладніше: Адміністративно-територіальний поділ Києва

Територія міста поділена на 10 адміністративних районів:
Район \tПлоща, км² \tНаселення, осіб \tГустина, ос/км²
Правий берег Дніпра:
Голосіївський \t160,78 \t232,9 тис. \t1449
Оболонський \t110,32 \t315,8 тис. \t2863
Печерський \t19,57 \t141,4 тис. \t7225
Подільський \t34,08 \t192,2 тис. \t5640
Святошинський \t102,63 \t336,0 тис. \t3274
Солом'янський \t40,52 \t343,8 тис. \t8485
Шевченківський \t26,63 \t229,0 тис. \t8599
Лівий берег Дніпра:
Дарницький \t132,24 \t316,8 тис. \t2396
Деснянський \t154,2 \t359,5 тис. \t2331
Дніпровський \t66,7 \t346,5 тис. \t5195
Київ \t847,67 \t2 888 470 \t3408

Дані про площу подано згідно з [1])

Демографія

Докладніше: Населення Києва

Населення
Зміни населення
Рік \tНаселення \tЗміна
IX століття \t50 000 \t—
XII століття \t100 000 \t+100.0%
1552 \t6000 \t−94.0%
1571 \t12 000 \t+100.0%
1742 \t15 000 \t+25.0%
1770 \t20 000 \t+33.3%
1771 \t17 000 \t−15.0%
1806 \t27 200 \t+60.0%
1811 \t23 300 \t−14.3%
1840 \t44 700 \t+91.8%
1863 \t68 400 \t+53.0%
1865 \t71 365 \t+4.3%
1874 \t116 774 \t+63.6%
1897 \t247 723 \t+112.1%
1913 \t595 000 \t+140.2%
1919 \t544 369 \t−8.5%
1923 \t422 975 \t−22.3%
1926 \t512 088 \t+21.1%
1931 \t586 000 \t+14.4%
1933 \t608 000 \t+3.8%
1937 \t775 850 \t+27.6%
1939 \t846 724 \t+9.1%
1943 \t180 000 \t−78.7%
1959 \t1 104 334 \t+513.5%
1964 \t1 292 000 \t+17.0%
1970 \t1 631 908 \t+26.3%
1979 \t2 143 855 \t+31.4%
1981 \t2 248 000 \t+4.9%
1989 \t2 587 945 \t+15.1%
2001 \t2 611 327 \t+0.9%
2008 \t2 740 233 \t+4.9%
2014 \t2 868 702 \t+4.7%

Київ є найбільшим містом України і сьомим за чисельністю населення у Європі. Станом на 1 жовтня 2018 року наявне населення у Києві становило 2 944 408 особи[41], постійне дещо менше — 2 893 932[41]. За останні десять років населення міста стабільно зростає в середньому на 20 тис. осіб за рік. 2010 року, за офіційними даними, населення Києва сповільнило своє зростання і за рік виросло на 14,1 тис. осіб. Так, на січень 2010 року населення міста становило 2785,1 тис. осіб[42], а на січень 2011 року — 2799,2 тис. осіб[41]. Інститут демографії та соціальних досліджень НАНУ оцінює сукупне населення Києва, разом із незареєстрованими громадянами, у 3 144 тис. осіб[43]. Разом із навколишніми передмістями Київ утворює Київську агломерацію із сукупним населенням за різними оцінками від 3,4 до 5 млн мешканців. Рівень злочинності за 2012 рік на 10 тис. населення становив 120,8 злочинів, із них 32,6 тяжких та особливо тяжких[44].

Жителі Києва називають себе киянами ще з князівських часів, що відображено в Повісті временних літ («Святополкъ же сѣде в Киевѣ по отци своемь, и созва Кыяны») та Руській Правді («Микыфоръ Кыянинъ»).
Мова

Історична динаміка мовного складу (рідної мови) населення Києва за переписами:
\t1874 \t1897 \t1926 \t1979[45] \t1989[46] \t2001[46]
Українська \t31,4 % \t22,2 % \t27,9 % \t53,0 % \t57,6 % \t72,1 %
Російська \t47,4 % \t54,2 % \t52,3 % \t45,0 % \t41,1 % \t25,3 %
Інша \t21,2 % \t23,6 % \t19,0 % \t2,0 % \t1,3 % \t2,6 %

Розподіл населення Києва за рідною мовою за результатами перепису 2001 року[47]:

українська — 72,15 %
російська — 25,27 %
білоруська — 0,12 %
вірменська — 0,08 %
молдовська — 0,03 %
єврейська — 0,02 %
польська — 0,02 %
болгарська — 0,02 %

Домашня мова населення Києва у 2005 році за опитуванням Центру Разумкова[48]:

українська — 18,1 %
переважно українська — 5,3 %
українська та російська — 23,6 %
переважно російська — 12,3 %
російська — 39,9 %
не відповіли — 0,2 %

Релігія
[icon]\tЦей розділ потребує доповнення. (лютий 2015)

Докладніше: Церкви Києва

За релігійною приналежністю 64 % мешканців Києва назвали себе віруючими (2006). Основну масу віруючих становлять православні християни. Порівняно невелика частина віруючих або відносить себе до якихось інших конфесій (3 %), або взагалі вагається ідентифікувати себе з якоюсь певною конфесією (12 %) (за інформацією Research & Branding Group).

Національний склад

У Києві більшість населення становлять українці — 83 %. Також проживають представники близько 130 національностей: росіяни — 337 300 (13,1 %), євреї — 17 900 (0,7 %), білоруси — 16 500 (0,6 %), поляки — 6900 (0,3 %), вірмени — 4900 (0,2 %), азербайджанці — 2600 (0,1 %), татари — 2500 (0,1 %), грузини — 2400 (0,1 %), молдовани — 1900 (0,1 %) тощо. Локалізації меншин у мікрорайонах не відбувається.
Національний склад Києва у 1874—2001 роках, тис. осіб Нац-сть \t1874[49] (мова) \t1897[50] (мова) \t1919[51] \t1926[52] \t1939[53] \t1959[54] \t1970[55] \t1979[55] \t1989[56] \t2001[56]
Українці \t 38,6 \t 31,43 % \t 55,1 \t 22,22 % \t 128,7 \t 23,64 % \t 216,5 \t 42,28 % \t 450,6 \t 53,21 % \t 663,9 \t 60,11 % \t 1056,9 \t 64,76 % \t 1455,6 \t 67,89 % \t 1863,7 \t 72,45 % \t 2110,8 \t 82,22 %
Росіяни \t 58,2 \t 47,42 % \t 134,3 \t 54,20 % \t 232,1 \t 42,65 % \t 125,5 \t 24,51 % \t 139,5 \t 16,47 % \t 254,3 \t 23,02 % \t 373,6 \t 22,89 % \t 474,4 \t 22,13 % \t 536,7 \t 20,87 % \t 337,3 \t 13,14 %
Євреї \t 12,9 \t 10,53 % \t 30,0 \t 12,08 % \t 114,5 \t 21,07 % \t 140,3 \t 27,40 % \t 224,2 \t 26,48 % \t 153,5 \t 13,90 % \t 152,0 \t 9,31 % \t 132,2 \t 6,17 % \t 100,6 \t 3,91 % \t 17,9 \t 0,70 %
Поляки \t 7,9 \t 6,41 % \t 16,6 \t 6,69 % \t 36,8 \t 6,77 % \t 13,7 \t 2,68 % \t 11,8 \t 1,39 % \t 8,5 \t 0,77 % \t 9,7 \t 0,59 % \t 10,5 \t 0,49 % \t 10,4 \t 0,40 % \t 6,9 \t 0,30 %
Всього \t 122,7 \t 100,00 % \t 247,7 \t 100,00 % \t 544,4 \t 100,00 % \t 512,1 \t 100,00 % \t 846,7 \t 100,00 % \t 1104,3 \t 100,00 % \t 1631,9 \t 100,00 % \t2143,9 \t 100,00 % \t 2572,2 \t 100,00 % \t 2567,9 \t 100,00 %
Економіка
Українська біржа

Докладніше: Економіка Києва

У X—XIII століттях основу економіки Києва становили сільське господарство, ремесло, торгівля. У місті працювали ремісники понад 60 спеціальностей[27]: гончари, ковалі по чорних і кольорових металах, ливарники, виробники скла, обробники кості, дерева й каменю. Київські ювеліри володіли техніками емалі, черні, зерні, поливи. На XI століття в місті діяло вісім ринків, найбільшими з яких були «Бабин торжок» у княжому місті та «Торговище» на Подолі[27]. З Києва імпортували сировину (хутро, мед, віск, шкіри, хліб) і ремісничі вироби (зброя, прикраси). В місті постійно проживали руські, візантійські, єврейські й європейські купці. Через Київ проходили три міжнародні торгові шляхи — Грецький, що сполучав Скандинавію із Візантією; Київський, що сполучав Русь із Польщею, Чехією та Баварією; Залозний, що вів на Кавказ, до азійських країн[27].

2005 року ВРП становив 32 мільярди доларів, 6-те місце серед міст центрально-східної Європи після Москви, Праги, Будапешта, Варшави і Бухареста; ВРП на душу населення — 12 000 $; середня заробітна плата — 280 $, а вже в грудні 2010-го — 528 $.

Зростання ВРП 2006 року — 5,3 %. На 2004 рік сукупний обсяг прямих іноземних інвестицій становив 2,7 мільярда доларів США, експорт — 4,13 мільярда доларів США.

На Київ припадає 5,6 % населення України, 20 % ВВП, 30 % прямих іноземних інвестицій. ВВП на душу населення на 75 % вищий за середній по країні ($6800).

2004 року 1,35 мільйона мали роботу, із них 884 тисячі (65,6 %) — на великих та середніх підприємствах. 79 % працюють у сфері послуг, із них 23 % — у сфері торгівлі, 15 % — у сфері нерухомості. Лише 21 % зайнято в промисловому виробництві. Сфера послуг дає понад 82 % ВРП міста та понад 30 % обігу країни в сфері послуг. Безробіття нижче за 5 %.

Сектори сфери послуг, що дають основний внесок до економіки Києва, — транспорт та комунікації, дрібна та оптова торгівля, нерухомість, юридичні та фінансові послуги. Ключовими зростаючими секторами економіки є роздрібна торгівля, інформаційні технології, фінанси[57].
Промисловість
Кондитерська фабрика Рошен
Основна стаття: Житлово-комунальне господарство Києва

Київ — один із найбільших індустріальних центрів України. 2010 року обсяг реалізованої промислової продукції місцевих підприємств становив 39 855,8 млн ₴[58] (близько 4 % від загальноукраїнського обсягу[59]). У структурі реалізованої продукції за січень-жовтень 2016 року найбільша питома вага припадає на виробництво харчових продуктів, напоїв та тютюнових виробів (47,9 %) та на виробництво й розподілення електроенергії, газу та опалення (19,3 %)[60]. Місто є великим центром машинобудування, зокрема важкого-, енергомашинобудування, верстато-, судно-, приладобудування; чорної і кольорової металургії, хімічної, легкої, поліграфічної промисловостей.

У Києві розміщено заводи різних галузей промисловості. Харчова: Оболонь, Росинка, Славутич, Рошен (Кондитерська фабрика ім. Карла Маркса), Олком. Машинобудівна: ДВРЗ, Перший київський машинобудівний завод, Київський бронетанковий завод, Кузня на Рибальському, АНТК імені Антонова, Арсенал. Хімічна: фармацевтична фірма Дарниця, «Київхімволокно», Борщагівський хіміко-фармацевтичний завод.

Заробітна плата
\tЧастина інформації в цій статті застаріла. Будь ласка, допоможіть Вікіпедії, оновивши її. (жовтень 2015)

Станом на березень 2007 року середня номінальна заробітна плата — 1420 ₴ на місяць. Для грудня 2010 року цей показник — 4174 ₴. Зокрема, за основними видами діяльності: у будівництві — 1673 ₴, у транспорті та зв'язку — 2256 ₴, у торгівлі — 1784,88 ₴, у промисловості — 1693 ₴, в охороні здоров'я та наданні соціальної допомоги — 859 ₴, в освіті — 1237 ₴, у державному управлінні — 3012 ₴, в діяльності у сфері культури та спорту, відпочинку та розваг — 1730 ₴[61]

на 1 січня 2016 середня номінальна заробітна плата в місті 7126 ₴[62].
Туризм
\tЧастина інформації в цій статті застаріла. Будь ласка, допоможіть Вікіпедії, оновивши її. (жовтень 2015)

Істотну роль в економіці міста відіграє туристичний бізнес, пов'язаний із прийомом гостей з України і зарубіжних країн, а також пов'язана з цим економічна активність у сфері обслуговування. Місто володіє значною історико-культурною спадщиною, розвинутим сучасним мистецтвом та оздоровчою базою для формування туристичного продукту, для перетворення туризму у важливу галузь міської економіки. За попередніми розрахунками у 2011 році Київ відвідали понад 1,2 млн туристів, що на 20 % більше, ніж у 2010 році. За 2011 рік від діяльності туристичних підприємств і готелів у міську казну надійшло 540 млн ₴, зокрема близько 6 млн ₴ від впровадження туристичного збору[63].

Станом на 22 грудня 2010 року в Києві зареєстровано 2212 туристичних підприємств, 1051 — турагенти і 1161 — туроператорів. У місті діє понад 150 закладів розміщення різної форми власності та підпорядкування більш ніж на 9,6 тис. номерів, з яких 90 — готелів, потужністю понад 8 тис. номерів, решта — інші засоби тимчасового розміщення (проживання) на 1,6 тис. номерів. За категорією комфортності в місті є такі готелі:
Клас готелю[en] \tКількість готелів \tКількість номерів \tНайменування готелів (мережа)
★ ★ ★ ★ ★ {\displaystyle \bigstar \bigstar \bigstar \bigstar \bigstar } {\displaystyle \bigstar \bigstar \bigstar \bigstar \bigstar } \t7 \t931 \t«Hyatt Regency Kyiv» (Сполучені Штати Америки Hyatt Hotels Corporation)

«Opera Hotel Kyiv[en]» (Сполучені Штати Америки Leading Hotels of the World, Ltd.[en])

«Hilton Kyiv» (Сполучені Штати Америки Hilton Hotels & Resorts)

«Fairmont Grand Hotel Kyiv» (Канада Fairmont Hotels and Resorts[en])

«InterContinental Kyiv» (Об'єднане Королівство InterContinental Hotels Group)

«Premier Palace Hotel Kyiv»

«City Holiday Resort & SPA»
★ ★ ★ ★ {\displaystyle \bigstar \bigstar \bigstar \bigstar } {\displaystyle \bigstar \bigstar \bigstar \bigstar } \t26[64] \tпонад 1500 \tРедісон САС, Київ, Президент-готель, Національний, Рів'єра на Подолі, Поділ-Плаза, Вісак, Піросмані, Фараон та ін.
★ ★ ★ {\displaystyle \bigstar \bigstar \bigstar } {\displaystyle \bigstar \bigstar \bigstar } \t19 \t3186 \tТурист, Дніпро, Салют, Русь, Спорт, Либідь та iн.
★ ★ {\displaystyle \bigstar \bigstar } {\displaystyle \bigstar \bigstar } \t20 \t1133 \t
★ {\displaystyle \bigstar } {\displaystyle \bigstar } \t7 \t176 \t

Протягом 2004—2010 років у м. Києві відкрилося 36 готелів різної категорійності, темп приросту становив 35,14 %.[65]

31 серпня 2018 року Київ посів високе 15-е у рейтингу найулюбленіших для фототуристів міст світу[66].
Інфраструктура
Охорона здоров'я

В Києві досі працюють державні заклади охорони здоров'я, в той самий час тут найбільша в Україні кількість приватних клінік.
[icon]\tЦей розділ потребує доповнення. (лютий 2015)

Докладніше: Охорона здоров'я в Києві

Органи правопорядку та з надзвичайних ситуацій
[icon]\tЦей розділ потребує доповнення. (лютий 2015)

У столиці України створено Фонд захисних споруд цивільного захисту міста Києва, який складається з розгалуженої системи споруд-укриттів для надійного захисту населення під час різноманітних надзвичайних ситуацій, а також у період військового стану[67].
Транспорт

Див. також: Транспортна інфраструктура Києва

Київ є найбільшим транспортним вузлом України. До транспортних магістралей міста Києва належать автотранспортні магістралі, залізничне сполучення та водні шляхи сполучення. Важливу роль у транспортному сполученні відіграють мости через річку Дніпро, а у внутрішньоміських пасажирських перевезеннях — метро. Розвинена також автобусна, тролейбусна і трамвайні мережі, працює фунікулер. У міжнародному сполучені найважливішу роль відіграють міжнародні аеропорти «Бориспіль» та «Жуляни».
Аеропорти
Міжнародний аеропорт «Бориспіль»

Київ — потужний авіавузол. Тут діють: два пасажирські аеропорти, один вантажний, один військовий, шість злітно-посадкових смуг (ЗПС) та п'ять пасажирських терміналів:

міжнародний аеропорт «Бориспіль», розташований за 29 км на схід від Києва. В аеропорту є дві ЗПС та 5 пасажирських терміналів — A, B, C, F та D. Аеропорт є найбільшим у країні, обслуживши 2016 року 8650 тис. пасажирів. Аеропорт є базою для авіакомпанії МАУ.
міжнародний аеропорт «Київ» («Жуляни»), що має два пасажирські термінали. Розташований на південно-західній околиці міста. Після переходу 2011 року до аеропорту авіаперевізника Wizz Air збільшився пасажиропотік у ньому, порівняно з 2010 роком, у 16,2 разів, із 29 тис. осіб до 469,8 тис. осіб[68].

У 2016 році пасажиропотік склав 1270 тис. осіб.

вантажний аеропорт «Гостомель», розташований за 12 км на північний-захід від Києва, є базовим аеропортом для авіакомпанії Авіалінії Антонова.

Також у місті Васильків розташований воєнний аеропорт. А у державному підприємстві «Київський авіаційний завод „Авіант“» розташована злітно-посадкова смуга.
Залізниця

Київ — потужний залізничний вузол. У Києві розташоване головне управління Південно-Західної залізниці, діє мережа вокзалів і станцій. Головна станція — Київ-Пасажирський. На станції існує три вокзали: Центральний, Південний і Приміський. Вокзали на станції Київ-Пасажирський обслуговують усі потяги внутрішнього й міжнародного сполучення, маршрути яких проходять через Київ. Для розвантаження центрального вокзалу почали будівництво на станції Дарниця міжміського та приміського (відкрито 2008 року) вокзалів, до яких у перспективі може бути проведена лінія метрополітену.

Важливу роль у транспортній інфраструктурі міста відіграють залізничні станції і зупинні пункти, на яких здійснюється пересадка на метрополітен. До таких станцій належать:

Київ-Пасажирський;
Почайна;
Сирець;
Святошин;
Видубичі.

Саме вони в майбутньому можуть скласти мережу транспортно-пересадочних вузлів.

Залізничні маршрути розходяться від Києва в п'яти магістральних напрямках: фастівському (південний захід), коростенському (північний захід), ніжинському (північний схід), гребінківському (південний схід) та миронівському (південь, одноколійна). Також Києвом проходить так зване північне півкільце (від станції Київ-Волинський і станції Святошин через станцію Почайна та Київ-Дніпровський до станції Дарниця). Усі магістральні залізниці електрифіковано. Крім магістральних, існує відомча неелектрифікована гілка від станції Почайна до Вишгорода та місцеві залізничні колії промислового призначення.

5 жовтня 2011 року почала працювати міська електричка: кільце загальною довжиною в 50,8 км зв'язує 14 станцій, усі лінії метрополітену, й дає змогу об'їхати місто за 1 годину 30 хвилин. Електричка стала міському бюджету в 223 млн ₴[69].

Річковий транспорт

Докладніше: Київський річковий трамвай

Київський річковий порт засновано в липні 1897 року по завершенні будівництва Київської гавані. Причали порту тягнуться від Гавані до станції метро «Дніпро». За радянських часів Дніпром регулярно виконувались як вантажні перевезення, так і пасажирські рейси приміського та дальнього сполучення. Наразі рейси Дніпром вважаються нерентабельними — виконуються переважно прогулянкові й туристичні. Фарватер Дніпра використається також для транспортування великих вантажів.
Метро

Докладніше: Київський метрополітен

Станція метро Дніпро

У Києві ідея підземної залізниці вперше виникла 1884 року[70]. Проект передбачав проведення тунелів від пристані на Дніпрі до залізничного вокзалу через Поштову площу і Бессарабку. Проте депутати міської Управи відхилили цей проект. Так само сталося і в Москві, де провалилися проекти 1902 і 1912 років. 1916 року Російсько-Американська Торгова Палата пропонує новий проект будівництва метрополітену, який також відхилено міською владою Києва. Однак ідея спорудження метро в Києві не полишає голови фахівців та можновладців. Уряд гетьмана Української Держави Павла Скоропадського мав намір будувати урядовий центр і лінію метро в районі Звіринця. Цим проектам не судилося збутися через те, що влада незабаром перейшла до Директорії Симона Петлюри й тема створення київського метро відійшла на задній план.

Після закінчення німецько-радянської війни Київ почали відбудовувати. 5 серпня 1944 Постановою Ради народних комісарів СРСР відповідним установам наказано розпочати розвідувальні роботи, скласти технічний проект та генеральний кошторис із тим, щоб уже в IV кварталі того ж року внести на затвердження уряду проектне завдання на спорудження Київського метрополітену. Одинадцять років пішло на те, щоб дати життя Київському метрополітену: 6 листопада 1960 року було відкрито першу ділянку Святошино-Броварської лінії завдовжки 5,2 км з п'ятьма станціями — «Вокзальна», «Університет», «Хрещатик», «Арсенальна» та «Дніпро». З 1960 року побудовано три лінії загальною довжиною 69,65 км, що налічують 52 станції, які нині щодня обслуговують більш ніж 1,4 млн пасажирів. Сім станцій метрополітену визнані пам'ятками історії та культури.

Київський метрополітен активно розвивався: у 2010—2013 роках відкрилися шість нових станцій на півдні Оболонсько-Теремківської лінії — «Деміївська», «Голосіївська», «Васильківська», «Виставковий центр», «Іподром» та «Теремки». Однак згодом будівництво і проектування нових станцій і ліній призупинено: підготовка до спорудження четвертої (Подільсько-Вигурівської) лінії, проектні роботи щодо п'ятої (Лівобережної) лінії метрополітену призупинені.
Трамвай
Київський швидкісний трамвай

Докладніше: Київський трамвай та Київський швидкісний трамвай

Київ був першим містом України, а також всієї тогочасної Російської імперії, в якому відкрито рух електричного трамвая. Перший трамвай запущено в червні 1892 року на лінії довжиною 1,5 км Олександрівським (тепер — Володимирським) узвозом. 30 грудня 1978 року в Києві стала до ладу перша в СРСР лінія швидкісного трамваю від площі Перемоги до житлового масиву Південна Борщагівка, побудована за ініціативою Володимира Веклича[71][72] і Василя Дяконова[73][74].

1990 рік став кульмінаційним у розвитку трамвайної мережі — загальна протяжність колій становила 275,9 км, виробнича база налічувала 904 пасажирських трамвайних вагони, річний обсяг перевезень сягав 438 млн. З середини 1990-х років трамвайне господарство поступово занепадало, на 2005 рік відповідні показники зменшилися до 258,3 км та 509 трамвайних вагонів, річний обсяг перевезень становив близько 175,6 млн[75]. Після реконструкції мосту Патона 2005 року трамвайну мережу міста розірвано на дві відокремлені частини — лівобережну та правобережну. У 2010 році завершено реконструкцію Борщагівської лінії швидкісного трамвая, а 2012 року відкрито реконструйовану та подовжену до станції міської електрички Троєщинську лінію, яка була споруджена 2000 року, але згодом закрита через малий пасажиропотік[76].

Фунікулер

Докладніше: Київський фунікулер

Київський фунікулер

Проблема зв'язку між Верхнім містом та низинним Подолом існувала стільки, скільки існує Київ. Спершу стародавні кияни користувалися крутими стежками, потім — Андріївським узвозом. Ідею збудувати між верхньою і нижньою частинами міста механічний підйом у вигляді невеличкої похилої залізниці з канатною тягою подав інженер А. А. Абрагамсон; проект розробили інженери М. К. П'ятницький та М. І. Баришников. Фунікулер, або «Михайлівський електричний канатний підйом», був споруджений коштом товариства Київської міської залізниці. Спорудження фунікулера тривало протягом 1902—1905 років. Фунікулер відкрито 7 травня 1905 року. Колії підйому простяглися на 200 метрів.

1958 року проведено кардинальну реконструкцію фунікулера: у машинному залі встановили сучасніше устаткування, яке, крім усього, ще й гарантувало повну безпеку руху. А наприкінці 1984 року фунікулер пережив ще одне оновлення: лінія подовжилася на 38 метрів.

Щороку цей незвичайний вид транспорту перевозить 2,8 млн пасажирів, серед яких чимало туристів.

Оскільки найбільш схожим на фунікулер видом транспорту є трамвай, проїзні квитки на трамвай діють також і на фунікулер, а вартість однієї поїздки становить 3 гривні. До листопада 2008 року існували єдині квитки, котрі діяли як у автобусах, тролейбусах, трамваях, так і в фунікулері. Нині запроваджено спеціальні жетони для проходу на станції фунікулеру.
Тролейбус
Поїзд з двох тролейбусів Škoda 9Tr з'єднаних за системою Володимира Веклича[77] в Києві (1986 рік)
Тролейбус ЕлектроЛАЗ-301 на Софійській площі

Докладніше: Київський тролейбус

Роботи з організації тролейбусного руху в Києві розпочато 1934 року з поверненням Києву статусу столиці. Першою тролейбусною трасою стала Червоноармійська (нині — Велика Васильківська) вулиця. У повоєнний час тролейбусне господарство Києва постійно розвивається.

12 червня 1966 року[78][77] київський винахідник Володимир Веклич[79][80] створив перший у світовій практиці[81] тролейбусний поїзд[82]. На момент 1983 року в 296 тролейбусних поїздах за системою Володимира Веклича[83] працювали вже більше половини парку київських тролейбусів, що дозволило вивільнити більше ніж 800 водіїв, та підняти провізну спроможність тролейбусного транспорту столиці в 1,6 рази[77]. Успішний досвід киян був перейнятий електротранспортниками Риги, Ленінграда, Таллінна, Дніпропетровська, Харкова, Севастополя, Краснодара, Новосибірська та багатьох інших міст колишнього СРСР[84].

Із 1991 року на тролейбусних маршрутах Києва курсують тролейбуси вітчизняного виробництва, зокрема Київського заводу електротранспорту (виготовлялися в 1991—1994 роках), київського авіазаводу, ВО «Південмаш» (м. Дніпро) та Львівського автомобільного заводу[85][86].

Станом на 2000 рік у Києві діяло 35 тролейбусних маршрутів. Довжина мережі сягнула 324,9 км, парк становить 640 машин, з яких 24 % — замортизовано. У травні 2006 року кількість тролейбусних маршрутів у Києві досягла 44. Працює 4 тролейбусних депо.

Автобус

Докладніше: Київський автобус

Уперше запровадити регулярний автобусний рух у Києві спробували ще 1913 року, а першу автобусну лінію відкрито 1925 року за маршрутом: площа 3-го Інтернаціоналу (нині — Європейська площа) — вулиця П'ятакова (тепер вулиця Саксаганського). У грудні того самого року відкрито другу лінію (Деміївську). Використовували автобуси марок «Мерседес-Даймлер» і «Фіат». Починаючи з 1929 року автобусний парк міста поповнюється машинами радянського виробництва; з 1932 — 19-місними автобусами ЗІС-18, з 1938 року — 24-місними автобусами ЗІС-16. 1934 року створено автобусно-таксомоторну базу, що розміщувалася на Боєнському провулку (тепер вулиці І. Кудрі). В ній налічувалося близько 30 одиниць рухомого складу. 1937 року в автобусному парку столиці України було 60 автобусів, 1939 року — близько 80. Швидкими темпами розвивалося автобусне господарство міста в післявоєнні роки. Кількість перевезень пасажирів 1967 року порівняно з 1947 зросла у 88 разів. 1978 року місто обслуговували 862 автобуси, що курсували за 87 маршрутами; загальна довжина автобусних ліній дорівнювала 647 км, кількість перевезень становила близько 1 млн пасажирів на добу. Нині у Києві діє близько 90 автобусних маршрутів, які охоплюють усі частини міста, кількість автобусів перевищує 700 одиниць. Працює 8 автобусних парків.
Мости через Дніпро
Південний міст

Докладніше: Перелік мостів Києва

Перший капітальний міст через Дніпро споруджено 1853 року — так званий Ланцюговий міст. 1870 року під керівництвом військового інженера А. Є. Струве побудовано металевий залізничний міст у Дарниці, другий залізничний міст — Петрівський — споруджено 1917 року, однак невдовзі він був зруйнований (відновлений 1929 року). У районі нинішнього моста Патона існував Наводницький міст понтонної конструкції, що дав назву вулицям Старонаводницькій і Новонаводницькій. У 1914 році на його місці збудували стаціонарний дерев'яний міст, зруйнований у 1920 році. Він був відновлений 1921 року й проіснував до 1935-го, коли був замінений іншим дерев'яним мостом. Під час Другої світової війни всі мости через річку Дніпро було зруйновано. Після звільнення Києва (6 листопада 1943 року) споруджено тимчасові дерев'яні мости.

Сьогодні береги Дніпра в межах міста з'єднують 8 мостів, із них 4 автомобільні — Північний, міст Метро, міст Патона та Південний, два залізничних — Дарницький та Петрівський, один залізнично-автомобільний — Кірпи, а також пішохідний міст. Триває спорудження Подільського.
Архітектура

Докладніше: Архітектура Києва

Андріївська церква
Маріїнський палац
Костел святого Миколая
Будинок із химерами
На зламі ХІХ-ХХ сторіч у міському просторі почали домінувати київські прибуткові будинки

У X—XIII століттях Київ забудовувався кварталами зрубних і каркасно-стовпових споруд, переважно двоповерхових[2][27]. Планування міста в X—XIII ст. було садибно-вуличним[27]. Деякі вулиці замощувалися дерев'яними мостовими[27]. У князівській частині Києва стояли кам'яні будинки[2]. Найбільшими спорудами були цегляні хрестово-купольні храми, виконані в руському стилі з елементами візантійського — Десятинна церква (989–996), Софійський собор (1037), Іриниська і Георгіївська церкви (1037), Києво-Михайлівський Золотоверхий собор (1113)[2]. Вони мали багато бань, пірамідальну композицію, хрещаті стовпи[27].

Найдавніші будови Києва належать до XI—XII століть. Збереглися також будинки XVII—XVIII століть, проте переважають в архітектурному обличчі міста будови другої половини XIX — початку XX століття, виконані у стилі модерну та конструктивізму. Загалом у місті збереглося близько 3000 споруд XI — початку XX століття, зокрема понад 70 храмів тих часів. До найвизначніших архітектурних пам'яток Києва зараховують такі:

Золоті ворота
Софійський собор (XI ст.)
Києво-Печерська лавра (XI—XVIII ст.)
Кловський палац
Маріїнський палац
Червоний корпус КНУ
Будинок з химерами
Національний банк України
Національна опера України
Києво-Могилянська академія
Київський політехнічний інститут
Видубицький монастир (XI ст.)
Михайлівський Золотоверхий собор
Церква Спаса на Берестові (XII ст.)
Воскресенська церква
Андріївська церква
Набережно-Микільська церква
Покровська церква
Троїцька церква
Київський Париж (1901)
Київський цирк
Київський державний академічний театр ляльок

Серед пам'яток новітньої епохи — Хрещатик, Київський метрополітен, Кабінет Міністрів, Секретаріат Президента, Висотний житловий будинок за адресою вул. Хрещатик, 25 та Національний спортивний комплекс «Олімпійський».
Парки

Докладніше: Парки Києва

Київ має велику кількість садів та парків для відпочинку, серед яких Національний ботанічний сад, Ботанічний сад ім. Фоміна, Парк Шевченка, Хрещатий парк, Маріїнський парк, Міський сад, Володимирська гірка, Парк «Аскольдова Могила», Парк Вічної Слави, Пейзажна алея, Сквер Чорновола, Гідропарк, Голосіївський парк, Голосіївський ліс, Парк партизанської слави, Парк «Перемога», Пушкінський парк, Зоопарк.

Наймасовіше кияни та гості міста відвідують Національний ботанічний сад у пору цвітіння Саду бузків, Андріївський узвіз під час святкування Дня Києва, а також міську виставку квітів, яка щорічно проводиться у Печерському ландшафтному парку довкола Співочого поля у дні святкування Дня Незалежності України в останній тиждень серпня.

У парку Кіото 3 вересня 2011 року висаджено найдовшу в Європі алею сакур[87].

Пам'ятники та скульптури

Докладніше: Пам'ятники Києва

У Києві велика кількість різноманітних меморіалів, пам'ятників, монументів, скульптурних груп, пам'ятних знаків, погрудь (бюстів) і фігур. У Києві як місті мультикультурному в різний час «вшановували у камені» діячів багатьох країн і народів.

Як і в інших містах України, переважна більшість пам'ятників і монументів у Києві зосереджена в центральній (історичній) частині, хоча деякі з них, з огляду на величину міста, сформування власних осередків адміністративних одиниць міста (районів), територіальне розміщення об'єктів культури, місць історичних подій, проживання та/або роботи видатних діячів, включення до складу міста прилеглих населених пунктів тощо, розташовані по всій території міста і на околицях.
Хмарочоси
БЦ «Парус» і ТРБЦ «Gulliver»

Докладніше: Хмарочоси України та Хронологія хмарочосів України

Місто славиться своїми історичними й сучасними хмарочосами. Перші висотні будинки з'явилися в Києві ще на початку ХХ століття: Київський Париж (1901), Хмарочос Гінзбурга (1912), Будівля Кабінету Міністрів України (1938).

У роки «післявоєнної відбудови» міста в Києві збудували такі відомі хмарочоси, як: висотний житловий будинок за адресою Хрещатик, 25 і Готель «Україна» (до 2001 року — готель «Москва»).

У 1970—1980-ті роках в місті з'явились «готелі-хмарочоси»: «Київ», «Русь», «Турист», «Спорт» та інші.

Нині в Києві розташовано п'ять найвищих хмарочосів України: БФК «Gulliver», БЦ «Парус», ЖК «Корона», ЖК «Корона» № 2 і будівля Апеляційного суду міста Києва.

У 2012 році завершено будівництво 48-поверхового житлового комплексу на Кловському узвозі, який має висоту 168 метрів. На проспекті Перемоги, поруч із центральним загсом, триває спорудження хмарочосу Sky Towers. По завершенню він буде найвищим хмарочосом України (висотою 210 метрів) і матиме 47 поверхів.

У проекті залишається спорудження бізнес-центру «Київ-сіті» на Рибальському острові, де височітимуть хмарочоси висотою у 200—300 метрів.
Тимчасові споруди
[icon]\tЦей розділ потребує доповнення. (лютий 2015)

Станом на березень 2014 року в Києві близько 15 тисяч кіосків[88]. Станом на 1 січня 2014-го в Києві діяли 423 кіоски з пресою[89].
Площі
[icon]\tЦей розділ потребує доповнення. (лютий 2015)

Докладніше: Площі Києва

Нині в Києві 114 площ і майданів. З них 56 мають назви, а 58 — досі безіменні. Для порівняння: у Москві лише 27 площ, у Варшаві — 62[90].
Культура

Питаннями діяльності культурно-освітніх, мистецьких закладів міського підпорядкування займається Головне управління культури Київської міської державної адміністрації, у веденні якого нараховується 18 театрів міського та 4 театри районного підпорядкування, 6 концертних організацій.
Музика, театр і кіно

Музика, театр і кіно

Докладніше: Театральне мистецтво в Києві та Кінотеатри Києва

[icon]\tЦей розділ потребує доповнення. (червень 2012)
Київський оперний театр

Головними осередками сучасного музичного життя міста Києва є: Національна опера України, Національна філармонія України, Будинок органної та камерної музики, Київський державний театр оперети. Концерти академічної музики проводять також у Великому та малому залах Національної музичної академії ім. П. І. Чайковського, концертному залі Будинку звукозапису, Будинку вчених, Будинку вчителя, Будинку Актора, концертних естрадах Центрального і Хрещатого парків.

У Києві діють такі хорові колективи, як Національна заслужена академічна капела України «Думка», Національний заслужений академічний народний хор України ім. Верьовки, чоловіча хорова капела України ім. Л. М. Ревуцького, Народна академічна хорова капела НАН України «Золоті Ворота», камерні хори «Київ», «Хрещатик», «Credo», хорова капела хлопчиків та юнаків «Дзвіночок» тощо.

Концерти розважальної музики відбуваються в Палаці «Україна», Палаці Спорту, Жовтневому Палаці, Українському домі, ДК КПІ, Центральному домі художника, концертному зал FreeDom та інших залах[91]. У теплу пору року концерти та фестивалі української етно- та рок-музики проводять також на Співочому полі.

Періодично в Києві проводяться музичні фестивалі, зокрема: академічної музики — Київ Музик Фест, Форум музики молодих, Музичні прем'єри сезону, фестиваль фортепіанної музики «Володимир Крайнєв запрошує», фестиваль хорової музики Золотоверхий Київ; а також фестивалі естрадної музики — Червона Рута, Країна мрій та інші. Визначною музичною подією 2005 року стало проведення в Києві пісенного конкурсу «Євробачення».

Невід'ємною частиною музичного життя столиці є періодичні музичні конкурси: піаністів — пам'яті В. Горовиця, диригентів — ім. С. Турчака, хорових колективів — ім. М. Леонтовича, вокалістів — ім. Соломії Крушельницької, бандуристів — ім. Гната Хоткевича, а також багатопрофільний конкурс імені М. Лисенка.

У Києві працювали такі видатні музиканти, як Микола Лисенко, Олександр Кошиць, Микола Леонтович, Яків Степовий, Кирило Стеценко, Рейнгольд Глієр, Болеслав Яворський, Левко Ревуцький, Борис Лятошинський, Микола Вілінський, Григорій Верьовка, Борис Гмиря, Степан Турчак, Іван Карабиць, Володимир Симоненко. Серед сучасних композиторів — Валентин Сильвестров та Євген Станкович.
Музеї
Національний музей історії України
Національний художній музей України
Основна стаття: Музеї Києва

Київ — центр музейної справи України, тут розташовані сотні музеїв та культурних установ. Серед найцікавіших — Національний художній музей України, Музей однієї вулиці, Державний музей авіації України, Всеукраїнське музейне містечко, Державний політехнічний музей при НТУУ КПІ, Мистецький арсенал, Національний музей «Чорнобиль», Аптека-музей у Києві, Музей космонавтики, та інші. Очікувалося, що в 2014 кількість відвідувачів музеїв становитиме 710 680 осіб.
Образотворче мистецтво
Сергій Конончук. На Дніпрі. 1931. Туш, пензель

Центрами образотворчого мистецтва в Києві є Національна академія образотворчого мистецтва і архітектури та Національна спілка художників України. Багаті художні колекції представлені в київських музеях — Національному художньому музеї, Національній картинній галереї та Музеї імені Богдана та Варвари Ханенко. Твори сучасних українських художників експонуються в галереї спілки художників, міській галереї мистецтв «Лавра», низці галерей на Андріївському узвозі тощо.

Київ початку XX століття пов'язаний з іменами таких художників, як Олександра Екстер, Михайло Бойчук, Олександр Богомазов, Абрам Маневич, Георгій Нарбут, Вадим Меллер, Олександр Хвостенко-Хвостов, Георгій Лукомський, у 1920-х роках у Києві працювали Михайло Жук, Климент Редько, Юхим Михайлів, Григорій Світлицький, Карпо Трохименко. У 1930-х працювали видатні графіки, зокрема Сергій Конончук, який особливу увагу приділяв темі рідного міста. Ці рисунки ніби створюють серію, де головними «героями» стають куточки двориків, тихих вулиць («Київ. Глибочиця», 1931 р.; «Київ. Вулиця Артема», 1934 р.). Художник зумів відчути й передати тонкий, мінливий стан природи, сповнити її людським теплом рідних вулиць.

У 1960-ті роки на арену виходять художники, що опановують різні напрями європейського живопису — експресіонізму (Михайло Грицюк, Ігор Григорьєв), фонізму (Григорій Гавриленко), сюрреалізму (Іван Марчук). Декоративні неофольклорні якості внесли у малярство і графіку учасники гуртка, об'єднаного навколо колекції народного мистецтва Івана Гончара (Віктор Зарецький, Георгій Якутович).

Новітній етап художньої творчості в Києві розпочинається із виходом на поверхню андеґраунду 1987 року, коли Спілка художників улаштувала виставку молодих. Уперше від 1920-х років українські художники знов заявили про себе на міжнародному рівні. Зокрема, це абстракціоністи Тіберій Сильваші, Анатолій Криволап, Петро Лебединець, Микола Кривенко, творець палімпсестів Олександр Дубовик, концептуаліст Володимир Бовкун, неодадаїст-картограф Юрій Соломко та інші.
Література
Дім Листовничого. Архітектор здавав в оренду частину кімнат родині Булгакових.
[icon]\tЦей розділ потребує доповнення. (червень 2012)

У Києві жили та працювали багато українських та російських письменників.

На вулиці Б. Хмельницького, 68 розташований будинок Роліт, в якому в різні роки жили близько 130 літераторів. Цей будинок є абсолютним рекордсменом в Україні за кількістю меморіальних дошок на фасаді.

Події численних літературних творів, зокрема романів, відбуваються в Києві. Літературному Києву 1920-х років присвячені інтелектуальні романи «Місто» Валер'яна Підмогильного та «Дівчина з ведмедиком» В. Домонтовича.

Серед українських авторів Київ часто фігурує у творах сучасних авторів Євгенії Кононенко, Андрія Куркова та Олексія Нікітіна. Київ описується у творах російських письменників Миколи Лєскова, Михайла Булгакова та Віктора Некрасова. Багато літературних творів присвячені подіям Євромайдану 2013—2014 років.

У Києві працював болгарський літературознавець Величков Алекси. У місті народилися й жили російські автори Михайло Булгаков і Віктор Некрасов.
Бібліотеки

Докладніше: Публічні бібліотеки Києва

Головна будівля Національної бібліотеки України

Одними з перших бібліотек Києва були бібліотека Софійського собору, заснована Ярославом Мудрим 1037 року, та монастирське книгосховище Києво-Печерської лаври. У XVII столітті заснована бібліотека Київської академії. До Жовтневого перевороту в Києві діяло 6 бібліотек платного користування, найбільшою з них була міська (50 тис. одиниць зберігання). Після відновлення радянської влади виконком київської ради ухвалив «зробити доступнішими для народу академічні бібліотеки». Створюється низка нових бібліотек: 1919 — Центральна робітнича бібліотека, Всенародна бібліотека України та ін. 1979 року бібліотечна мережа міста налічувала 1332 бібліотеки різних систем і відомств (66 млн одиниць зберігання), які обслуговували 1598 тисяч читачів[92].

Щорічно публічні бібліотеки Києва обслуговують 560 тисяч користувачів. У своєму арсеналі бібліотеки міста мають книжкові фонди, власні інформаційні електронні бази даних та забезпечують використання світових інформаційних ресурсів через мережу Інтернет. Бібліотечне обслуговування киян здійснюють:

Публічна бібліотека імені Лесі Українки для дорослих
Центральна міська бібліотека імені Т. Г. Шевченка для дітей
Міська спеціалізована молодіжна бібліотека «Молода Гвардія»
Десять спеціалізованих бібліотечних систем міста Києва (Публічні бібліотеки Києва)

Спорт
«Динамо» Київ

Найпопулярнішим командним видом спорту в Києві є футбол. Футбольний клуб «Динамо» загалом 28 разів ставав чемпіоном СРСР та України, здобував міжнародні трофеї, є справжнім символом міста[93]. В українській Прем'єр-лізі місто також представляли клуби «Оболонь» та «Арсенал», а у Першій лізі нині виступають клуби «Оболонь-Бровар» та «Арсенал-Київ». Найкращим українським чоловічим баскетбольним клубом часів СРСР був київський «Будівельник», який нині разом із БК «Київ» виступає в об'єднаній Українській Суперлізі. У вітчизняному жіночому баскетболі провідні позиції посідає київська команда ТІМ-СКУФ. У білоруській Екстралізі виступає хокейний клуб «Сокіл». У радянські часи жіночий гандбольний клуб «Спартак» неодноразово вигравав чемпіонат країни та європейські клубні трофеї.

Головними аренами спортивних змагань є НСК «Олімпійський», Палац спорту, стадіони «Динамо» ім. В. Лобановського та «Оболонь-Арена». У 2012 року на НСК «Олімпійському» проводилися матчі групового етапу, чвертьфінал та фінал Євро 2012.

У Києві працює Національний університет фізичного виховання і спорту України.
Кухня

Відомі страви-символи Києва:

Котлета по-київськи
Київська перепічка
Київський торт

Медіа
[icon]\tЦей розділ потребує доповнення. (лютий 2015)

Докладніше: Українські радіостанції

92.4 — Ретро FM
92.8 — Європа плюс
93.8 — Бізнес Радіо
94.2 — Радіо 24
95.2 — L'Radio
95.6 — Jam FM
96.0 — Радіо «Ера»
96.4 — Хіт FM
96.8 — DJ FM
98.0 — Радіо Київ
98.5 — Русское Радіо
99.0 — Nostalgie
99.4 — Радіо Ала
100.0 — Gala Radio
100.5 — Народне Радіо
101.1 — Радіо Мелодія
101.5 — Music Radio
101.9 — Радіо Шансон
102.5 — Просто Радіо
103.1 — Люкс FM
103.6 — Радіо Рокс
104.0 — Радіо Шарманка
104.6 — NRJ
105.0 — Радіо Промінь
105.5 — Стильне Радіо Перець FM
106.0 — Радіо Динамо
106.5 — Kiss FM
107.0 — Європа FM
107.4 — Авторадіо
107.9 — Наше Радіо

Наразі кількість радіостанцій Києва перевищує 30.

Освіта та наука
Київський політехнічний інститут

У X—XIII століттях Київ був найбільшим освітнім центром Русі. Від часів Володимира Святославича тут діяли школи грамоти[27]. Церкви і монастирі мали власні бібліотеки. Книгозбірня київської Софії, так звана бібліотека Ярослава Мудрого, нараховувала близько 950 томів[27]. Інша велика бібліотека, якою користувалися руські літописці, існувала в Печерському монастирі[27]. Дослідження графіті на стінах міських храмів і посуді доводять, що частина киян була писемною[27].
Приміщення Президії НАН України на вулиці Володимирській № 54

Після монгольської навали рівень освіти в Києві занепав. З кінця XIV століття у списках паризької Сорбонни та інших західноєвропейсьих університетів з'являються імена студентів із Києва. Так, під 1436 роком зазначений перший доктор «рутенської нації з Києва» — Іван Тинкевич[94].

Починаючи з кінця XVII століття Києво-Могилянська академія підготувала багато видатних учених.

1834 року відкрито перший в історії Києва університет — Київський університет Св. Володимира, що з того часу став провідним вітчизняним освітнім та науковим центром. І сьогодні Київ — найбільший в Україні науковий центр.

Серед вищих навчальних закладів: Київський політехнічний інститут, медичний університет імені Олександра Богомольця, Києво-Могилянська академія, економічний університет, Київська консерваторія, академія образотворчого мистецтва і архітектури, авіаційний університет, університет будівництва і архітектури, аграрний університет, педагогічний університет імені Михайла Драгоманова, академія керівних кадрів культури і мистецтв, університет культури і мистецтв, торговельно-економічний університет, Київський інститут бізнесу та технологій, міжнародний університет, університет технологій та дизайну, Київська школа економіки.

В Києві розміщені численні установи Національної академії наук України (НАНУ), Український нафтогазовий інститут.
Міста-побратими

У статті 7 «Статуту територіальної громади міста Києва» записано: «Київ може мати міста-побратими. Вибір міста-побратима здійснюється за рішенням Київської міської ради на основі двохсторонніх угод»[95][96].

11 лютого 2016 року Київрада, враховуючи політичну ситуацію між державами, розірвала побратимські відносини з Москвою[97], Волгоградом, Санкт-Петербургом, Улан-Уде, Республікою Комі та Махачкалою. Відповідне рішення підтримали 97 депутатів. Виконавчому органу Київради доручили вжити організаційно-правових заходів щодо припинення дії двосторонніх договорів, угод, меморандумів, протоколів та інших документів, що були підписані з відповідними містами та регіонами РФ[98][99].

Станом на 2018 рік Київ має 54 міста-побратими:
[показати]Місто \tКраїна \tДата угоди
Див. також
Монета НБУ — Місто-герой Київ

Києвець
Києво
Кийов
Легенда про заснування Києва
Київщина
2171 Київ
Київ (півострів)
Як тебе не любити, Києве мій!

ніпро
Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до навігації
Перейти до пошуку
У Вікіпедії є статті про інші значення цього терміна: Дніпро (значення).
Дніпро
біл. Дняпро
Дніпро.jpg
Dnepr з містами.jpg
Басейн Дніпра
55°52′19″ пн. ш. 33°43′26″ сх. д.
Витік \tБолото Аксенінський Мох на південних схилах Валдайської височини (Росія)
• координати \t55°52′18″ пн. ш. 33°43′27″ сх. д.
• висота, м \t220 м
Гирло \tДніпровсько-Бузький лиман, Чорне море
• координати \t46°30′07″ пн. ш. 32°16′21″ сх. д.
Середня глибина: \t6-12 м
Басейн \tбасейн Дніпраd
Країни: \tРосія Росія
Білорусь Білорусь
Україна Україна
Регіон \tЗапорізька область
Херсонська область
Вітебська область
Могильовська область
Гомельська область
Дніпропетровська область
Полтавська область
Кіровоградська область
Черкаська область
Чернігівська область
Київська область
Київ
Довжина \t2201 км[1][2]
Площа басейну: \t504 300 км²
Середньорічний стік \t1670 м³/с
Притоки: \t

Праві

Друть
Березина
Вільшанка
Прип'ять
Ірпінь
Тетерів
Стугна
Красна
Рось
Тясмин
Томаківка
Балка Мала Кам'янка
Чортомлик
Балка Тернівка
Тягінка
Інгулець
Базавлук
Кошова

Ліві

Сож
Десна
Трубіж
Супій
Золотоношка
Сула
Бердянка
Бистра
Псел
Ворскла
Оріль
Самара
Конка
Білозерка
Рогачик

Водойми в руслі \tКиївське водосховище, Канівське водосховище, Кременчуцьке водосховище, Кам'янське водосховище, Каховське водосховище і Дніпровське водосховище
GeoNames, Global Geosites \t565896
CMNS: Дніпро на Вікісховищі

Дніпро (МФА: [dɲiˈprɔ] ( прослухати); заст. Дніпер[3], ст.-слов. Дънѣпръ, біл. Дняпро, рос. Днепр, крим. Özü, дав.-гр. Βορυσθένης, Борисфен, лат. Danapris, поетична назва — Славутич)[4][1]) — четверта за довжиною (після Волги, Дунаю та Уралу) і третя за площею басейну річка Європи (після Волги й Дунаю), річка з найдовшою течією в Україні. У природному стані довжина Дніпра становила 2 285 км, тепер (після побудови каскаду ГЕС та водосховищ[5], коли в багатьох місцях випрямили фарватер) — 2 201 км; у межах України — 981 км[2][6][1]. Площа басейну — 504 тис. км², з них в межах України — 291,4 тис. км²[2].
Зміст

1 Загальний опис
2 Фізична географія
2.1 Довжина і траєкторія
2.1.1 Від витоків до Запоріжжя (верхня та середня течія)
2.1.2 Запоріжжя — гирло (нижня течія)
2.2 Водний режим і водозбірна площа
2.3 Притоки
2.4 Скресання й замерзання
2.5 Гирло Дніпра
3 Політична географія
4 Флора
4.1 Водорості
4.2 Вищі рослини
4.2.1 Від верхнього Дніпра до гирла
4.2.2 Дніпровсько-Бузький лиман
5 Фауна
5.1 Риби й членистоногі
5.2 Птахи
5.3 Ссавці
6 Історія
6.1 Перші згадки і назва
6.2 Середньовіччя
6.3 Ранній новий час
6.4 Новий і новітній час
6.5 Дослідження річки
7 Пороги
8 ГЕС і водосховища
9 Судноплавство
10 Мости
11 Екологія
11.1 Водокористування
11.2 Стан підземних вод
11.3 Радіаційне забруднення
11.4 Негативні природні явища
11.5 Якість води
11.6 Заповідні зони
12 Дніпро в культурі
12.1 Власні назви
12.2 День Дніпра
13 Заходи безпеки
14 Примітки
15 Джерела та література
15.1 Основна
15.2 Додаткова
16 Посилання

Загальний опис

Дніпро — типова рівнинна річка з повільною й спокійною течією. Має звивисте річище, утворює рукави, багато перекатів, островів, проток, мілин. Ширина долини річки — до 18 км. Ширина заплави — до 12 км. Площа дельти — 350 км². Живлення змішане: снігове, дощове й підземне. Близько 80 % річного стоку Дніпра формується у верхній частині басейну, де випадає багато опадів, а випаровування мале[1]. Водний режим річки визначається добре вираженою весняною повінню, низькою літньою меженню з періодичними літніми паводками, регулярним осіннім підняттям рівня води та зимовою меженню[1].

Назва Дніпро є скіфською за походженням. Скіфське Данапр перекладається як «глибока річка» (дан — річка + апр — глибокий)[7].

Найдавніші письмові відомості про Дніпро залишив грецький історик і географ Геродот у четвертій книзі своєї історії, що називається «Мельпомена»:[1] Борисфен — так він називав Дніпро. Перші вітчизняні відомості про Дніпро є в літописах Київської Русі — «Повість врем'яних літ» й у великому поетичному творі «Слово о полку Ігоревім»[1].

Нині водою річки користується 70 % населення України (майже 35 мільйонів осіб), також на нього припадає половина всіх річкових шляхів країни й основна частина (близько 60 %) річкових перевезень вантажів і пасажирів[1].

Історія України-Русі пов'язана з Дніпром. Його басейн є центральним місцем етногенезу й націогенезу українців. Київ — столиця України, завдяки Дніпру лежить на перетині торгових шляхів між Сходом і Заходом, Північчю й Півднем.
Фізична географія
Довжина і траєкторія
Басейн Дніпра

Дніпро — типова рівнинна річка з повільною й спокійною течією.

Дослідження М. Веклича[8] показують, що Дніпро зародився близько 5-6 млн років тому, в Берегівський час, після трансгресії палеоген-неогенового моря.[9]

Водойма має звивисте річище, утворює рукави, багато перекатів, островів, проток, мілин. Поділяється на три частини: верхня течія (Верхній Дніпро) — від витоку до міста Києва (1 320 км), середня (Середній Дніпро) — від Києва до Запоріжжя (555 км) і нижня (Нижній Дніпро) — від Запоріжжя до гирла (326 км)[1].

Річка тече серединою України, з півночі на південь. Напрям течії кілька разів змінюється: від джерел до Орші Дніпро пливе на південний захід, далі до Києва — прямо на південь, від Києва до Дніпра — на південний схід[10]. До Запоріжжя йде коротший відтинок річки (завдовжки 90 км), спрямований на південь[10]. Далі, до свого лиману, вона тече в південно-західному напрямку. Отож Дніпро в ширину займає 9°18' і утворює на території України подобу великого лука, зверненого на схід, що вдвічі збільшує шлях Дніпром із Центральної України до Чорного моря: відстань від Києва до гирла Дніпра по прямій лінії — 450 км, річкою — 950 км[10].

Ширина долини річки — до 18 км. Ширина заплави — до 12 км. Площа дельти — 350 км²[10].
Від витоків до Запоріжжя (верхня та середня течія)

Дніпро бере початок в невеликому болоті Аксенінський мох на південному схилі Валдайської височини[11] біля села Бочарово Смоленської області Росії. Зі схилів Валдайської височини витікає також Волга, Західна Двіна, Ловать, Сясь та Молога[12]. Впадає Дніпро в Дніпровсько-Бузький лиман Чорного моря.

У верхній частині, до Дорогобужа, Дніпро ще маловодний і тече серед лісистої рівнини, його ширина — до 30 м[10]. Нижче, від Дорогобужа до Орші, тече вже в західному напрямку, шириться до 40—120 м і стає сплавним, а під час високого водостану навіть судноплавним[10]. Вище від Орші Дніпро перетинає девонські вапняки, утворюючи невеликі Кобеляцькі пороги. Від Орші до Києва річка тече просто на південь і біля Рогачова виходить на Поліську низовину, а від Лоєва тече вже територією України, де утворює Старий Дніпро.
Схил правого берега Дніпра біля селища Витачів Київської області
Закрижаніле русло Дніпра на північ від Києва, зняте 9 лютого 2017 року з МКС.

Від Києва до Дніпра річка проходить на пограниччі Придніпровської височини й Придніпровської низовини. Долина річки тут виразно асиметрична: праві схили круті та високі, ліві — низькі й пологі. Правий берег підноситься на 100—150 м, він порізаний глибокими долинами й ярами та заліснений, утворює мальовничий гірський краєвид[10]. На таких Дніпровських горах лежить Київ, а нижче за течією біля Канева, на Чернечій, тепер Тарасовій горі, розташована могила Тараса Шевченка. Лівий берег низький, піщаний, часто вкритий сосновим лісом, підноситься на схід широкими терасами. Долина річки широка — 6—10 км, біля Переяслава й Черкас навіть 15—18 км, ширина — 200—1 200 м[10]. Нижче від Черкас до побудови Кременчуцького водосховища Дніпро ділився на рукави й утворював острови.

Між Дніпром і Запоріжжям річка перетинає Український щит[10]. У минулому тут були пороги, тепер вони вкриті водами Дніпровського водосховища.

Запоріжжя — гирло (нижня течія)

Нижче від Запоріжжя Дніпро входить у степову, суху (300—400 мм опадів на рік) Причорноморську низовину і повільно тече на південний захід, до моря[10]. Нижче від звуження русла, біля північного району Запоріжжя — Кічкасу, річка ділиться на 2 відноги, що обтікають великий скелястий гранітовий острів Хортиця — колишній осідок Запорозької Січі. Ширина річкової долини в цьому місці — 4 км[10]. Далі вона розширюється до 20 км[10].

Раніше річка нижче Хортиці текла багатьма руслами болотистою рівниною, яку навесні та під час літніх повеней заливала вода. Це так звані плавні, вкриті листяним лісом, очеретом, рогозою, заливними луками, озерами й болотами. Найбільші плавні простягалися між Дніпром і його лівою притокою Конкою — так званий Великий Луг (ширина — до 20 км, довжина — до 60 км), відділений вузькою смугою плавнів поблизу міста Нікополя від другого широкого комплексу — Базавлуцьких плавнів[10]. Але долина річки змінилася після спорудження другої великої греблі на Дніпрі й великого Каховського водосховища. Нині майже вся територія Великого Лугу, за винятком кількох сотень гектарів у південно-східній частині острова Хортиця й на лівому березі, залита водами Каховського водосховища, яке також називають Каховським морем[10].

Нижче від правої притоки — річки Базавлук — долина Дніпра знову звужується, ширина заплави тут 3—7 км, а при впадінні в лиман — до 10 км[10]. До міста Каховки обидва береги річки високі (біля Нікополя — 80 м), від Каховки лівий — низький[10].

Нижче від Каховки починається гирлова частина Дніпра. Від Херсона річка ділиться на рукави й утворює велику дельту (350 км²) з безліччю острівців та озер[10]. Близько 2/3 дельти займають плавні, 1/3 — вода[10].

Дніпро вливається в Дніпровсько-Бузький лиман кількома мілкими гирлами, найважливіші з них — Збурівське, Кізилмицьке і Бокач або Рвач. Поглиблення останнього дає можливість морським суднам доходити до Херсона[10].
Khortytsya from space.jpg \t167kachovskemore.jpg \tUkraine Dnepr bei Cherson.jpg \tD-B liman.jpg
Острів Хортиця з космосу
\t
Каховське море
\t
Дніпро біля Херсона
\t
Дніпровсько-Бузький лиман
з космосу
Водний режим і водозбірна площа

Водний режим Дніпра визначається добре вираженою весняною повінню, низькою літньою меженню з періодичними літніми паводками, регулярним осіннім підняттям рівня води та зимовою меженню[1]. Площа басейну Дніпра — 504 000 км², з них в межах України — 291 400 км²[1]. Частка площі водозбору річки на території України — понад 48 %[1]. З давно заселених основних українських земель лише Галичина, західна частина Волинської землі й Закарпаття лежать за межами басейну Дніпра[10].

Верхня частина басейну Дніпра розташована в районі надмірного й достатнього зволоження (лісова зона), середня — в районі нестійкого (зона лісостепу й північного степу), а нижня — в районі недостатнього зволоження (зона степу)[1]. Живлення Дніпра змішане. У верхній частині басейну переважає снігове живлення (близько 50 %), на дощове й підземне припадає відповідно 20 і 30 %. Нижче, в межах степової зони, частка снігового живлення зростає до 85-90 %, підземного — зменшується до 10-15 %, а дощового майже немає[1]. Близько 80 % річного стоку Дніпра формується в верхній частині басейну, де випадає багато опадів, а випаровування мале[1]. Зокрема, верхній Дніпро з Березиною й Сожем дає 35 % річної маси води, Прип'ять — 26 % і Десна — 21 %. Середній річний стік річки поблизу Києва — 43,4 млрд м³ (1 370 м³/с), а в гирлі — 53,5 млрд м³ (1 700 м³/с)[1]. Найбільший відсоток води (55—57 % річної кількості) стікає в Дніпро у весняні місяці, коли тануть сніги, найменший — взимку (12 %); на літо припадає 17—21 % річного стоку, на осінь — 12—14 %[10]. Відхилення від цих даних бувають досить значні, наприклад, весняний стік води в Києві коливається в різні роки від 46 до 78 %[10].

Водний режим річки суттєво змінився після будівництва каскаду водосховищ — Дніпро перетворився на низку довгих штучних озер, відділених греблями та штучними водоспадами від природних відтинків річки; пообіч прорито канали з численними шлюзами. Водосховища вирівнюють рівень води в Дніпрі, а нижче гребель льодовий покрив тримається менше. Однак їхнє будівництво порушило екологічну рівновагу, докорінно змінило умови водообміну. Порівняно з природними умовами він уповільнився в 14-30 разів.[13]

Притоки
Головна категорія: Притоки Дніпра

На притоки Дніпро порівняно небагатий. Їхній розподіл за течією річки вельми нерівномірний, найбільше приток зосереджено в частині від витоку до Києва, тоді як нижче міста й до гирла їх мало.

У басейні Дніпра протікає 15 380 малих річок або ж близько 25 % від їх загальної кількості в Україні[14]. Сумарна їхня довжина — 67 156 км, із них річок, довжиною 10 км і більше — 13 998 із сумарною протяжністю 35 041 км[14].

У верхній частині, до міста Дорогобуж, Дніпро — це ще невелика річка. На території України вона стає вже значно повноводнішою, бо приймає свої найбільші притоки. На білоруській території: правобічну й багатоводну Березину (довжина — 613 км, величина стоку — 24 530 км²) і лівобічний Сож (648 км і 42140 км²), на території України — Прип'ять (802 км і 114 300 км²) і Десну (1187 км і 88 840 км²) і середні притоки Тетерів, Ірпінь[10] та малі річки Жидок, Ратуха. Після впадіння цих річок ширина Дніпра доходить до 700 м, глибина — до 8 м[10]. Витрата води (кількість води, що припливає через поперечний переріз річки за 1 секунду) зростає з 45 м³ біля Орші до 108 м³ біля Рогачова і 1380 м³ — біля Києва[10].

Притоки, що їх приймає Дніпро в середній течії, менші, ніж у верхній, і суттєво бідніші на воду. Праві притоки: Стугна, Красна, Бобриця, Сквира, Леглич, Бобриця, Рось, Вільшанка, Ірдинка, Тясмин і Цибульник короткі й течуть переважно вузькими руслами, виробленими в гранітовому підложжі[10]. Ліві, що мають витоки здебільшого на Середній височині й перетинають усю Придніпровську низовину, довші, широкі, з низькими берегами й терасами, — це Трубіж, Супій, Сула (457 км, сточище — 19 640 км²) з Удаєм, Псел (806 км і 22 820 км²), Ворскла (421 км і 21 400 км²) і Самара (391 км і 23 180 км²)[10]. Але всі вони порівняно несуттєво збільшують кількість води в Дніпрі[10].
Pripyat near Mozyr.jpg \tRos river Sukholesi.jpg \tUdaj near Pyrjatyn.JPG \tPsel in Govtva.jpg
Прип'ять в місті Мозир, Білорусь
\t
Рось біля села Сухоліси
\t
Удай біля Пирятина
\t
Псел біля села Говтва
Скресання й замерзання

Взимку Дніпро замерзає зазвичай після 20-денної температури нижче 0°С[10]. Замерзання починається з півночі, а скресання льодового покриву — з півдня. Завдяки цьому затори криги та спричинені ними повені на Дніпрі трапляються рідко[10].

В таблиці наведено середній час появи криги на річці й скресання біля окремих міст (джерело[10]):
Місто
\t
Замерзання, число і місяць
\t
Скресання, число і місяць
Київ \t17.12 \t24.03
Черкаси \t23.12 \t22.03
Запоріжжя \t5.01 \t9.03
Херсон \t3.01 \t3.03

Навігація на Дніпрі залежить від тривалості весняного льодоходу й початку зимового льодоставу. За даними спостережних пунктів, що облаштували на річці наприкінці XIX століття, тривалість весняного скресання криги на Дніпрі тоді складала в середньому від 5 до 12 днів, причому найдовший льодохід був у верхній частині річки, між Дорогобужем і Могильовом, і в середній частині, між Києвом і порогами включно[15]. Осіннє замерзання не впливало на навігацію і завжди тривало значно довше — в середньому від 9 до 37 днів, причому найдовше воно було на ділянці від гирла Прип'яті до порогів включно[15].
Гирло Дніпра
Cупутниковий знімок гирла р. Дніпро, отриманий 7 серпня 2015 року

Дніпро вливається в Дніпровсько-Бузький лиман кількома мілкими гирлами, найважливіші з них — Збурівське, Кізилмицьке і Бокач або Рвач.
Політична географія

Від витоку до гирла Дніпро протікає територією трьох держав: Росії, Білорусі та України. Річка та її притоки на окремих ділянках слугують природним кордоном між країнами. Вони також зрошують 12 густозаселених областей, 1 — в Росії (Смоленська область), 3 — в Республіці Білорусь (Мінська, Могильовська, Гомельська області), 8 — в Україні (Чернігівська, Київська, Черкаська, Кіровоградська, Полтавська, Дніпропетровська, Запорізька та Херсонська області). На берегах річки розташовані більше півсотні великих і малих міст, в тому числі столиця України — Київ. На річці Свіслоч — права притока річки Березини, басейн Дніпра — розташована столиця Білорусі — Мінськ.

На українській ділянці Дніпра розмістилися 25 міст: Вишгород (22 933 мешканців), Київ (4 130 000[16]), Українка (13 978), Канів (26 426), Черкаси (295 500), Світловодськ (49 938), Кременчук (232 000), Горішні Плавні (51 832), Верхньодніпровськ (16 680), Кам'янське (273 700), Дніпро (1 040 000), Запоріжжя (786 000), Василівка (15 507), Дніпрорудне (21 900), Енергодар (55 800), Нікополь (128 369), Кам'янка-Дніпровська (15 406), Берислав (15 425), Каховка (38 000), Нова Каховка (52 611), Таврійськ (11 757), Олешки (31 100), Херсон (312 000), Гола Пристань (15 902), Очаків (17 109).
Dnepr in Smolensk.jpg \tLoyew, Belarus.jpg \tКиевское правобережье 02.jpg
Дніпро у Смоленську, Росія
\t
Дніпро у Лоєві, Білорусь
\t
Дніпро і Правобережний Київ
Флора
Водорості

У Дніпрі і його водосховищах станом на 1 січня 1999 року мешкали представники 8 систематичних відділів водоростей: синьо-зелені[17], діатомові, зелені, динофітові, евгленові, жовто-зелені[en], золотисті[en], криптофітові[18]. Особливо різноманітні — зелені. Серед них інтенсивно розвивалися вольвоксові, протококові, улотриксові, зігнемові, десмідієві водорості.

Кількість видів водоростей, інтенсивність їх розвитку на різних ділянках Дніпра значною мірою змінюються залежно від екологічних особливостей частини водойми, сезону року, глибини й часу доби. Станом на 1 січня 1999 року, загальна кількість видів водоростей, знайдених в планктоні водосховищ Дніпра, становила 1 192 види, а разом з внутрішньовидовими формами — 1 574[18].
Вищі рослини
Від верхнього Дніпра до гирла

На різних ділянках Дніпра до зарегулювання й в різні роки існування водосховищ виявляли 69 видів вищих водних рослин — макрофітів[19]. Будівництво водосховищ істотно вплинуло на водну й прибережну рослинність Дніпра і його заплави. Одні рослини не витримали нових умов існування, інші, навпаки, розвивалися краще, внаслідок чого видовий склад рослин до і після затоплення на всіх ділянках Дніпра змінився. Наприкінці 1970-х років у кожному з водосховищ росло кілька десятків видів вищих водних рослин, але особливих відмінностей в кількості представлених видів дослідники не відзначали[19].

Найінтенсивніше заростання йде на Київському й Кременчуцькому водосховищах. Значні зарослі масиви сформувалися на Кременчуцькому водосховищі вже до 7-го року його існування. На Каховському водосховищі це було помічено лише на 12-му році існування, але в значно менших масштабах[19].

Загальна кількість видів вищих водних рослин гирлової частини Дніпра (без Дніпро-Бузького лиману) включає 72 види, що належать до 28 родин і 42 родів. Домінують рослини, занурені у воду (гідрофіти) — 33 види; рослин з плавучим листям (гідатофіти) — 19 видів; повітряно-водних — 20 видів.

Дніпровсько-Бузький лиман

Вища водна рослинність Дніпровсько-Бузького лиману представлена 26 видами. З підвищенням мінералізації води від дельти Дніпра до Кінбурнської коси кількість видів скорочується (від 25 видів в східній частині лиману до 7 видів — в західній). Значні площі незарослих мілин зосереджені в західній частині лиману, де великий вплив морської води. А основні масиви зарослих — в східній частині вздовж переднього краю дніпровської дельти і біля лівого берега.

Майже половина видів, що ростуть в лимані — це болотяна рослинність, переважно очерет і рогіз вузьколистий. Повітряно-водні рослини — очерет, очерет озерний і частково рогіз вузьколистий — займають п'яту частину чагарників; занурена рослинність — близько 30 %. Переважає рдест гребінчастий, рдест кучерявий, уруть колосиста, роголисник занурений, валіснерія спіральна, різуха морська. Серед рослинності з плаваючим листям найбільші площі займає латаття біле, глечики жовті й плавун щитолистий. Формації водяного горіха на кінець XX століття були відмічені на дуже невеликих ділянках, хоча в недавньому минулому вони були поширені на великих площах в затоках і протоках дельти Дніпра.
Typha angustifolia2.JPG \tPotamogetonCrispus.jpg \tNajas marina.jpeg \tNymphaea alba 26-8-2007 15-13-19.JPG
Рогіз вузьколистий
\t
Рдест кучерявий
\t
Різуха морська
\t
Латаття біле
Фауна
Риби й членистоногі

Див. також: Список риб Дніпра

У Дніпрі водяться майже всі з відомих в Україні понад 70 видів риб. Нижня частина річки багатша на рибу — там водиться 60—65 видів, тоді як біля Києва — лише 40. Найпоширеніші — коропові, прохідні й напівпрохідні риби (оселедці, осетрові, тараня та інші), які раніше заходили високо по течії, але після спорудження водосховищ затримуються на греблі, а то й взагалі не виходять із нижньої течії.

У верхньому Дніпрі зовсім зникло чимало типових річкових риб, в тому числі прохідні риби — білуга, чорноморсько-азовський осетр та оселедець, лосось, річковий вугор, а також зменшилась чисельність стерляді, підуста, головня, в'язя, жереха, линка[20]. Їхнє місце займають озерні форми: лящ (близько 40 % вилову), щука, сом, короп, плітка, окунь.

У цілому за час існування водосховищ видовий склад риби в Каховському водосховищі зменшився від 67 до 56, в решті — від 58 до 45-50[20]. З наявних 56 видів риб дніпровських водоймищ — станом на 2006 рік — 13 долучають до сміттєвої (непромислової) риби, що через малі розміри не мала промислового значення. Корисними були лише 23 види[20].

У середині 50-х років річка давала близько 80 % усієї виловленої в річках УРСР риби: 7 800 — 11 000 тонн на рік[10]. У середині 90-х — 18 500 тонн, що в грошовому еквіваленті перевищувало 33 мільйони гривень, а в 2000 році — 7 000 — 8 000 тонн на рік[20].

Також у Дніпрі водиться 2 види раків: довгопалий та товстопалий.
Lín obecný (3).jpg \tBlausteinsee Tierwelt 03.jpg \tPerca fluviatilis.jpg \tBrochet Luc Viatour.jpg
Линок
\t
Плітка
\t
Окунь
\t
Щука
Птахи

З майже 250 видів птахів, що гніздяться в Україні, 100 — постійні або тимчасові мешканці річок, озер і боліт басейну Дніпра. Типово водними мешканцями є пірникози, що облаштовують житло на воді й на сушу майже не виходять. На узліссях заплавних лісів, що прилягають до боліт і заплави річки, розміщуються колонії сірих чапель. Останнім часом серед них можна бачити велику білу чаплю й поки що дуже рідкісну — руду чаплю. На Дніпрі і його притоках також живе квак, що гніздиться на деревах. Тимчасово живуть на Дніпрі і качки, гуси та лебеді, які пізно восени відлітають в райони Чорного і Середземного морів. Хижі птиці скопи (занесені до Червоної книги України) гніздяться поблизу води на високих деревах, а кулик-сорока й малий пісочник живуть на піщаних мілинах. На луках біля Дніпра можна побачити чибіса (чайка звичайна) та малого й великого грицика, на берегах — білу плиску, що гніздиться в берегових схилах або просто в ямці на березі. Також на обривистих берегах річок часто зустрічаються нірки берегових ластівок, інколи вони можуть утворювати великі колонії на декілька сотень нірок. Біля заліснених ділянок річки з обривистими берегами зустрічається рибалочка. Також характерні мешканці очеретяних, комишових і осокових чагарників вздовж берегів — очеретянки. Найбільша й найпомітніша — велика очеретянка. Часто зустрічається і чагарникова, ставкова та лучна очеретянки.

Прижилися біля Дніпра навіть сірі ворони — вони збирають на березі молюсків і мертвих рибок, а також нападають на багатьох птахів і їхні гнізда.

Ссавці

У басейні Дніпра живе близько 30 видів ссавців, що відносяться до 4 рядів: комахоїдні, рукокрилі, хижі та гризуни.

На Дніпрі живуть хохулі — представники ряду комахоїдних, найстаріші ссавці в Україні. Хохуля — цінний хутровий звір, занесений до Червоної книги України.

Рукокрилі, що ведуть вечірній і нічний спосіб життя, менш вивчені тварини. У басейні Дніпра мешкає ставкова (занесена до Червоної книги України) і водяна нічниця.

У затонах живе річкова видра, а біля річки й частково у воді — норка. Вони належать до хижих звірів, їх занесено до Червоної книги України. Водиться в Дніпрі та його притоках і річковий бобер — найбільший гризун Євразії. Полювання на нього в Україні заборонене. Також у Дніпрі живе нутрія. А в 1944–1946 роках в Україну завезли північноамериканського гризуна ондатру, який також прижився на річці та її притоках.
Desmana moschata MHNT.INS.10.jpg \tOtter in Southwold.jpg \tBeaver pho34.jpg \tMyocastor coypus.jpg
Хохуля
\t
Річкова видра
\t
Річковий бобер
\t
Нутрія
Історія
«Борисфенський шлях» в нижній течії. Карта 1643 року

Дніпро тісно пов'язаний з історією східних слов'ян, які розселялися по річці та її притоках — Прип'яті, Десні, Росі тощо. Тоді річки були основними шляхами — вони зв'язували віддалені землі і сприяли об'єднанню племен в одну державу — Київську Русь[1]. Середнє Подніпров'я на чолі з Києвом було давнім культурним центром, навколо якого на межі VIII-IX століть об'єдналися східні слов'яни[1]. По Дніпру та його притоках поширювалась культура Київської Русі — писемність, архітектура, мистецтво, — виникали великі міста, що в свою чергу ставали центрами розселення людей і розвитку господарства[1].
Перші згадки і назва

Найдавніші письмові відомості про Дніпро залишив грецький історик і географ Геродот у четвертій книзі своєї історії, що називається «Мельпомена». Геродот відвідав грецькі колонії на берегах Дніпровського лиману за 450 років до нашої ери, а також плавав по річці до самих порогів[1]. Опис Дніпра вище порогів історик зробив за розповідями купців, що плавали по річці в торгових справах[1]. З того часу про велику слов'янську річку писали безліч істориків і письменників — і давніх часів, і Середньовіччя. Перші вітчизняні відомості про Дніпро є в літописах Київської Русі «Повість врем'яних літ» і у великому поетичному творі «Слово о полку Ігоревім»[1].

Назва річки «Дніпро» вперше трапляється в літературних пам'ятках першої половини IV століття нашої ери[1]. Походить від давньосхідноіранського «велика річка». До того річка мала давньогрецьку назву Борисфен, що означає «той, що тече з півночі»[1]. Предки українців, давні східні слов'яни, називали її Славутичем («син слави») — ця назва досі зрідка використовується як синонім, особливо як поетична назва[1]; римляни називали річку Данаприс, турки — Узу або Узи[1]. Деякі дослідники схиляються до думки, що Дніпро в давнину називався Сіндгу, Сінд, Інд, оскільки в низів'ях річки існувала Сіндика, інакше — Сіндська Скіфія.[21]
Середньовіччя

Середньовіччя

Дніпро з'єднував Київську Русь з іншими державами й народами. Річкою пролягав стародавній торговий шлях, що в Лаврентіївськім літописі названо «великим шляхом з варяг у греки». Варязький шлях зв'язував Чорне та Балтійське моря й вів до Візантії.

Нижнє Подніпров'я та північне узбережжя Чорного моря в давнину були важливими районами торгівлі — тут знаходились колонії фінікійців, греків, а пізніше, в Середньовіччя, — венеціанців та генуезців.

Також ці райони в давні часи були ареною боротьби з азіатськими ордами — хозарами, печенігами, половцями, татаро-монголами. Зміцнення кочівників, з одного боку, й ослаблення Києва, з другого, були причиною того, що Дніпровий шлях ставав все менш доступний і з кінця XII століття його функції став перебирати на себе Дністровий шлях із столицею Галицького князівства — Галичем. Завоювання України татарами остаточно знівелювало значення Дніпрового шляху й міст на ньому. Відродилося воно лише в XVI столітті.

На Дніпрі засновано козацьку вольницю Запорозьку Січ, звідки козаки на швидких чайках здійснювали походи до османських берегів. По водах Дніпра вони спускалися до Чорного моря й нападали на ворожі фортеці. Січ неодноразово міняла своє місце, але лишалася в районі Дніпрових плавнів: болота та плавні захищали її від татар і османських галер.
Ранній новий час

За Богдана Хмельницького Дніпро став головною річкою козацької держави. В добу «руїни», коли держава Хмельницького розпалася на Лівобережну й Правобережну з окремими гетьманами, війни між претендентами, що намагалися об'єднати державу, супроводжувалися переходами через Дніпро (зокрема, походи Тетері, Брюховецького і Дорошенка в 1660-х роках).

Згодом Дніпро на довгій лінії від Лоєва до Кременчука (за винятком околиць Києва) став кордоном московської й польської сфери інтересів аж до 1793 року. В межах Литовсько-Польської держави комунікаційне значення мала верхня частина річки й її праві притоки, зокрема Прип'ять, і Десна: ними перевозили товари на захід і північний захід — до Вісли, Німана й Балтійського моря.

У XVIII столітті в Європі на водний транспорт звернули особливу увагу — Дніпро сполучили каналами з іншими річковими системами: в 1765–1768 роках — з басейном Німана каналом Огінського, в 1775 закінчили спорудження Королівського каналу, що зв'язав Дніпро з Віслою (через Мухавець, притоку Бугу, з притокою Прип'яті Піною). Обидва канали були споруджені з приватної ініціативи, щоб дати можливість транспортувати й сплавляти ліс з Полісся до балтійських портів — Гданська й Клайпеди. А на території Білорусі в 1797 році збудовано Березинський канал, що з'єднав Дніпро із Західною Двіною.
Varangian routes.png \t\tUkraine-Pravoberezzhya.png \tUkraine-Livoberezzhya.png
Шлях «із варягів у греки» на карті
Європи (фіолетовий)
\t
Дніпрові пороги і місця розташування
Січі в 1552–1775 роках
\t
Карта Правобережжя (XVIII століття)
\t
Карта Лівобережжя (XIX століття)
Новий і новітній час

Наприкінці XVIII століття басейн Дніпра перебував під контролем Російської імперії. Уряд країни намагався провести регуляцію річки й усунути пороги, щоби створити суцільний водний шлях. Проте із розвитком залізниць, проекти трансформації Дніпра не було реалізовано. Річка залишалася поділеною на дві частини: передпорозьку і запорозьку.

В ході Другої світової війни, в другій половині 1943 року, на Дніпрі відбулася битва між арміями СРСР і Німеччини. З обох боків в ній взяли участь до 4 млн вояків, а фронт битви розтягнувся на 1 400 кілометрів. В результаті чотиримісячної операції Червона Армія закріпилася на лівому березі Дніпра, форсувала річку й, створивши декілька плацдармів на правому березі, захопила місто Київ. Битва за Дніпро була однією з найбільших битв в історії Другої світової війни.
Dayosh Kiev.jpg \tDnieper Forcing Raft1.jpg \tHitlerdnieper.jpg \tDayosh Kiev stamp.jpg
Радянські солдати готують
плоти для переправи
\t
Радянські солдати форсують Дніпро
\t
Німецькі солдати на правому
березі Дніпра
\t
Ювілейна марка: радянські війська
форсують Дніпро, 2005
Дослідження річки

В історії дослідження Дніпра розрізняють кілька періодів. Початковий — це період збору інформації про річку. Перші загальні відомості були опубліковані в «Книге Большому Чертежу» (1627 рік)[1].

Наприкінці XVII — першій половині XVIII століття виконувались досить значні роботи зі створення в дніпровських порогах проходів — каналів, щоб забезпечити наскрізний рух річкою. Однак ці роботи не дали бажаних результатів[1].

Наступний період — це друга половина XIX — початок XX століття, коли різко зросли технічний рівень і обсяг досліджень, почалися стаціонарні роботи й розвинулась мережа спостережних пунктів за водним режимом річки[1]. Організовані вони були на початку XIX століття[1]. Перший постійний водомірний пост на Дніпрі відкрито поблизу Києва 1804 року, а регулярні водомірні спостереження розпочалися в 1839 році[1]. Вже наприкінці XIX століття з'явилися підсумкові наукові праці. Серед них виділяють двотомне ілюстроване видання Миколи Максимовича «Днепр и его бассейн», що вийшло в Києві в 1901 році. Максимовича вважають основоположником наукових гідрологічних досліджень Дніпра та його басейну[1].
Пороги

Докладніше: Дніпрові пороги

Дніпрові пороги. Карта кінця XIX — початку XX століття

До початку XX століття в руслі Дніпра були пороги — між містами Дніпро і Запоріжжя. На сьогодні їх затоплено водами Дніпровського водосховища. Якщо каміння й скелі перетинали частину течії, вони називалися заборами, якщо всю річку — порогами. В середній течії Дніпра існувало 9 порогів, 30-60 заборів та 60 островів. Загальна довжина ділянки, де вони знаходились, — близько 65-75 км, висота падіння води — 30-40 м. Найбільше судноплавству перешкоджали пороги, вони розміщалися в такому порядку:

Кодацький поріг,
Сурський поріг,
Лоханський поріг,
Дзвонецький поріг,
Ненаситецький поріг (Ненаситець або Ревучий; лоцмани називали його Розбійник або Дід),
Вовнизький поріг (лоцмани називали його Онук),
Будильський поріг (Будило),
Лишній поріг,
Вільний поріг.

Перші роботи з розчищення порогів звелів виконати ще Петро І[1]. У 1803–1805 роках в найбільшому й найгрізнішому Ненаситецькому порозі обладнано двокамерний шлюз з підпором 4,27 м. Проте його конструкція виявилася недосконалою й шлюз зруйнувався[1].

За проектом Шитова (16 шлюзів на обхідних каналах уздовж порогів) велися роботи в 1833 та 1843–1853 роках. Вони дали змогу подовжити сплавну навігацію річкою на 1,5-2 місяці, а в деякі роки — й на все літо[1].

Із розвитком залізниці роботи на Дніпрі відійшли на другий план, хоча проекти приборкання порогів все ще розроблялися (1878, 1880–1884, 1891 роки)[1]. Лише в 1905 році в проекті шлюзування порогів інженерів Максимова й Графтіо з'явилася ідея використати енергію самої річки[1].

На початку XX століття річище Дніпра біля Києва закріпили й поглибили русло: завдяки цьому глибина річки вище Києва сягала 0,8 м, між Києвом і порогами — до 1 м, нижче порогів — до 1,8 м, а нижче Каховки — навіть до 4,2 м. Також збудовано порт у Києві й впорядковано ряд пристаней.

У проектах 1910–1913 років (інженер Шаппюї, професор Гольє, професор Бахметьєв) вперше передбачалося регулювання стоку для підвищення потужності гідростанції[1]. Але проекти затоплення порогів, створення гідроелектростанцій і з'єднання Дніпра судноплавними каналами з Двіною (шлях Херсон—Рига), Віслою (Київ—Гданськ) та Дінцем і Донецьким басейном не було реалізовано через Першу світову війну. Не зміг їх втілити й Департамент Водного Господарства новоутвореної УНР. Але, не зважаючи на недостатні роботи, транспортове значення Дніпра перед першою світовою війною зросло.

ГЕС і водосховища

Докладніше: Київське водосховище, Канівське водосховище, Кременчуцьке водосховище, Кам'янське водосховище, Дніпровське водосховище, Каховське водосховище та Каскад гідроелектростанцій на Дніпрі

З русла Дніпра, яке протікає територією України, в природному стані збереглося лише 100 км[22]. Решта — зарегульована каскадом дніпровських водосховищ: Київським, Канівським, Кременчуцьким, Кам'янським, Дніпровським, Каховським із загальною площею водного зеркала 6 979 км² і повним об'ємом 43,8 км³ води, що відповідно становить 94,7 і 90,8 % до загальної кількості всіх великих водосховищ України[22].

Масові проектні й практичні будівельні роботи на Дніпрі розпочалися в 1927 році, після початку спорудження Дніпровської гідроелектростанції (ДніпроГЕС), а з нею й цілого ряду гідровузлів[1]. Ця праця багатотисячного колективу проектантів і будівельників завершилася в 1980 році[1]. За цей час річку від державного кордону з Республікою Білорусь до Каховки перетворили на каскад водосховищ.

Найвідоміша — Дніпровська ГЕС в Запоріжжі, її побудовано в 1927–1932 роках, мала потужність в 558 МВт. Під час Другої світової війни станцію частково зруйновано, а до 1950 року — відновлено. В 1969–1975 роках введена другу чергу станції — ДніпроГЕС-2.

Каховську ГЕС побудували другою — в 1950–1956 роках, за нею — Кременчуцьку — в 1954–1960, Київську — в 1960–1964, Середньодніпровську — в 1956–1964, і в 1963–1975 роках Канівська ГЕС завершила Дніпровський каскад гребель.

Первістком каскаду водосховищ було Дніпровське (воно ж — озеро ім. Леніна, оз. Дніпровське), заповнено в 1932–1933 роках. З початку Другої світової війни й до 1946 збереглась лише пригреблева ділянка, а в 1947 водосховище заповнили до сучасного рівня.

Другим споруджено Каховське водосховище — в 1955–1958 роках, потім — Кременчуцьке (1959–1961), Кам'янське (1963–1965), Київське (1964–1966), Канівське (1973–1976).

Крім дніпровського каскаду великих водосховищ, у басейні Дніпра функціонує 498 водосховищ меншого розміру (45 % від загальної кількості водосховищ України) із загальною площею водного дзеркала 750 км² і повним об'ємом 2,22 км³ води[5].

У басейні Дніпра створено 24043 ставки (48 % від загальної кількості ставків України) із загальною площею водного дзеркала 1532,8 км² і повним об'ємом 2,09 км³ води[5].

На початку 2000-х років водойми почали надаватися в оренду. У басейні Дніпра в оренді знаходиться 41 % водосховищ і 32 % ставків[5].
DneproGES.jpg \tDneproGES 1947.JPG \tDneproGES Khortitsa.jpg \tDneproHES.jpg
Будівництво ДніпроГЕС, 1930-ті
\t
Дамба ДніпроГЕС після війни, 1947
\t
Вид на ДніпроГЕС з Хортиці, 2005
\t
ДніпроГЕС вночі, 2006
Судноплавство

.

До середини XIX століття по Дніпру плавали переважно на плотах (в тому числі сплавляли ліс) і на дерев'яних суднах (перевозили зерно та інші товари). З 1857 року бере початок регулярне пароплавство на всій течії річки: і вище, і нижче порогів.

Нині Дніпро судноплавний упродовж 1990 км від гирла, системою каналів сполучений з річками стоку Балтійського моря (Західною Двіною, Німаном, Західним Бугом). Дніпро дуже важливий для транспорту і економіки України: на нього припадає половина всіх річкових шляхів країни і основна частина (близько 60 %) річкових перевезень вантажів і пасажирів. Всі водосховища обладнані великими шлюзами, що дозволяють суднам розмірами до 270×18 метрів мати доступ до порту Києва. Річка також використовується пасажирськими суднами: популярність круїзів Дунаєм і Дніпром росте з кожним роком.

По течії Дніпра Україною є шість шлюзів (Київський, Канівський, Кременчуцький, Кам'янський, Запорізький, Каховський). За їх проходження стягується плата, розмір якої залежить від модуля судна (куб. метрів) та виду плавання — закордонне чи каботажне.[23]
Мости

Докладніше: Список мостів над Дніпром, Перелік мостів Києва, Перелік мостів Дніпра та Перелік мостів Запоріжжя

У літописах, починаючи з XI століття, трапляються згадки про мости через Дніпро, зокрема, в Києві. Мости того часу будували з дерева, вони мали досить великі розміри, але були ненадійні. Кожну весну під час льодоходу їх розбирали або вони самі руйнувалися, і потрібно було будувати нові переправи через Дніпро та його притоки.

На сьогодні річище Дніпра перетинають до 100 різних мостів, залізничних та автомобільних, з них 23 мости — знаходяться в Росії, 21 міст — в Білорусі та близько 50 — в межах України. Найбільше їх у великих містах: Смоленськ (3), Орша (4), Могильов (4), Жлобин (3), Київ (9), Дніпро (5), Запоріжжя (4). В Черкасах збудовано найдовшу інженерну споруду не лише на річці, а й у всій Україні. Після створення Кременчуцького водосховища виникла потреба в будівництві моста через водойму. Вирішено було насипати через водосховище довгу дамбу, а біля самого міста збудувати міст, під яким могли пропливати різнотипні судна. Його було завершено в 1960 році. Довжина самого моста становить 1 174 м[24]. Він складається з двох частин — автомобільної та залізничної; існує також тротуар для пішоходів. Перед мостом з черкаського боку намита дамба довжиною 0,9 км, інша ж частина, із золотоніського боку, становить 10,5 км. На третьому кілометрі після моста дамба розширюється й на ній збудовано залізничну станцію Панське[25], що має назву села, яке тут знаходилось до будівництва водосховища й було затоплено його водами. У 2009 році проведено капітальний ремонт автомобільної частини моста, що останній раз ремонтувалась в 1985 році[26].

Екологія

Господарські об'єкти у басейні Дніпра протягом десятиліть нарощували водокористування без урахування економічних та екологічних наслідків для України, зазначають екологи[1]. В басейні річки сконцентровано чимало промислових виробництв з переважанням «брудних» галузей (металургійна, хімічна, вугільна), найбільші енергетичні об'єкти та масиви зрошуваних земель, з яких виноситься значна кількість агрохімічних засобів (добрива, пестициди)[27].

Через них річка — на межі гідроекологічної кризи, бо самовідновлювана здатність Дніпра й багатьох річок басейну вже не забезпечує відновлення порушеної екологічної рівноваги, зазначають екологи[28].

У басейні Дніпра дуже забруднені ґрунти, поверхневі та підземні води. Настільки, що їх очищення при наявних технологіях стає неможливим[28].

Забруднення води і водозбірних ландшафтів великою кількістю хімічних сполук, більшість з яких не властива живому, призвело до зміни в багатьох річках басейну природного хімічного типу води і різко ускладнило одержання якісної питної води на очисних спорудах[28].

Вчені НАН України вважають, що Дніпру загрожує екологічна катастрофа. Згідно з Водним кодексом, зарегулювати можна тільки певну частину річки, а Дніпро зарегульований практично на всьому протязі. Через те, що швидкість течії знижена, природні властивості самоочищення річки порушені, а 30 % затоплених площ — найбагатші заплавні землі. На мілководді йде активне розмноження синьо-зелених водоростей. Вони гниють, поглинаючи з води кисень і за прогнозами, перетворять Дніпро на мляву пустелю впродовж найближчих 300 років.
« \tДніпро — вже не річка, а система зарегульованих багнюк, адже на Дніпрі існує 8 ГЕС. Течія практично зникла, і все сміття з берегів, яке змивається дощами в річку, не виноситься в море, а осідає на дні. В результаті водойма міліє і забруднюється. Наша мета підняти суспільство на боротьбу за відродження Дніпра <...> Дніпро помре через 300 років, якщо не спустити греблі \t»

— розповів в червні 2016 року на прес-конференції в Забебе директор Інституту проблем природокористування та екології НАН України, член-кореспондент НАН України Аркадій Шапар[29].
Водокористування

Тільки в 2001 році з Дніпра було забрано 9,641 млрд м³ води, використано — 7,589 млрд, скинуто — 5,718 і безповоротно спожито — 2,219. З використаної води 60 % (або 4,525 млрд м³) припадає на виробничі потреби, 13 % (0,974 млрд м³) — на зрошення, 21 % (1,583 млрд м³) — на господарсько-питні потреби і 2 % (або 0,148 млрд м³) — на сільськогосподарське водопостачання[28]. Каналами Дніпро-Донбас, Північно-Кримським та Каховським щороку за межі басейну перекидається 5—6 млрд м³ води.

За даними Ради з вивчення продуктивних сил України Національної академії наук, використання води питної якості на технологічні потреби становить близько 50 %. Приблизно 90 % цих витрат можна задовольнити за рахунок повторного використання води в системах промислового та комунального водозабезпечення[13]. Втрати води під час транспортування становлять 10—20 %, нераціональне використання та втрати її у житловому фонді — більш як 20 %, у промисловості — 20-30 %. За оцінкою лабораторії раціонального використання водних ресурсів Київського національного технічного університету будівництва і архітектури, лише за рахунок раціонального використання води в усіх галузях у басейні Дніпра можлива її економія в обсязі 8 км³ на рік[13].

В цілому Дніпро забезпечує водою 2/3 території України. У тому числі майже 35 мільйонів людей (70 % населення країни)[1], 50 великих міст і промислових центрів, понад 10 000 підприємств, 2 200 сільських і понад 1 000 комунальних господарств, 50 великих зрошувальних систем і 4 атомні електростанції.

Нині водою Дніпра користується 70 % населення України (майже 35 мільйонів осіб), також на нього припадає половина всіх річкових шляхів країни і основна частина

Воду з Дніпра споживають жителі Києва (до 30 % питної води для киян подається збудованою у 1939 р. Дніпровською водопровідною станцією[30]), Дніпра, Запоріжжя, Черкас та інших міст і містечок вздовж річки.

Водокористування в басейні Дніпра має свою історію. Особливо вона непроста і показова у столиці. Так, перший водозабір на піщаних фільтрах для централізованого водопостачання питною водою з Дніпра було збудовано у Києві — у 1872 р. (в районі Поштової площі)[30]. Водозабір діяв до 1908 р., коли через спалах епідемії холери був закритий. Надалі київський водопровід близько 20 років використував лише підземні води. На сьогодні водопостачання Києва здійснюється з трьох джерел: 55 % — з р. Десна; 28 % — з р. Дніпро; 17 % — підземні води[30].

Першу централізовану каналізаційну мережу у басейні Дніпра було збудовано також у Києві — у 1894 р.[30]. Стічні води подавалися на поля зрошення та поля фільтрації, розташовані на піщаних грунтах вище Києва (район Куренівки). У 1909 р. у заплаві р. Либідь спорудили Либідьський каналізаційний колектор, яким стічні води подавалися на відстійники біля Лисої гори, а потім скидалися у Дніпро. Лише у 1964 р. було збудовано на лівому березі Дніпра 1-у чергу потужної Бортницької станції аерації для очищення стічних вод Києва, яка за пів-століття експлуатації вже теж застаріла і вимагає реконструкції (очищає 413 млн м³ стічних вод)[30].

Стан підземних вод

Через господарську діяльність людини триває інтенсивне забруднення підземних вод. Найбільш забруднені ділянки знаходяться переважно біля великих промислових та сільськогосподарських об'єктів, а також населених пунктів. Найбільші порушення — в економічно розвинутих районах Дніпропетровської та Запорізької областей з високим рівнем розвитку промисловості, сільського господарства та великою густотою населення. Головними джерелами забруднення є накопичувачі промислових та побутових рідких і твердих відходів, мінералізовані шахтні та рудникові води, мінеральні добрива та отрутохімікати, накопичувачі відходів на тваринницьких комплексах і фермах.

У межах басейну Дніпра розташовано близько 1000 фільтрувальних накопичувачів, 80 % яких сконцентровано в південній частині басейну. Сумарний обсяг зібраних у них високомінералізованих вод досягає 1 км³, з них 77 % припадає на Дніпропетровську область[13]. З накопичувачів до підземних водоносних горизонтів переходять розчини солей, нафтопродукти, ароматичні речовини тощо. Так, надзвичайно складна екологічна ситуація склалася у районах міст Узин, із загальною площею забруднення нафтопродуктами близько 100 км³, та Біла Церква, де під загрозою існування опинився дендрологічний парк «Олександрія»[13].

У гірничодобувних районах Дніпропетровської, Запорізької, Донецької та Полтавської областей до підземних горизонтів регулярно надходять високомінералізовані дренажні, рудникові та шахтні води. Так, загальна площа забруднення підземних вод у районі Кривбасу становить близько 300 км³[13].

Таким чином, у басейні Дніпра сформувалися великі осередки забруднених підземних вод, зокрема в районах:

Дніпра—Кам'янського — стічними водами об'єктів хімічної і металургійної промисловості;
Новомосковська—Павлограда — шахтними водами і відходами тваринницьких комплексів;
Кривого Рога — шахтними водами та стічними водами металургійних заводів;
Житомира—Рівного — стічними водами підприємств хімічної і легкої промисловості, а також господарсько-побутовими стічними водами.

Радіаційне забруднення
Карта радіоактивного забруднення ізотопом цезію-137:
Закриті зони (понад 40 Кі/км²)
Зони постійного контролю 15-40 Кі/км²
Зони періодичного контролю 5-15 Кі/км²
Неназвані зони 1-15 Кі/км²

Внаслідок Чорнобильської катастрофи радіонуклідами, переважно цезієм-137, стронцієм-90 та плутонієм-239 (240), була забруднена значна територія України, в тому числі — частина басейну Дніпра та всі водосховища каскаду[31]. Основна кількість радіонуклідів потрапила до Дніпра впродовж першого післяаварійного періоду, і сумарна бета-активність води поблизу Києва в травні 1986 року становила 5×10−8 Кі/л, що в 100—1000 разів перевищувало природний фон. Однак вже влітку того ж року активність води зменшилась у декілька разів[32].

Найважливішим є факт викиду з реактора четвертого блоку ЧАЕС близько 2000 Кі ізотопів плутонію-239 (240), період напіврозпаду якого — 24 110 років[33]. Переважна більшість плутонію знаходиться в мулі Київського водосховища (там близько 60 млн т) і в ґрунті навколишньої території[33].

Водосховища дніпровського каскаду є своєрідними накопичувачами радіоактивного забруднення. Основна частина радіонуклідів зосереджена в мулі, тканинах рослин і водних тварин, які є концентраторами цезію та стронцію[34].

За даними радіаційного водного моніторингу, з моменту аварії на ЧАЕС до грудня 1995 року у Дніпровський каскад водосховищ з аерозольним випаданням і річковим припливом надійшло не менш як 6 000 Кі цезію-137 і 5 000 Кі стронцію −90. За вказаний час у Чорне море Дніпром було винесено близько 40 Кі цезію і близько 1400 Кі стронцію. Таким чином, екосистеми водосховищ затримали не менш як 99 % цезію-137 і 70 % стронцію-90 від усієї кількості радіонуклідів, що надійши у водойми в результаті аварії[34].

Хоча вже у 1994 році спостерігалося зменшення концентрації ізотопів у водосховищах у 100 разів, порівняно з 1986 роком, однак вона все ж у 35 разів перевищувала рівень, що передував катастрофі[13].

Чорнобильська аварія практично знищила річку Прип'ять та весь її басейн в 122 тисячі км², який нині придатний лише для заповідної зони.
Негативні природні явища

Ситуація у басейні Дніпра ускладнюється значним рівнем розвитку ерозійних процесів та берегоруйнування. Розораність території водозбору досягла 65 %, а в Херсонській області і басейнах деяких малих річок — 80-85 %, тоді як оптимальний рівень — 40 %. Лісистість території басейну в середньому досягає 14 %, тоді як оптимальний рівень — 30 %[13]. За останні 25 років загальний вміст гумусу в ґрунті зменшився на 10 %[13]. Продукти ерозії, потрапляючи в воду, замулюють її і забруднюють органічними сполуками, мінеральними добривами, зокрема азотом та фосфором.

Протяжність берегової лінії Дніпровських водосховищ — 3 079 км, причому 1 110,9 км — абразійно-ерозійні береги, які потребують закріплення[13]. Всього необхідно закріпити 302,7 км берегів водосховищ. Внаслідок руйнування берегів уже втрачено 6 176 га землі. Тільки з 1960 по 1995 рік до водосховищ надійшло 337 млн м³ продуктів руйнування берегів[13].

Триває підтоплення земель у зонах водосховищ. Їх уже більш як 200 000 га[28]. У басейні підтоплено понад 100 міст та селищ міського типу[28]. З цим пов'язані такі негативні явища, як деградація земель, замулення та заболочення тощо. Крім того, це суттєво вплинуло на активізацію небезпечних екзогенних геологічних процесів (зсувів, карсту, просідань тощо), в першу чергу в межах промислових міст — Дніпра, Запоріжжя, Черкас та інших[28].
Якість води

Негативні чинники в сукупності, призвели до занепаду всієї екосистеми басейну Дніпра, зокрема до погіршення якості води. Аналіз багаторічних спостережень показав, що за збереження задовільної природної мінералізації води в межах 300—350 мг/дм³[35], найпоширенішими забруднюючими речовинами річок басейну Дніпра є нітрити, азот амонійний, біогенні та органічні речовини, важкі метали, нафтопродукти і феноли[13]. Виявлена концентрація їх свідчить про порушення норм якості води, прийнятих для водойм рибогосподарського та культурно-побутового призначення.

Через спад виробництва, забруднення водосховищ Дніпра загалом, зменшилось. Однак спостерігається тенденція до збільшення у воді вмісту легкоокислюваних органічних сполук, азоту амонійного, азоту нітритного. За рівнем хімічного і бактеріального забруднення вода більшості річок басейну Дніпра класифікується як забруднена та брудна[13].

Найвища забрудненість сполуками важких металів спостерігалась на таких річках, як Горинь, Тетерів, Гнилоп'ять, Псел, Самара, Рось, Інгулець. Максимальна концентрація сполук міді в окремих випадках коливалась у межах 34-96 гранично допустимих концентрацій (ГДК), цинку та марганцю — 10-91 ГДК[13].

У воді Ірші, Ірпіня, Унави, Сейму — підвищений вміст азоту амонійного, фенолів, нафтопродуктів. Зріс вміст азоту амонійного і в Десні. Крім того, річка забруднена цинком — до 19 ГДК, марганцем — до 12 ГДК, нафтопродуктами — до 32 ГДК. У Росі збільшився вміст азоту амонійного, спостерігались випадки значного забруднення сполуками цинку, марганцю, нафтопродуктами. Вода в Сулі, Удаї, Пслі, Хоролі, Ворсклі, Мерлі, Орілі, Берестовій, Самарі, Вовчій забруднена легкоокисними органічними речовинами, фенолами, сполуками міді, марганцю. Вода у Мокрій Московці забруднена азотом амонійним, нітритним, сполуками важких металів. На річках Самарі, Вовчій, Солоній протягом року спостерігалися випадки надмірного забруднення сульфатами[13].

Київське та Канівське водосховища забруднені переважно азотом амонійним, фенолами, сполуками міді, цинку та марганцю. Кременчуцьке та Кам'янське — азотом нітритним, сполуками міді, цинку, марганцю. Основні забруднювачі Дніпровського водосховища — сполуки міді (до 11 ГДК), цинку (до 32 ГДК), марганцю (до 10 ГДК) та феноли (до 8 ГДК). Забруднення сполуками цинку у водосховищі в окремі роки досягає майже 100 ГДК[13].

За даними звітності Держводгоспу України, лише у 2006 році в басейн Дніпра потрапило 321 тонна нафтопродуктів, з них 194 тонни — безпосередньо в русло Дніпра; 820 тонн заліза, 18 тонн міді, 6,6 тонн нікелю, 70 тонн марганцю, 229 тонн фтору, 9936 тонн кальцію, 26 тонн калію, 3 435 тонн натрію, 4 074 тонни фосфатів[36].

Забруднення води у басейні Дніпра призвело до порушення природних процесів самоочищення водних об'єктів і значно ускладнило проблему одержання якісної питної води на водопровідних станціях. Водопровідні очисні споруди вже не можуть перешкодити надходженню до питної води значної кількості неорганічних та органічних забруднюючих речовин, спільна дія яких на організм людини небезпечна для здоров'я[13].
Horyn river in Oleksandiya.jpg \tГнилопять на містку в Бердичеві 2008.JPG \tКривий Ріг Інгулець.jpg \tIrsha21.JPG
Горинь біля Олександрії
\t
Гнилоп'ять в Бердичеві
\t
Інгулець в Кривому Розі
\t
Ірша біля Малина

аповідні зони

Докладніше: Канівський природний заповідник, Дніпровсько-Орільський заповідник та Кременчуцькі плавні

До Дніпра прилягає понад 10 заповідних зон України. Найбільші з них:

Кременчуцькі плавні — регіональний ландшафтний парк, розташований між двома частинами Кременчука у середньому Подніпров'ї. Створено 12 липня 2001 року. Площа — 5 080 га.
Канівський природний заповідник — створений в 1923 році природний заповідник площею 2 049 га неподалік Канева (Черкаська область) на правому березі і заплавних островах Дніпра. Межує безпосередньо з могилою Тараса Шевченка на Тарасовій (раніше — Чернечій) горі.
Дніпровсько-Орільський природний заповідник — заповідник в долині Дніпра і плавнів Протовчі (сучасне русло Орілі), створений в 1990 році. Площа — 3 766 га.
Національний заповідник «Хортиця» — створений ще у 1965 році, а статус національного отримав 6 квітня 1993 року постановою Кабінету Міністрів України № 254. До його складу входить сам острів Хортиця і прилеглі острови та скелі: Байда, Дубовий, Ростьобин, Три Стоги, Середня, Близнюки, урочище Вирва на правому березі Дніпра, що мають загальнодержавне та історично значення. Загальна площа заповідника — 2 386,86 га[37].

Найбільші природні заповідники на Дніпрі.
Назва \tДиректор \tАдреса \tПідпорядкування \tРік створення \tПлоща, га \tВиди ЧКУ
Флори \tФауни
Канівський \tЧорний М. Г.[13] \t19000 Черкаська область, м. Канів \tКиївський університет \t1923 \t2049 \t26 \t74
Дніпровсько-Орільський \tАртеменко В. Н.[13] \t49098 м. Дніпро, Набережна Перемоги, 38 \tДержкомлісгосп \t1990 \t3766 \t9 \t24
Кременчуцькі плавні \tНикифоров В. В.[38] \t39600 м. Кременчук, вул. Першотравнева, 20, к. 1408 А \tКременчуцька державна районна адміністрація \t2001 \t5080 \tн/д \tн/д

н/д — немає даних
Дніпро в культурі
“ \tРеве та стогне Дніпр широкий,
сердитий вітер завива,
додолу верби гне високі,
горами хвилі підійма. \t„

— Тарас Шевченко, «Причинна» (1837)

Дніпро згадується і описується в романах, поезії та прозі, піснях, сотнях історичних досліджень на різних мовах різних часів. В українській літературі річка неодноразово згадується вже в «Повісті врем'яних літ», з нею пов'язується легенда про святого апостола Андрія, оповідання про хрещення Русі Володимиром Святим, про війни засновників Київської Держави з численними ворогами. У «Слову о полку Ігоревім» є звертання дружини князя Ігоря Святославича — Ярославни: «О, Дніпре, Славутичу», яке свідчить про давність шанобливого фольклорного епітету річки — Славутич. Є він і в народних думах: «Тогда козаки собі добре дбали, к Дніпру-Славуті низенько уклоняли» («Дума про Самійла Кішку»).

Згадується річка і в старовинних переказах, піснях. До неї звертаються і в літературі часів Козацької Держави («Вірші на жалосний погреб… Сагайдачного», драма «Милость Божія», козацькі літописи).

Українське відродження XIX століття теж підносить тему Дніпра в літературі та мистецтві. Образ річки пов'язаний з усією творчістю Тараса Шевченка, в тому числі як символ історичної долі українського народу. Шевченків «Заповіт» і поховання поета над Дніпром великою мірою визначили і нині живу традицію шанування річки як української національної святині.

До тематики Дніпра-Славути також звертались Максим Рильський, Григорій Чупринка, Василь Симоненко, Павло Тичина, Володимир Сосюра («Іще не скресла крига на Дніпрі» та інші), Микола Вінграновський («Чуєш, Дніпре мій», «Скажи мені, Дніпре», «Ніч Івана Богуна» тощо) та багато інших письменників.

Дніпрові краєвиди також популярні серед художників — різних часів і різних країн.

Власні назви

На честь річки, на берегах якої місто розташоване, назване одне з найбільших міст України Дніпро. Цю назву воно отримало у рамах декомунізації 19 травня 2016 року. Попередня назва Дніпропетровськ теж була дана на честь Дніпра і одного з діячів комуністичного руху — Григорія Петровського (прижиттєво), що починав трудову і революційну діяльність у місті. З 1806 року назву Верхньодніпровськ має теперішній райцентр в Дніпропетровській області. У 1936—2016 роках сусіднє місто Кам'янське аналогічно носило назву Дніпродзержинськ.

У 1960 році в Києві відкрили станцію метро «Дніпро» — першу наземну станцію столичного метрополітену. Вона розташована на мосту через набережну Дніпра. З бічних платформ, що являють собою естакаду над набережною, відкривається вид на дніпровські простори.

Назву «Дніпро» з 1962 року носить і український футбольний клуб з Дніпра, який виступає в українській прем'єр-лізі. Заснований він у 1918 році.

У 1964 році в Києві збудували і відкрили чотиризірковий готель «Дніпро» — недалеко від самої річки, у центрі міста на Європейській площі. Цього ж року назву «Дніпро» присвоїли і київському видавництву художньої літератури «Держлітвидав України», заснованому ще в 1919 році.

У 1967 році у Дніпропетровську було створено Здобне печиво «Дніпро», що стало брендом міста. Печиво має авторський дизайн: орнамент у вигляді дніпровських хвиль та напис по центру "ДНІПРО".

У 1999 році було створено ракету-носій легкого класу «Дніпро» — на базі міжконтинетальних балістичних ракет РС-20 (SS-18 «Сатана»), що підлягали скороченню відповідно до російсько-американського договору.

28 грудня 2004 року назву «Дніпро» надали українському футбольному клубу з Черкас, заснованому ще 1955 року. Він виступав у другій лізі чемпіонату України. Припинив своє існування 21 травня 2009 року.

14 вересня 2008 року в Дніпрі урочисто відкрили стадіон «Дніпро», або «Дніпро-Арена», місткістю 31 003 глядачі, вартістю 65 мільйонів євро. Будівництво тривало 3,5 роки (квітень 2005 — вересень 2008). Він став домашнім стадіоном ФК «Дніпро».
Dnipro Metro Station in Kyiv 2.JPG \tЕмблема ФК Дніпро Дніпропетровськ.png \tHotelDnipro.jpg \tDnepr rocket lift-off 1.jpg
Поїзд прибуває до станції
метро «Дніпро»
\t
Емблема дніпровського
футбольного клубу «Дніпро»
\t
Готель «Дніпро» в Києві
\t
Ракета-носій «Дніпро»
День Дніпра

У листопаді 2003 року Київрада ухвалила розширити перелік масових заходів у місті та заснувала День Дніпра «з метою донесення до людей проблеми сучасного екологічного стану річки Дніпро, збереження природної рівноваги в басейні річки та культурної спадщини, як основи національної культури, турботи про подальший розвиток традиційних культур та етносів»[39]. Відзначається День Дніпра в Києві в першу суботу липня і пов'язується зі святом Івана-Купала[36].
Заходи безпеки
Постійний контроль за станом безпеки гребель водосховищ та гідроелектростанцій на Дніпрі здійснюють Міністерство енергетики та вугільної промисловості України, Державне агентство водних ресурсів України, Державна служба України з надзвичайних ситуацій, Український гідрометеорологічний центр. Щорічно, та при нагальній потребі вони інформують Кабінет Міністрів України, Раду національної безпеки та оборони України, профільні комітети Верховної Ради України щодо стану основних споруд ГЕС та водосховища.

Одеса
Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до навігації
Перейти до пошуку
Одеса
Coat of Arms of Odessa.svg \tFlag of Odessa.svg
Герб Одеси \tПрапор Одеси
Odessa-Montage-2016.png
Пам'ятник Дюку, Воронцовський маяк, Міський сад, театр опери та балету, Потьомкінські сходи, Приморський бульвар
Основні дані
Інша назва \tПерлина Чорного моря, Південна Пальміра, Південна столиця, Столиця гумору, Одеса-мама
Країна \tУкраїна Україна
Регіон \tОдеська область
Рада \tОдеська міська рада
Код КОАТУУ \t5110100000
Засноване \tXV століття
Перша згадка \t1415
Поділ міста \t4 райони
Населення \t 1 013 292 осіб (01.01.2019)[1]
Агломерація \tОдеська агломерація
Площа \t162.42 км²[2]
Густота населення \t6228 осіб/км²
Поштові індекси \t65000—65480
Телефонний код \t+380-48 (2)
Координати \t46°29′08″ пн. ш. 30°44′36″ сх. д.Координати: 46°29′08″ пн. ш. 30°44′36″ сх. д.
Висота над рівнем моря \t50 м (середня висота) м
Водойма \tЧорне море
Назва мешканців \tодесит, одеситка, одесити
Міста-побратими \tАлександрія, Балтимор, Валенсія, Ванкувер, Варна, Генуя, Єреван, Йокогама, Калькута, Кишинів, Констанца, Ліверпуль, Лодзь, Гданськ, Марсель, Нікосія, Оулу, Пірей, Регенсбург, Сегед, Спліт, Стамбул, Хайфа, Циндао
День міста \t2 вересня
Номери автомобілів \tВН, НН
Відстань
Найближча залізнична станція \tОдеса-Головна
До Києва
- фізична \t442 км
- залізницею \t654 км
- автошляхами \t489 км
Міська влада
Адреса \t65004, Одеса, Думська пл., 1, +38 (048) 725-00-39
Веб-сторінка \tОфіційний сайт міської ради
Міський голова \tГеннадій Труханов

Commons-logo.svg Одеса у Вікісховищі
Карта
Одеса. Карта розташування: Україна
Одеса
Одеса
Одеса. Карта розташування: Одеська область
Одеса
Одеса
У Вікіпедії є статті про інші значення цього терміна: Одеса.

Одеса (МФА: [ɔˈdɛsɐ] ( прослухати); заст. Адес;[3] до XVII століття — Коцюбіїв) — місто обласного підпорядкування на чорноморському узбережжі України; адміністративний центр Одеської області; культурний, освітньо-науковий, туристичний та торговий осередок країни; найбільший морський торговий порт держави; великий автомобільний та залізничний вузол. За чисельністю населення Одеса є третім в Україні містом після Києва та Харкова (станом на 1 січня 2019 року в Одесі проживало 1 013 292 осіб[1]). В Одесі діють: машинобудівна, хімічна, нафтопереробна, харчова та легка промисловості. Також налічується 37 закладів вищої освіти, шість театрів, вісім кінотеатрів, філармонія, цирк, музеї, галереї тощо.

Перші поселення на території сучасного міста були засновані близько VII століття до н. е. — III століття н. е. давньогрецькими мореплавцями. Згодом цю місцевість заселила Ногайська орда, яка через якийсь час влилася до Золотої орди. Приблизно у 1324 році узбережжя захопило Велике князівство Литовське. Саме у той час було засновано фортецю та селище Коцюбіїв, що згодом було перейменоване на Хаджибей. 14 (25) вересня 1789 року його було завойовано козацько-російськими військами під командуванням Хосе де Рібаса. Саме після захоплення фортеці поселення було перейменоване на Одесу й отримало статус міста. З 1819 року по 1859 рік у місті діяв торговий режим «порто-франко», що сприяв його стрімкому економічному розвитку. Після захоплення більшовиками Української Народної Республіки Одеса перейшла під вплив комуністичної влади. Під час Другої світової війни Одеса була окупована німецько-румунськими військами.

Історичний центр Одеси з 2009 року перебуває в попередньому спискові об'єктів Світової спадщини ЮНЕСКО. У центральній частині міста — ансамбль будівель кінця XVIII — XIX століть у стилях класицизму, ампіру, модерну тощо. У межах Одеси та її околицях знаходяться кліматичні та бальнеологічні курорти. Також під містом знаходиться велика мережа підземних ходів і лабіринтів, які утворюють одну з найбільших у світі катакомб із довжиною тунелів приблизно 2,5 тисячі кілометрів.
Зміст

1 Походження назви
2 Символіка
3 Географія
3.1 Розташування та фізична географія
3.2 Клімат
3.3 Екологічний стан
4 Історія
5 Населення
6 Адміністрація
6.1 Устрій
6.2 Адміністративний поділ
7 Економіка та промисловість
8 Міжнародна співпраця
8.1 Міста-побратими
8.2 Міста-партнери
9 Інфраструктура
9.1 Комунальне господарство
9.2 Сфера послуг
9.3 Транспорт
10 Природоохоронні території та об'єкти
11 Освіта і наука
12 Медіа
13 Культура
13.1 Театри та музика
13.2 Кіно
13.3 Музеї
13.4 Література
13.5 Традиції
13.5.1 Фестивалі
14 Релігія
15 Архітектура та пам'ятки
16 Спорт
17 Туризм
17.1 Готелі та санаторії
18 Інше
18.1 Одеса у мистецтві
18.2 Визнання
19 Панорами міста
20 Примітки
21 Джерела та література
21.1 Література
22 Посилання

Походження назви

Докладніше: Одеса (назва)

До XVI століття Одеса мала назву Коцюбіїв, а до 1795 року — Хаджибей, що з османської — той, що побував у Мецці. Наприкінці XIV — початку XV століття північно-західне Причорномор'я перейшло під владу Великого князівства Литовського, це пов'язано з іменем польського шляхтича Кочуби Якушинського. Точна дата появи поселення невідома, а назви в різний час та в різних джерелах відрізняються, наприклад: Кочубїїв, Качубїїв, Качубий, Качибей, Хаджибей, Гаджибей, Аджибей[4] тощо. Перша письмова згадка про порт Коцюбіїв (in portu … Kaczubyeiow)[5] Великого князівства Литовського і Руського[6], датується 1415 роком[7]:
« \t

Wladislaus antem Poloniae Rex, necessitati corum satagens pia commiseratione succurere, petitam frumenti quantitatem dat et largitur, et in portu suo Regio Kaczubyeiow, per cos recepiendam, consignat, Datis autem Alexandre Moldauiae Voieuedae et suae consorti donis reuersalibus…

\t»

Уперше назва Одеса з'явилася 10 (21) січня 1795 року[8]. Назва може бути пов'язана з давньогрецькою колонією Одессос (нині встановлено, що колонія є на місці міста Варна). Наприкінці XVIII століття була мода називати міста грецькими іменами (наприклад, Ольвіополь, Севастополь, Сімферополь, Тирасполь тощо). Є також інша версія про те, що назва «Одеса» пішла від санскритського Godesha (або Godesa)[9].

Місто має багато «народних назв». Поширеною є «Одеса-мама»[10], що має відношення до кримінального світу[11]. Час від часу вживаються такі порівняння, назви та словосполучення, як «Перлина Чорного моря», «Південна Пальміра»[12] (у порівнянні з Пальмірою — містом дивовижної краси; «Північна Пальміра» — Санкт-Петербург), «Південна столиця», «Столиця гумору»[13] тощо.
Символіка
Логотип міста.

Офіційно затвердженими символами Одеси є герб, великий герб, стяг та гімн, опис і порядок використання яких визначаються положенням міської ради «Про міську символіку»[14]. Герб міста становить іспанський щит червоного кольору із зображенням у середині білого якоря з чотирма лапами. Щит, на великому гербі, обрамлено декоративним золотим картушем й увінчано срібною міською короною у вигляді трьох веж. Під вежею розташовано зображення Золотої Зірки міста-героя, ограненої золотом та діамантом. Прапор складається з прямокутного полотнища, поділеного на три прямовисні смуги — червону, білу та жовту. У центральній, білій, смузі посередині розташований герб міста. Остання зміна стягу та гербу була затверджена 29 квітня 2011 року. 25 серпня того ж року було затверджено «Статут територіальної громади міста Одеси»[15]. Згідно з ним, офіційним гімном міста є «Пісня про Одесу» з оперети Ісака Дунаєвського «Біла акація»[16][17]. Фрагмент мелодії грають куранти на будівлі мерії міста на Приморському бульварі. Крім того, від 5 червня 2012 року місто має свій туристичний логотип.[14]
Географія

Розташування та фізична географія
Автошлях М05, що поєднує Одесу із Києвом.

Одеса розташована на північно-західному узбережжі Чорного моря, на перетині шляхів з Північної та Центральної Європи на Близький Схід та в Азію, у центрі Одеської області, між Біляївським, Овідіопольським та Лиманським районами. Місто перебуває у східноєвропейському часовому поясі. Площа міста сягає 162,42 км²[2]. Джерела питної води на території міста нині — це бюветні комплекси, а також централізоване постачання водою Одеси та прилеглих околиць підприємством Інфоксводоканал, що здійснюється з річки Дністер по 40-кілометровому водогону через водозабір у місті Біляївка[18]. Поблизу міста наявні три великих лимани: Куяльницький, Хаджибейський та Сухий.

Місто розташоване на відстані близько 39 кілометрів від кордону з Молдовою. Зокрема, саме така відстань між Одесою та пунктом пропуску через державний кордон України «Маяки-Удобне».[19] Одеса розташована у Причорноморській низовині. Середня висота міста над рівнем моря — 50 метрів. Найвища точка Одеси — Жевахова гора (65 метрів над рівнем моря), а найнижча — Куяльницький лиман (4,2 метра нижче рівня моря).
Rose des vents \tНімеччина Берлін ~1674 км
Польща Варшава ~1142 км
Україна Львів ~817 км \tФінляндія Гельсінкі ~ 1837 км
Білорусь Могильов ~928 км
Україна Київ ~ 489 км \tРосія Москва ~1382 км
Україна Дніпро ~468 км
Україна Харків ~704 км \tRose des vents
Франція Париж ~2627 км
Австрія Відень ~1439 км \tN \tУкраїна Маріуполь ~664 км
Україна Южне ~45 км
W Одеса[19][20] E
S
Україна Білгород-Дністровський ~82 км
Україна Ізмаїл ~237 км
Болгарія Софія ~876 км \tТуреччина Стамбул ~932 км \tГрузія Тбілісі ~1441 км
Клімат

Докладніше: Клімат Одеси

Загалом, клімат Одеси є помірно континентальним, з м'якою зимою, відносно затяжною весною, теплим і довгим, нерідко дуже спекотним, літом, а також довгою та теплою осінню. Середньорічна температура повітря становить +10,1 °C, найнижча вона у січні (-1,7 °C), найвища — в липні (+21,4 °C). В середньому за рік ув Одесі випадає 464 мм атмосферних опадів, найменше — у жовтні, найбільше — в липні. Мінімальна річна кількість опадів (196 мм) спостерігалась у 1921 році, максимальна (765 мм) — у 2004 році. Максимальну добову кількість опадів (103 мм) зафіксовано 8 червня 1926 року. У середньому за рік у місті спостерігається 112 днів з опадами; найменше їх (6) у вересні, найбільше (14) — у грудні. Відносна вологість повітря становить в середньому 76 %, найменша вона в серпні (66 %), найбільша — у грудні (84 %). Найменша хмарність спостерігається в серпні, найбільша — у грудні. Найбільшу повторюваність у Одесі мають вітри з півночі, найменшу — з південного сходу. Найбільша швидкість вітру спостерігається у січні-лютому, найменша у червні-липні. У січні вона в середньому становить 4,6 м/с, у липні — 3,2 м/с. Найбільше ясних днів спостерігається у серпні, найменше — у грудні. Упродовж року в Одесі спостерігаються різноманітні атмосферні явища: гроза, туман, роса, ожеледиця тощо. Зокрема, туман найчастіше спостерігається у січні-березні, гроза — у червні та липні.[21]

Екологічний стан

Одеса є великим портом України та має два портові міста-супутники — Чорноморськ (на Сухому лимані) та Южне (на Григорівському лимані). Цей портовий вузол простягається вздовж Чорноморського узбережжя на 60 кілометрів та створює досить напружені екологічні умови для морської екосистеми регіону. Забруднення морського середовища відбувається через викиди в море неочищених або недостатньо очищених стічних вод Одеси, а також забрудненого поверхневого стоку з міської території. Є загроза дії небезпечних виробництв у зоні Одеської затоки. У випадку розливу аміаку з аміаковозів і потрапляння його в атмосферу, зона небезпечного для життя ураження охопить увесь берег Одеси, починаючи з міста Южне, включаючи саму Одесу, Крижанівку, Фонтанку, Нову Дофіновку. Після закінчення будівництва терміналу для нафти на 40 мільйонів тон, з технологічною платформою на відстані 20 кілометрів від берега у випадку катастрофи можуть утворюватися смертельно-небезпечні території у радіусі 7,5 кілометрів; помірно небезпечний регіон у радіусі 12,5 кілометрів.

Забрудненню атмосфери та утворенню значної кількості стічних вод сприяють промислові об'єкти машинобудування, хімії та нафтохімії, переробки риби та сільгосппродукції. 75 % сумарного викиду забруднювачів в атмосферу дає автомобільний транспорт та, частково, морські судна, особливо влітку. Очисні споруди Одеси перевантажені та застарілі. Досить часто відбуваються розриви каналізації, і в море потрапляє велика кількість забруднених стічних вод. Практично після кожної зливи одеські пляжі закриваються для купання через небезпечний санітарний стан морського середовища на узбережжі. Річки Дунай, Дніпро та Дністер разом узяті виносять у море за рік близько 100 тисяч тон фосфатів, до 1 мільйону тон нітратів та понад 2 мільйонів тон органічних речовин. Через окислення органічних речовин у воді зникає кисень. Вміст небезпечної для здоров'я бактеріальної мікрофлори у морській воді перевищує норми в сотні тисяч разів.

З 1965 по 1980 рік з метою запобігання зсувів уздовж берегової лінії було збудовано споруди від зсувів — хвилеломи та буни. Ці споруди не тільки відокремили пляжну зону від моря, туди вивели труби дренажних систем, якими скидають щорічно до 20 мільйонів кубічних метрів прісної води. Унаслідок цього морська вода на узбережжі опрісніла настільки, що більшість морських тварин-біофільтраторів загинуло. Окрім того, споруди порушили природний водообмін, і пляжні місця для купань практично перетворилися на стічні канави, де купатися та бути на березі небезпечно через засівання піску небезпечними бактеріями. В одному літрі морської води було виявлено понад 250 тис. клітин кишкової палички, а максимальна кількість бактерій ув одному літрі морської води на популярному пляжі Аркадія досягала 2,4 мільйона клітин.[24][25][26]
Історія

Докладніше: Історія Одеси

Залишки стародавньої грецької колонії «Гавань Істріан» на Приморському бульварі
(1/4)
Ювілейна монета НБУ присвячена 220—річчю міста (реверс)

Перші ознаки людей на території сучасної Одеси та її околиць стосуються епохи верхнього палеоліту (58 — 38 століття до нашої ери). У V столітті до н. е. на місці сучасного центру Одеси існувало стародавнє грецьке поселення — «Гавань Істріан». Залишки цієї колонії були знайдені під сучасним Приморським бульваром на глибині 1,5 метрів, а також на інших вулицях міста. Окрім цього поселення, на території Одеси також налічується близько дванадцяти інших давньогрецьких колоній. Крім інших, на протилежному березі Одеської затоки було поселення «Гавань Ісіякон». Суперництво між мешканцями цих колоній було зумовлене тим, що між ними проходив кордон грецьких міст-колоній Ольвії (на північному сході зі сторони гавані Ісіякон) та Істрії (на півдні зі сторони гавані Істріан). У другій половині IV — початку III століття до н. е. Ольвія вступила в конфлікт із сусідніми грецькими колоніями, Херсонесом та Істрією. Причиною війни стало невдоволення правителями Ольвії сферами впливу в цьому регіоні. На той час гавань Істріан була прикордонним форпостом Істрійської держави, тому через війну це поселення прийшло у запустіння наприкінці IV століття до н. е., а гавань Ісіякон проіснувала ще два століття. Занепад грецьких колоній також був зумовлений вторгненням союзу кочових племен гунів у 375 році нашої ери. Прихід кочовиків на ці землі повністю розорив місцеве населення та перетворив ці землі у Дике Поле, де населення практично не було.[27]

Близько XIV століття, у місцевому степу панувала Ногайська орда, яка згодом влилася до Золотої Орди. В ординські часи, у XIV столітті, на місті колишньої грецької колонії з'явилася генуезька факторія «Джінестра», що торгувала з кочовиками. Генуезці купували у Північному Причорномор'ї здебільшого зерно та рабів. У цей же час, за думкою науковців, Куяльницький та Хаджибейський лимани почали віддалятися від Чорного Моря, у результаті чого утворився природний насип — «Пересип». Це не могло не позначитися на економічному стані краю, позаяк, у наступні роки на цих двох лиманах видобувалося багато солі. На початку 1320-х років одним з основних ворогів Золотої Орди стало Велике князівство Литовське. У 1324 році до литовського панування відійшли всі землі між Дніпром та Дністром, зокрема й територія сучасного міста. У 1399 році після битви на Ворсклі вплив Великого князівства Литовського на Північному Причорномор'я поступово зійшов нанівець. Однак, ще при правлінні Вітовта було засновано фортецю Коцюбіїв і торгову пристань біля неї. Перша згадка про це поселення датується 1415 роком.[28]. 1442 року фортеця була надана польським шляхтичам Бучацьким — тодішнім власникам коронного Поділля[29]. Наприкінці XV століття литовсько-польська влада на цих землях послабилася і вони знову прийшли у запустіння.

1484 року ці землі завоювала Османська імперія, а місцеве населення складали переважно татари.[30] У 1765 році османська влада відбудувала стару литовську фортецю, назвавши її «Єні-Дунья» (в перекладі з османської — «Новий Світ»). Вона знаходилась між сучасними Потьомкінськими сходами та Воронцовським палацом на Приморському бульварі. Цю фортецю неодноразово штурмували запорізькі козаки під проводом Семена Галицького, Петра Калнишевського тощо. 1774 року фортеця була вперше захоплена об'єднаними козацько-російськими військами. Однак, за Кючук-Кайнарджійським мирним договором її було віддано туркам.[31]
Картина Петра Пархета «Штурм фортеці Хаджибей», 1954 рік, олія на полотні. Експозиція Одеського історико-краєзнавчого музею

Під час Російсько-турецької війни 1787—1792 років фортеця потрапила до уваги військ Олександра Суворова, який прямував на Бендери. Її було взято на світанку між 4 та 5 годиною 14 (25) вересня 1789 року передовим загоном корпусу генерала Івана Гудовича. Загоном командував граф Жозеп де Рібас і Бойонс. Активну участь у битві за Хаджибей брало Чорноморське козацьке військо на чолі з отаманами Захарієм Чепігою та Антіном Головатим.[32]

7 червня (27 травня) 1794 року російська імператриця Катерина II підписала рескрипт про влаштування у Хаджибеї військової гавані та купецької пристані. Призначенням нового порту на Чорному морі було розширення торгових зв'язків з Європою. Проект розбудови міста було доручено нідерландському військовому інженерові, Францу де Воллану. Будівництво портових споруд та головного собору розпочалося 2 вересня (28 серпня) 1794 року під керівництвом Жозепа де Рібаса. Цей день і досі відзначається в Одесі, як день міста.[28] Нова назва Хаджибея — Одеса, вперше з'явилася у документі, датованому 21 (10) січня 1795 року. Уже з перших років заснування місто стало основним портом, через який постачалося зерно з Російської імперії до інших країн Європи та Передньої Азії. Багато у чому цьому сприяв прихід на посаду генерал-губернатора Новоросії та градоначальника Одеси Армана Емманюеля дю Плессі (герцога де Рішельє). За час його перебування на цих посадах населення припортового міста виросло у п'ятнадцять разів.[28] Також під час управління містом герцогом, тут з'явився перший комерційний банк, біржа, іноземні консульства тощо[33]. За часів управління Луї де Ланжерона, у 1819 році, Одеському порту було дано режим порто-франко, що дозволяло право безмитного ввезення та вивозу товарів. Це дозволило розвинути зовнішню торгівлю та покращити економічні умови в місті. У той же час князь Михайло Воронцов, що у той час обіймав посаду генерал-губернатора Новоросії та Бессарабії, зумів привернути до міста увагу багатьох аристократів та багатіїв з усієї імперії, завдяки чому місто стало одним з найбільших промислових центрів країни. У 1820 році вийшла перша міська газета, у 1825 році відкрився археологічний музей. Також у ті часи відкрилося багато закладів освіти й прилюдна бібліотека.[28]

1830 року засновано міську публічну бібліотеку (з 1941 р. — Одеська державна наукова бібліотека ім. М. Горького). На той час зібрання нараховувало 5 тисяч книг, це була друга в Російській імперії (після імператорської у Санкт-Петербурзі) і перша в Україні публічна бібліотека. З 1907-го по сьогодні бібліотека міститься в будинку, який в 1904—1906 роках було зведено за проектом архітектора Ф. П. Нестурха. В бібліотеці працювало багато визначних особистостей, які в різний час очолювали її. Це історик М. Н. Мурзакевич, професор В. О. Яковлев, літератор М. Ф. Дерібас та його син, краєзнавець О. М. Дерібас, автор книги «Старая Одесса». Особливо важливу роль у розвитку бібліотеки відіграли її директор з 1896 по 1920 рік професор Новоросійського університету М. Г. Попруженко, який створив історичний нарис «Одесская городская публичная библиотека. 1830—1910», та попечитель бібліотеки у 1897—1917 роках почесний громадянин Одеси граф М. М. Толстой. Унікальний фонд найдавнішої книгозбірні України нині нараховує близько 5 мільйонів видань майже 100 мовами світу. Завдяки наявності значної кількості рідкісних документів, матеріалів (понад 200 тис.) та рукописів бібліотека увійшла до світового каталогу «Музей книги и книжного дела» (Museums of Book and Book-making. International Directori. — М., 1987). 1865 року в Одесі на базі Рішельєвського ліцею (першим директором якого був підкарпатський русин Іван Орлай) створено Новоросійський університет (з 1945 р. — Одеський університет ім. 1.1. Мечникова) у складі трьох факультетів: історико-філологічного, фізико-математичного та юридичного, який тривалий час був єдиним вишем на півдні України. Ініціатива у відкритті університету належить М. І. Пирогову.

У другій половині XIX століття найбільш видатними керівниками міста стали: граф Пауль Деметріус Коцебу, Григорій Маразлі та Микола Новосельський. При керівництві графа Коцебу, проїжджа частина центру Одеси була заміщена бруківкою, замість каганців з'явилися гасові лампи, був побудований перший у місті водогін, відкрита перша залізнична лінія тощо. Також Пауль Деметріус багато уваги приділяв розвиткові освіти та науки. За часів його головування, Рішельєвський ліцей перетворився на Новоросійський університет, а також було засновано багацько шкіл та училищ.[28] На відміну від Коцебу, Григорій Маразлі більше приділяв уваги зовнішньому вигляду міста. Саме тому у часи керівництва грецького міського голови містом, було побудовано Олександрівський парк, пам'ятник-колону Олександру II, відкрито першу конку, введено електричне освітлення, а також побудовано дитячу та очну лікарні, кілька богоділень, дешевих їдалень, притулків, народних училищ у місті та передмісті. До 100-ї річниці свого заснування, 1894 року, Одеса посідала четверте місце в імперії за кількістю населення та рівнем економічного розвитку після Санкт-Петербургу, Москви та Варшави.

У 1905 році сталося одна з найвідоміших[34] подій російської революції 1905—1907 років. Матроси панцерника «Князь Потьомкін-Таврійський» зняли повстання. Після захоплення управління панцерника матросами, «Потьомкін» прибув саме до Одеси й у місті почалися масові безлади. Загинуло від 500 до 1 тисячі людей, а збитки склали близько мільйона російських рублів.[35] Під час тієї ж революції в Одесі, як і в багатьох інших містах Російської імперії пройшла хвиля антиєврейських погромів[en]. За даними сучасних ізраїльських істориків в Одесі під час погромів загинуло близько 400 євреїв[36].
Вступ Червоної армії до Одеси, квітень 1920 року

Після проголошення Української Народної Республіки, 30 листопада (12 грудня) — 1 грудня (13 грудня) 1917 року в Одесі спалахнуло більшовицьке повстання, яке завершилося перемогою українських військ. У січні 1918 року у місті владу зайняли більшовики, створивши 18 (31) січня 1918 року Одеську радянську Республіку, однак, ця псевдодержава проіснувала лише до 13 березня того ж року[37], себто до приходу австро-німецьких військ. Згодом із міста почали вивозити продукти та устаткування. Однак, після початку Листопадової революції в Німеччині, війська Троїстого союзу були змушені полишити Одесу. Незабаром у місті висадилися британсько-французькі війська для підтримки «Добровольчої армії» Антона Денікіна, що прибувала з Катеринограду. Того ж року, у грудні до Одеси підійшла армія української Директорії. Таким чином у різних частинах міста перебували три різні влади: Антанта, «Білі» та Директорія. На початку наступного року, за допомогою партизанів та розповсюдження в іноземних військах більшовицької пропаганди, місто зайняли «червоні», однак це не допомогло подолати масовий голод та безробіття. За допомогою військ Антанти, що залишилися, «денікінцям» вдалося знову встановити свою владу у місті.[38] Остаточно радянська влада була встановлена в Одесі ​​з 7 лютого 1920 року.[38] У перші роки після багатьох воєнних протистоянь, що відбувалися в Одесі, місто опинилося у занепаді. Багато у чому цьому сприяла політика влади, через яку інтелігенція міста масово почала виїжджати за кордон. Також на початку 1920-х років у місті діяло декілька підпільних антирадянських партизанських груп. Так, зокрема, 5 червня 1920 р. радянська преса повідомила про виявлення одеською ЧК підпільної «петлюрівської організації» на чолі з колишнім командиром Дроздовського полку Добровольчої армії Гусаком-Гусаченком. Під приводом боротьби з Ю.Тютюнником Гусаченко готував перехід своїх вояків на бік останнього. Чекісти заарештували брата Ю. Тютюнника Георгія, капітана Москвина, Чижевську-Волзьку та інших осіб[39].

Від початку Німецько-радянської війни Одеса опинилася біля фронту. Оборона міста тривала понад два місяці, з 5 серпня до 16 жовтня 1941 року, що її проводив генерал-лейтенант Приморської армії Георгій Софронов. Увесь цей час місто зазнавало бомбардувань по 12-15 разів на день, однак місцеві підприємства, попри це, працювали на підтримку армії, виробляючи техніку та зброю.[40] Евакуацію міста вдалося завершити 15 жовтня, і вже наступного дня нацистські війська ввійшли до міста. Велику кількість радянських військ вдалося евакуювати до Севастополя.[28] Радянські війська третього Українського фронту, під командуванням уродженця Одеси, Родіона Малиновського, знов увійшли до міста через три з половиною роки, 10 квітня 1944 року. Упродовж наступних років у місті проводилася робота з відновлення зруйнованих у часи війни, споруд.[28]

Наступні роки в історії Одеси, починаючи з 1950-х, багато у чому були пов'язані з розвитком будівельної справи. 1968 року на «Новому молу» було побудовано сучасний морський порт. Також у той час виникли нові міські райони: Південний, Південно-Західний, Північно-Східний та Таїровський.[28] Однак, поряд із розвитком промисловості та будівництва Одеса втратила своє значення, яке вона мала за імперських часів. Місто отримало неофіційний статус провінційного. Окрім того, якщо у місті будувалися нові мікрорайони, то історичний центр майже не відновлювався, що призвело до занепаду багатьох пам'яток архітектури. Те ж саме відбувалося і з комунікаціями.[41]

1 грудня 1991 року відбувся Всеукраїнський референдум, щодо проголошення незалежності України. За результатами референдуму по всій Одеській області з 1 412 228 опитаних (75,01 %) за проголошення незалежності проголосували — 1 205 755 осіб (85,38 %)[42]. За роки незалежності України центр Одеси зазнав істотних змін. В історичному плані багатьом центральним вулицям було повернуто дореволюційні назви. Одеса — одне з небагатьох міст на півдні та сході України, де від проголошення Незалежності топоніми радянських часів поступово усувалися міською владою (хоча сліди комуністичного минулого ще частково залишилися).

У 2010 році міською радою була прийнята «Програма збереження і розвитку російської мови», яка передбачає можливість документообігу російською мовою, переклад російською мовою фільмів в кінопрокаті, засобах масової інформації та сфері освіти. Такими темпами, в Одесі залишилася лише одна суто українська школа. Звідси, дії тодішнього мера класифікуються як спекулювання на темі з мовами в Україні й перешкода всебічному розвиткові української мови в державі Україна.[43][44][45]
Населення

Докладніше: Населення Одеси

Одеса — центр Одеської агломерації з населенням до 1,5 мільйонів осіб. Станом на 1 січня 2019 року населення Одеси становило 1 013 292 особи[1]. Під час останнього перепису населення, який відбувся 2001 року, населення Одеси становило 1 010 тисяч осіб[46]; під час передостаннього радянського перепису, у 1989 році, — 1 115 тисяч осіб.

За національним складом, згідно з переписом 2001 року, більшість населення міста становлять українці — 61,6 %, значну частку становлять росіяни — 29 %, а всі інші національності становлять не більше двох відсотків населення: болгари — 1,7 %, євреї — 1,2 %, молдовани — 0,7 %, білоруси — 0,6 %, вірмени — 0,4 % тощо. Порівнюючи з попередніми роками частка євреїв значно скоротилася, у 1926[47] році — вона становила 36,7 %, а у 1959 році вже 16,2 %, тоді як українців було відповідно 17,6 % та 41,5 %, росіян 39,0 % та 37,1 %[48].

Щодо статевого складу населення, то згідно з переписом населення 2001 року, у місті проживає 470 353 чоловіків та 539 945 жінок, у відсотках відповідно 46,6 % та 53,4 %. Станом на той же рік діти до 16 років становлять 14,6 %, а пенсіонери, себто чоловіки старше 59 та жінки старше 54 років, становлять 22,5 %, що вказує на старіння населення міста. Відсоток осіб працездатного віку ж становить 63,1 %.[49] У той же час за тим же переписом 64,75 % жителів міста називають своєю рідною мовою — російську, 30,41 % — українську, інші мови не так сильно розповсюджені. Однак, серед інших мов, які існують в Одесі, можна відзначити білоруську, болгарську, вірменську, румунську тощо.[50]

Адміністрація
Устрій
Фракція \tКіл-ть
«Доверяй делам» \t27
«БПП „Солідарність“» \t14
«Опозиційний блок» \t12
«УМП С. Ківалова» \t6
«Самопоміч» \t5

Докладніше: Міські голови Одеси та Одеська міська рада

До складу Одеської міської ради входять 64 депутати, що обираються громадою міста строком на 5 років. За результатами місцевих виборів 2015 року, міська рада поділяється на такі депутатські групи та фракції: «Доверяй делам» (27 депутатів), Блок Петра Порошенка «Солідарність» (14), Політична партія «Опозиційний блок» (12), «Українська морська партія Сергія Ківалова» (6) і Партія «Об'єднання „Самопоміч“» (5).[51] Виконавчу владу в місті очолює міський голова та виконавчий комітет. Останньому підпорядковані 24 департаменти, кожен з яких відповідає за певну сферу міського життя: містобудування, економічну політику, фінансову політику, житлове господарство та інфраструктуру тощо.[52] У ході місцевих виборів 2014 року міським головою Одеси було обрано Геннадія Труханова[53][54], якого в 2015 році було переобрано на цю ж посаду.[51] Великий політичний вплив в Одесі має Одеська обласна державна адміністрація та, зокрема, її голова. Він, як представник Президента України керує виконавчою владою не тільки на рівні Одеси, а й на території всієї області. 30 травня 2015 року на цю посаду було призначено третього президента Грузії Міхеіла Саакашвілі. Єдиного загальноміського органу судової влади в Одесі немає, натомість існує 4 районних суди, юрисдикції яких розповсюджуються на відповідні адміністративні райони міста.[55]
Адміністративний поділ

Докладніше: Адміністративний поділ Одеси та Вулиці Одеси

Адміністративно Одеса поділяється на 4 райони: історичний центр та схід — Приморський район, південь — Київський район, захід — Малиновський район та північ — Суворовський район (Ленінський). До 1 січня 2003 року у місті, окрім нинішніх районів, було ще чотири: Жовтневий (до 14.11.1961 Сталінський), Іллічівський та Центральний (до 21.05.1958 Ворошиловський)[56]; до 13.06.1958 існував Воднотранспортний район[57]. До того ж, серед мешканців міста багато хто вживає історичні назви місцевостей Одеси: 1-а Застава, 2-а Застава, Аркадія, Більшовик[ru], Ближні Млини, Бугаївка, Великий Фонтан, Відрада, Дальні Млини, Дерібасівка, Крива Балка, Куяльник, Ленпосьолок[ru], Лиманчик, Лузанівка, Люстдорф, Малий Фонтан, Молдаванка, Пересип, Сахалінчик[ru], Селище Котовського, Селище Таїрова, Середній Фонтан, Слобідка, Суднобудівник[ru], Черемушки, Чубаївка. Деякі з них відображені сьогодні у назвах вулиць.
Економіка та промисловість

Одеса — один з головних економічних центрів України, що поєднує в собі найбільший морський порт, розвинену промисловість, курортно-рекреаційний комплекс, транспортну, фінансову та соціальну інфраструктуру. Основними господарськими функціями, які виконує Одеса на рівні міжнародного поділу праці, є транспортна та зовнішньоторговельна. Місто є єдиним повністю сформованим в українському Причорномор'ї місцевим територіально-виробничим комплексом. Місто забезпечене висококваліфікованою робочою силою, що володіє іноземними мовами. Це дозволяє розвивати в Одесі бізнес з високими стандартами та вимогами до трудових ресурсів.[20] Станом на 1 жовтня 2013 року в економіку Одеси було інвестовано 756,2 мільйона доларів США, що становить 44,7 % від загального обсягу інвестицій в Одеську область.[58] Загальний обсяг доходів міського бюджету Одеси, станом на 2013 рік, встановлено у розмірі ₴2 632 408.[59] У серпні 2013 року середня заробітна плата по місту становила ₴3381.[60] 1 жовтня 2014 року зареєстроване безробіття становило 0,46 %.[61]

Розвинена мережа автодоріг, розташування міста поблизу річок Дунай, Дністер, Південний Буг і Дніпро, а також великі морські порти Одеса, Чорноморськ та Южне — у поєднанні з міжнародним аеропортом «Одеса» та залізницею створюють сприятливі умови для приймання, обробки, зберігання і транспортування вантажів, а також обробки потужних пасажиропотоків. Одеса є найбільшим морським портом України, в якому перевантажують зерно, нафтопродукти, метали тощо. У ній працюють понад 460 спільних підприємств з іноземним капіталом. Їхня кількість неухильно зростає. Загальний обсяг реалізованої продукції містом становив: за 2008 рік — ₴15,6 мільярда, за 2010 рік — ₴14,6 мільярда. Нині беззаперечними лідерами у своїх галузях промисловості є такі підприємства: «Нафтопереробний завод», Стальканат, Телекарт-Прилад тощо[28],Одеський машинобудівний завод.
Міжнародна співпраця

Ще з часів Української Народної Республіки Одеса стала одним з центрів міжнародної співпраці України. На початку XX століття у місті налічувалося три генеральних консульства: Сполученого Королівства Великої Британії та Ірландії, Австро-Угорської та Німецької імперій, а також консульства Сполучених Штатів Америки, Королівства Іспанії та Третьої французької республіки[62].

Нині в Одесі налічується 23 міст-побратимів[63] та 16 міст-партнерів[64]. На честь деяких із міст-побратимів названо навіть вулиці «Південної столиці», зокрема, вулиці Варненська, Генуезька, Марсельська, Сегедська, Ліверпульський провулок тощо. У той же час, в угорському місті Сеґед на честь Одеси названо мікрорайон[hu]. Також у місті налічується дев'ять генеральних консульств: Республіки Білорусь, Республіки Болгарії, Республіки Вірменія, Грецької Республіки, Китайської Народної Республіки, Речі Посполитої Польської, Російської Федерації, Румунії та Турецької Республіки[65] і дев'ять почесних консульств: Республіки Австрія[66], Республіки Казахстан, Республіки Кіпр, Литовської Республіки, Федеративної Республіки Німеччина, Південно-Африканської Республіки, Сирійської Арабської республіки, Словацької Республіки та Республіки Словенія. Окрім того, у місті працюють консульства Грузії, Республіки Молдова та консульське представництво Посольства Італійської Республіки, а також Арабський, Вірменський, Єврейський, Польський та Французький культурні центри та Місія Європейського Союзу з прикордонної допомоги Молдові та Україні.[65] 22 травня 2012 року у місті також було відкрито перший ув Україні дипломатичний клуб, що має допомогти дипломатам та представника інших країн, що живуть в Одесі, проводити зустрічі та вирішувати найважливіші політичні та дипломатичні питання[67]. Також Одеса є членом організацій: «Eurocities»[68] та «League of Historical Cities»[69].
Міста-побратими

Велика Британія Ліверпуль — 1957[70]
Фінляндія Оулу — 1957[71][72]
Угорщина Сеґед — 1961[73]
Хорватія Спліт — 1964[74]
Японія Йокоґама — 1965[75]
Єгипет Александрія — 1968[76]

\t

Франція Марсель — 5 травня 1972[77]
Італія Генуя — 29 жовтня 1972[78]
Канада Ванкувер — 28 серпня 1973[79][80]
США Балтимор — 17 вересня 1975[81]
Іспанія Валенсія — 13 травня 1982[82]
Індія Колката — 1986[83]

\t

Німеччина Регенсбург — 4 листопада 1990[84]
Румунія Констанца — 3 квітня 1991[85]
Ізраїль Хайфа — 1992[86]
Болгарія Варна — 1958[87]
Греція Пірей — 25 березня 1993[88]
КНР Циндао — 29 квітня 1993[89]

\t

Польща Лодзь — 7 травня 1993[90]
Молдова Кишинів — 23 грудня 1994[91]
Вірменія Єреван — 29 листопада 1995[92]
Кіпр Нікосія — 2 лютого 1996[93]
Туреччина Стамбул — 2 листопада 1997[94]

Міста-партнери

Білорусь Берестя
Чилі Вальпараїсо
Польща Варшава
Австрія Відень

\t

Польща Гданськ
Литва Клайпеда
Кіпр Ларнака

\t

Словенія Любляна
Білорусь Мінськ
Грузія Тбілісі

Інфраструктура
Комунальне господарство

Докладніше: Житлово-комунальне господарство Одеси

Міським монополістом із послуг водопостачання та водовідведення є комунальне підприємство «Інфоксводоканал[ru]»[95], що у грудні 2003 року міською владою було передано в оренду на 49 років іншому підприємству — ООО «Інфокс»[96]. Вода для Одеси передається із річки Дністер[97], що є за 41 кілометр від міста, міські водогінні мережі мають довжину 1,3 тисячі кілометрів.
Ресторан «Бульваръ» на Приморському бульварі

[98] Вуличне освітлення здійснюється в Одесі комунальним підприємством «Одесміськсвітло»[95]. Постачання електроенергії міським споживачам здійснює ВАТ «Одесаобленерго» — найбільша енергопостачальна компанія на півдні України[99]. Постачання теплової енергії здійснюють комунальне підприємство «Теплопостачання міста Одеси»[95]. А постачанням газу до осель жителів міста займається ПАТ «Одесагаз».[100] Вивіз сміття, здійснюється у місті трьома компаніями компанією: «Экоград», «Эко-Ренессанс» та «Союз».[101]
Сфера послуг

Станом на 1 лютого 2014 року в Одесі налічується 1 п'ятизірковий, 15 чотиризіркових, 7 тризіркових та 51 інших готелів[102]. У місті велика кількість ресторацій. Станом на 2010 рік в Одесі наявні 648 об'єктів ресторанного бізнесу: ресторанів, кав'ярень, барів тощо. Найвідоміші з них: кафе «Fanconi 1872», «Печескаго», ресторани «Бульваръ», «Кав'ярня-книгарня» тощо. Також представлені такі мережі харчування: McDonald's, Пузата хата, Піца Челентано тощо.

У місті розвинена інфраструктура роздрібної торгівлі. Мережа роздрібної торгівлі становить 14 670 об'єктів. У місті присутні як деякі європейські, так і багато національних мереж супермаркетів; великою популярністю користуються мережі: «Auchan», «METRO», «Сільпо», «Таврія В», «Фуршет». Найвідоміші міські базари — «Ринок Привоз», «Новий ринок».

У місті розвинена соціальна інфраструктура. Діє 10 театрів, 9 кінотеатрів. У місті функціюють 126 загальноосвітніх навчальних закладів комунальної власності. До послуг жителів близько 1,5 тисячі спортивних споруд: тенісні корти, футбольні поля, спортивні зали, басейни, тири тощо.[20] В Одесі знаходиться 168 АЗС.[103] Як українські так й іноземні банки мають у місті близько 655 відділень та 858 банкоматів.[104] Міська система охорони здоров'я представлена 61 лікувально-профілактичним закладом.[20]

2011 року за версією журналу «Фокус» Одеса посіла перше місце у рейтингу українських міст за рівнем життя.[105]

Транспорт
Одеський залізничний вокзал.


Докладніше: Транспорт Одеси

Одеський фунікулер

Одеса є одним з найважливіших транспортних вузлів України й має розвинену транспортну інфраструктуру. Розвинені такі види транспорту: морський, повітряний, залізничний та автомобільний. Через місто проходять міжнародні автошляхи М05, М14, М15, М16, М27 (ці шляхи є частиною європейських маршрутів E58, E87, E95 та E581), завдяки чому місто з'єднане з Києвом, Кишиневом, Маріуполем та іншими іноземними та українськими містами.[106] Через місто також проходять три міжнародні транспортні коридори — Європейський коридор № 9, транспортний потік Гданськ — Одеса, «TRACECA»[en]. Транзитні автомобільні потоки оминають місто об'їзною дорогою, проте це не вирішує внутрішньоміських транспортних проблем. Вони спричинені передусім автомобільними заторами, погодними умовами та незадовільним станом дорожнього покриття.[107][108] Проблемою міського транспорту Одеси також є те, що система громадського транспорту міста недостатньо розвинена та перебуває у неналежному стані[109]. Серед причин, що до цього призвели є недосконала законодавча система, а також відсутність будь-яких електронних систем, що могли б полегшити всю систему пасажирських перевезень. Також у місті повністю відсутній розклад руху громадського транспорту, що також спричиняє проблеми у внутрішньоміських громадських перевезеннях[110]. В Одесі працюють трамваї, тролейбуси, автобуси, маршрутні таксі, таксі, фунікулер та катери.

Одеський морський торговельний порт — найбільший торговельний порт ув Україні. Технічні можливості порту дозволяють переробляти до 21 мільйон тонн сухих і 25 мільйонів тонн наливних вантажів щороку. Він пов'язаний з більш ніж 600 портами зі 100 країн світу. Пасажирський комплекс здатний обслужити до 4 мільйони туристів на рік. Також у порту діють дві поромні переправи — одна до Туреччини, а саме Стамбула, інша — до Греції.[28] У центрі міста, розташовано залізничний вокзал. Одеська залізниця — головна транспортна мережа на півдні Україні, яка щомісяця обслуговує близько 700 тисяч пасажирів і відправляє понад 2 мільйони тонн вантажів. З місцевого вокзалу без пересадок можна доїхати найпівнічніше до Москви, найсхідніше до Костянтинівки, найпівденніше до Ізмаїла та найзахідніше до Ужгорода. На південно-західній околиці, за 7,5 км від центра міста, є Міжнародний аеропорт «Одеса». Це летовище займає третє місце в Україні за обсягом пасажирських перевезень. Повітряними лініями аеропорт пов'язаний більш як з 60 містами світу та обслуговує 111 регулярних рейсів на тиждень. Авіалініями місто пов'язане з великими містами Європи та Азії, курортами Середземномор'я та Близького Сходу.[20]
Природоохоронні території та об'єкти

Докладніше: Природно-заповідний фонд Одеси

Освіта і наука

Докладніше: Освіта в Одесі та Наука в Одесі

Одеська національна академія зв'язку імені О. С. Попова.

Станом на 2011 рік охоплення дошкільною освітою становить 70 % серед усіх дітей (минулого року — 60 %). Зокрема, серед дітей 5-річного віку ця цифра становить майже 100 % (минулого року — 89 %). За тими ж даними, станом на 2010 рік, у місті працюють 152 дошкільних закладів, де навчаються 26 247 дітей[111]. Однак, місць у дитячих садках Одеси на усіх охочих місця не вистачає, через що батькам доводиться ставати у чергу, для того, що б їх дитина отримала освіту[112]. Одеса — великий центр вищої освіти й академічної та галузевої науки.

У місті також діють 136 середні навчальні заклади[111], 18 ЗВО I-II рівнів акредитації[113] та 19 ЗВО III—IV рівнів акредитації[114][115], 9 з них мають статус національних. У всіх ЗВО навчаються близько 130 тисяч студентів[20]. Серед найвідоміших ЗВО міста є Одеський національний університет імені І. І. Мечникова та Одеський національний політехнічний університет, кожний з яких охоплює багато спеціальностей та працює у сферах гуманітарних та технічних наук відповідно. Одним із провідних закладів вищої освіти України в галузі юриспруденції є Національний університет «Одеська юридична академія». У 2017 році у рейтингу ТОП-200 вишів України було представлено 15 одеських вишів з 19-ти[116].

Найвизначнішими академічними інститутами Одеси є: Фізико-хімічний інститут імені О. В. Богатського НАН України та Інститут проблем ринку й економіко-екологічних досліджень. Серед інших наукових установ міста слід також відзначити: Інститут морської біології; Одеський археологічний музей відділення гідроакустики севастопольського Морського Гідрофізичного інституту; радіоастрономічну обсерваторію «Уран-4» Радіоастрономічного інституту тощо. Також у місті та на його околицях існує багато науково-дослідних, проектно-конструкторських інститутів та інші організації, що працюють у різних галузях науки. Серед відомих науковців, що працювали, народилися або вчилися в Одесі багато видатних постатей: Ераст Андрієвський, Олександр Богомолець, Микола Гамалія, Джордж Гамов, Валентин Глушко, Микола Зелінський, Дмитро Знойко, Петро Каришковський, Сергій Корольов, Олександр Ляпунов, Леонід Мандельштам, Петре Мелікішвілі, Дмитро Менделєєв, Ілля Мечников, Микола Пирогов, Іван Сєченов, Василь Таїров, Ігор Тамм, Костянтин Ушинський, Володимир Філатов тощо.
Медіа

Друковані видання

«Вечерняя Одесса»
«Время Ч»
«Одеський вісник»
«Одесская жизнь»
«Одесские известия»
«Порто-Франко»
«Таймер»
«Час пик»
«Чорноморські новини»
«Шквал»
«Металеві Дні»
«Літературний Жовтень»
«Юг»

Телеканали

ТРК «Академія»
Глас
Град
Думская TV
Здоровье
Круг
ООДТРК «ОДТ» — регіональний телеканал Одеської області
Первый городской
PLUS
Репортер
7-й канал
Третий цифровой

FM-радіостанції

87,5 МГц — «Перше Радіо FM1»
87,9 МГц — «Ера FM»
88,5 МГц — «Ретро FM»
89,0 МГц — «Мелодія FM»
89,7 МГц — «Просто Рок»
90,2 МГц — «Радіо РОКС Україна»
90,6 МГц — «Улюблене радіо»
91,0 МГц — «Країна ФМ»
91,4 МГц — «NRJ»
91,8 МГц — «Шансон»
100,4 МГц — «Авторадіо-Одеса»
101,0 МГц — «Хіт FM»
101,4 МГц — «Радіо П'ятниця»

\t

101,8 МГц — «Kiss FM»
102,2 МГц — «Feel»
102,7 МГц — «Гармония мира»
103,2 МГц — «Народне радіо»
103,8 МГц — «Град FM»
104,3 МГц — «Люкс FM»
104,9 МГц — «Русское Радио Україна»
105,3 МГц — «Просто Раді.О»
106,0 МГц — «Одеса-мама»
106,6 МГц — «Глас»
107,0 МГц — «Шлягер»
107,4 МГц — «Радіо Максимум»
107,9 МГц — «Наше радіо»

Культура
Театри та музика

Докладніше: Театри Одеси

Одеський національний академічний театр опери та балету.
Одеська обласна філармонія
Арабський культурний центр.

Одеса — один з українських культурних центрів. У цьому місті є безліч театрів та музеїв, які мають багаторічну історію. В Одесі також народилося та виросло багацько діячів культури — піаністи Еміль Гілельс та Святослав Ріхтер, скрипаль Давид Ойстрах, співаки Леонід Утьосов та Валерій Ободзинський, композитор Оскар Фельцман, актори, письменники, художники. Помітне місце в культурному житті міста займає театральне мистецтво. Найвизначнішим та найвідомішим театром Одеси є Національний академічний театр опери та балету.[117] У ньому бував видатний композитор Петро Чайковський, на його сцені виступали відомі співаки: Федір Шаляпін, Енріко Карузо, Леонід Собінов, танцювала Ісідора Дункан тощо. У 1920-х роках було засновано Український музично-драматичний театр імені В. Василька[118]. Нині там ставляться вистави за п'єсами найкращих українських та світових драматургів — Пантелеймона Куліша, Григорія Квітка-Основ'яненка, Івана Котляревського, Мольєра, Бертольта Брехта, тощо. На противагу українському театру в Одесі також існує обласний академічний російський драматичний театр, що був заснований 1874 року і є найстарішим на півдні України театром[118]. Тут виступали такі видатні особистості, як Сара Бернар, Елеонора Дузе, Бенуа Коклен, а також українські майстри — Панас Саксаганський, Марія Заньковецька, Марко Кропивницький тощо. Існують також інші театри, зокрема, Театр юного глядача імені М. Островського було засновано, як пересувний театр і довший час він так і працював. Лише через десять років після заснування ця театральна установа отримала приміщення і, наразі є в сусідній будівлі до російського драматичного театру. Однак, спектаклі, попри назву, ставляться не лише для дітей, а й для молоді та дорослих. Що важливо, при цьому театрі було засновано Обласний театр ляльок, який згодом став самостійною установою. Наймолодшим з одеських театрів є Академічний театр музичної комедії імені М. Водяного, який було переведено до Одеси зі Львова. Першим успіхом музкомедії стала оперета «Біла акація», написана Ісааком Дунаєвським. Лідером театру був Михайло Водяной, який згодом отримав його ім'я. Нині в репертуарі одеської музкомедії є спектаклі всіх напрямів: оперети, мюзикли, рок-опери тощо. Також у місті працює «Залізний цирк», що був заснований 1894 року.[119] Особливе місце у культурному житті міста займає філармонія, яка перебуває в будівлі колишньої Нової біржі. З приходом радянської влади, задля подолання «буржуазного націоналізму» будівля стала основним місцем проведення концертів міського оркестру. За час існування на сцені філармонії виступали видатні музичні особистості: Володимир Висоцький, Олександр Гольденвейзер, Микола Малько, Давид Ойстрах, Леонід Утьосов, Дмитро Шостакович тощо.[118]
Кіно

Докладніше: Одеська кіностудія та Всеукраїнське фотокіноуправління

Першим одеським кінооператором був Мирон Гроссман, який у 1906 році заснував перше одеське кіноательє. За період 1907—1915 рр. зняв близько 50-ти документальних сюжетів для кіножурналів. У 1912 році заснував першу кіностудію «Мирограф», яка випустила кілька комедій, пригодницьких стрічок та фільмів на єврейську тематику. На «Мирографі» зняті останні кадри з участю великої акторки, зірки німого кіно Віри Холодної[120]. Усі міські кіноательє за радянської влади були об'єднані у кіностудію. В Одесі розпочав свою режисерську кар'єру Олександр Довженко. Його фільми «Звенигора», «Арсенал» є класикою світового кінематографа[121] Серед найпопулярніших фільмів Одеської кіностудії «Весна на Зарічній вулиці» Фелікса Миронера та Марлена Хуцієва, «Десять негренят», «Небезпечні гастролі», «Зелений фургон» Олександра Павловського та ін. У 1927 році В'ячеславом Левандовським створено перший український анімаційний фільм (мультфільм) «Казка про солом'яного бичка»[122]. Також у місті функціонує місцева студія мультиплікації, яка є одною з найбільших анімаційних студій в Україні. За 20 років існування ця анімаційна студія випустила 2 повнометражних анімаційних фільми, більш ніж 50 мультикліпів та більш ніж 1000 рекламних роликів для телеканалів і телепередач.[123] Серед постатей з Одеси у кінематографі прославилися такі люди, як Віктор Добровольський, Марко Донськой, Михайло Разумний, Андрій Сова, Леонід Трауберг, Леонід Утьосов та інші.

Також в Одесі досить розвинена система кінотеатрів. Нині у місті працюють дев'ять кінотеатрів: «Cinema City», «Москва», «Родина», «Золотий Дюк», «Зоряний», «U-Cinema», «Маскі» і два кінотеатри «Планета кіно»[124]. До недавнього часу на головній вулиці міста існував найстаріший кінотеатр Одеси, «Кіно-Уточкіно», однак через брак коштів його було вирішено перебудувати у ресторан та нічний клуб[125]. Кінотеатри «Зоряний», «Родина» та «Москва» входять до мережі кінотеатрів «Одеса-Кіно», власник якої, медіамагнат Артем Вознюк[126] проводить проросійську та українофобську[127][128][129][130] політику, чинячи опір впровадженню українського дубляжу в кінотеатрах. Також у місті є представник найбільшого оператора багатокомплексних кінотеатрів у Центральній та Східній Європі, а також в Ізраїлі, «Cinema City International»[131]. Кінотеатр «Cinema City» має найбільшу кількість залів серед усіх своїх конкурентів — сім.[132]
Музеї
Одна із зал державного літературного музею.

Докладніше: Музеї Одеси

В Одесі працюють близько 30-ти музеїв. Серед найвідоміших: археологічний — найстаріший в Україні, що також працює, як науково-дослідний інститут НАН України[133]; художній — один з найбільш розвинених художніх музеїв в Україні та має у своїх фондах майже всі види художнього мистецтва: живопис, графіку, скульптуру, декоративно-ужиткове мистецтво і містить витвори російських і українських майстрів іконопису від XVI століття до сучасності, нараховуючи понад 10 тисяч оригінальних робіт[134]; західного та східного мистецтва — один з найкращих музеїв такого виду в Україні[135]; «Філікі Етерія» — музей національно-визвольного руху Греції , що почався в Одесі із заснування однойменної таємної організації[136]. У місті також працює низка історичних музеїв різного ґатунку: військово-історичний, «Стара Одеса», музей оборони Одеси, музей історії євреїв Одеси «Мігдаль-Шорашим», історико-краєзнавчий та інші музеї. Також у місті є декілька музеїв на морську тематику: морського флоту України й Одеського морського порту імені Ф. де Воллана. Також діють декілька будинків-музеїв та музеїв, присвячених особам: Олександра Пушкіна, Костянтина Паустовського, Миколи Реріха, Василя Таїрова та Володимира Філатова. А також декілька галузевих музеїв, як, кіно, футболу та анатомії людини.

За останні роки до старих музеїв додалися також більш сучасні та цікаві музеї, що також мають попит у жителів міста та туристів: музей нумізматики, музей футбольного клубу «Чорноморець», музей сучасного мистецтва Одеси[ru], музей воскових фігур «У Баби Уті», музей коньячної справи Шустова тощо.
Література

Докладніше: Література в Одесі

\tCiesielski Adam Mickiewicz.jpg
Іван Франко
\t
Адам Міцкевич
Pushkin Alexander by Sokolov P..jpg \tEminescu.jpg
Олександр Пушкін
\t
Міхай Емінеску
Beckwith Mark Twain Portrait.jpg \tAnton Mitov Portait of I Vazov.jpg
Марк Твен
\t
Іван Вазов

Одеса — це один з українських літературних центрів. Однак, на відміну від іншого літературного осередку України, Львова, що славиться книговидавництвом, Одеса — це місце, де частіше книги писали, а не видавали. На початку XIX століття місто також відвідало багато літераторів тодішньої Російської імперії: Костянтин Батюшков, Микола Гнідич, Павло Морозов, Михайло Розенберг, Павло Свіньїн[en], Олімпіада Шишкіна[ru] тощо.[137] Одеса багато у чому пов'язана з ім'ям видатного російського поета, драматурга та прозаїка, реформатора та творця сучасної російської літературної мови, Олександра Сергійовича Пушкіна, який перебував на засланні в Одесі 13 місяців — з 3 липня 1823 року по 31 липня 1824 року. Саме тут Пушкін написав три розділи одного зі своїх найвідоміших творів, «Евгений Онегин», поему «Бахчисарайский фонтан» та розпочав поему «Цигани», а також написав близько 30-ти ліричних віршів.[138] Після того як Пушкін написав свої вірші про Одесу ця тема стала популярною у колах російської інтелігенції. Такими стали Володимир Бенедиктов, Іван Бороздна, Андрій Подолинський, Семен Раїч[en], Василь Туманський.[139] У лютому 1825 року до міста приїхав видатний польський поет Адам Міцкевич. Саме в Одесі поляк написав близько 50-ти поетичних творів, серед яких «Sonety krymskie», а також почав писати поему «Konrad Wallenrod». У 1885 році в Одесі лікувався у санаторії відомий румунський поет Міхай Емінеску. Одесу двічі відвідував видатний український письменник, класик російської літератури, Микола Васильович Гоголь[140]. В Одесі Гоголь готував нове видання чотиритомного зібрання своїх творів, а також працював над другим томом «Мертвих душ». Саме під час перебування Миколи Васильовича в Одесі у місцевому театрі було поставлено його п'єсу «Ревізор». На початку 1920-х років в одеській газеті «Моряк» працювало багацько у майбутньому відомих радянських письменників. Зокрема, Ісак Бабель, Едуард Багрицький, Валентин Катаєв, Юрій Олеша та Костянтин Паустовський.[138]

«Південна Пальміра» стала малою батьківщиною для багатьох різнопланових у майбутньому письменників, що у ній народилися, зокрема, Ганни Горенко (у майбутньому Ахматова), Алена Боске, Івана Бриля (відомого також, як Янка Бриль), Володимира Жаботинського, Ієхієла-Лейба Файнзільберга (відомого також, як Ілля Ільф), Євгена Катаєва (відомого також, як Євген Петров) тощо. У різні роки в Одесі бувало багацько іноземних літераторів. Зокрема, Іван Бунін, що прожив багато років ув Одесі, Іван Вазов, Максим Горький, що згодом описав цей період життя у майбутньому в оповіданні «Челкаш», Олександр Грін, який саме в Одесі вперше побачив море, Теодор Драйзер, Аветік Ісаакян, Олександр Купрін, Володимир Маяковський, який згадав Одесу у поемі «Облако в штанах»[ru], Олександр Мовсісян (також відомий, як Олександр Ширванзаде), що під враженням перебування у місті написав повість «Артист» та розпочав іншу — «Меланія», Менделе Мойхер-Сфорім, Олександр Островський, Яків Полонський, який пізніше описав своє перебування в Одесі у напів-автобіографічному романі «Дешевый город», Марк Твен, Лев та Олексій Толсті, що побували у місті за часів Кримської війни, Антон Чехов, Корній Чуковський, Шолом-Алейхем, що писав у газети «Одесские новости» та «Одесский листок», а також вітчизняні: Людмила Василевська-Березіна (також відома як Дніпрова Чайка), Володимир Короленко, Михайло Коцюбинський, Іван та Юрій Липи, Іван Нечуй-Левицький, що описав життя української інтелігенції в Одесі кінця століття у повісті «Над Чорним морем», Петро Ніщинський (також відомий, як Петро Байда), тричі приїжджала українська письменниця Леся Українка, Іван Франко тощо.[141][138] Серед відомих сучасних одеських літераторів можна відзначити поетів Бориса Барського, Бориса Херсонського та Ганну Яблонську, сатирика Михайла Жванецького тощо. У місті існує міжнародна книжкова виставка «Зелена хвиля» і фестивалі української книги.[142] Місто Одеса описано у низці романів написаних різними мовами.

Традиції

Хоч у наш час більшу частину населення міста складають українці, росіяни ж — лише третину[46], місто Одеса століттями було багатонаціональним містом. Поєднання десятків різноманітних культур у місті створило свою унікальну, так звану, «одеську мову»[ru]. Однак, за думкою деяких дослідників одеська мова являє собою поєднання декількох різних мов, насамперед російської, української та їдиш. Інші ж дослідники вважають цю мову «російською мовою євреїв». В останні роки, кількість людей, які розмовляють одеською мовою, невпинно зменшується. Позаяк, на це вплинула велика кількість емігрантів до США та Ізраїлю.[143] Одними з найвідоміших популяризаторів цього діалекту були: літератори Ісак Бабель, Ілля Ільф, Євген Петров, співак і кіноактор Леонід Утьосов, а також сатирики Михайло Жванецький, Роман Карцев тощо.[144] У XIX столітті — на початку XX століття в Одесі існувала така професія, як биндюжник. Зазвичай, так називали портових вантажників, або ж людину, яка править кіньми у найманому екіпажі.[145] Ця професія і люди, які працювали биндюжниками стали героями багатьох літературних творів, кінофільмів тощо. Багато у чому у культурі одеські биндюжники висвітлені приблизно, як львівські батяри. Але, на відміну від батярів, які вважалися нестандартними людьми, авантюристами, биндюжниками позначали неосвічених людей, які займаються важкою працею.

Вважається, також, що Одеса — це столиця гумору.[146] Багато у чому, цей стереотип живе завдяки таким гумористам, як Михайло Жванецький, Віктор Ільченко, Роман Карцев, які стали відомими завдяки відомому гумористу Аркадію Райкіну. Окрім того, в Одесі існує щорічний гумористичний фестиваль — «Гуморина». Одеса, від початку свого існування у Російській імперії, була місцем поєднання не тільки російської та європейської культур, а й політичних еліт. Так із цим містом пов'язана доля таких відомих політичних постатей, як Сергій Вітте, Михайло Воронцов, Герман Пинтя, Арман Емманюель дю Плессі, герцог де Рішельє, Міхеїл Саакашвілі тощо, а також багато відомих українських політиків, як-от: Олександр Боровик, Олексій Гончаренко, Едуард Гурвіц, Валентин Симоненко тощо.
Фестивалі
Показ фільму «Вогні великого міста» на Одеському міжнародному кінофестивалі

У радянські часи Одеса організовувала два значних фестивалі. Найвідоміший, наймасштабніший та один з найстаріших у країні фестиваль, це «Гуморина», щорічний фестиваль гумору та сатири, який проводиться 1 квітня у день сміху, починаючи з 1973 року[147]. Перелякана влада Української РСР та Одеси після виходу фестивалю на всесоюзний та міжнародний рівень у 1976 році забороняє «Гуморину»[148]. Її відродили під час Перебудови в 1987 році. У 2013 році організатори цього фестивалю відсвяткувати 40-річчя «Гуморини»[149]. У 1988, 1990 та 1994 роках проводився кінофестиваль Золотий Дюк (в 1987 році проходив пробний кінофестиваль «Одеська альтернатива»). Головний приз фестивалю статуетка «Золотий Дюк» роботи одеського скульптора Михайла Реви є також головним призом Одеського міжнародного кінофестивалю (2010 — дотепер).

У 1990-х роках почали з'являтися нові фестивалі. Серед тих, що були засновані ще у 90-тих й досі тривають це: Міжнародний рок-фестиваль «Пікейні жилети» на честь фундатора Одеського рок-клубу, гітариста та засновника рок-гурту «Бастіон» Ігоря Ганькевича, автора пісні «Прогулянка Одесою» (1991)[150], «Два дні й дві ночі нової музики» (1995), музичний фестиваль експериментальної музики українських та іноземних авторів[151], а також байкерський фестиваль рок-музики «Гоблін Шоу»[152].

З 2001 по 2011 роки проводився міжнародний «Джаз-карнавал в Одесі». З 2011 року, після зміни концепції, він проходить як Odessa JazzFest[153].

2010 року в Одесі з'явилося одразу декілька фестивалів нового покоління — камерний, але самобутній фестиваль німого кіно та сучасної музики «Німі ночі», проведений просто неба на причалі Морського вокзалу, а також масштабний Одеський міжнародний кінофестиваль, який відразу ж викликав великий інтерес серед кінолюбителів та резонанс як в Україні, так і за кордоном. Якщо «Німі ночі» спеціалізуються більше на німому кіно, то ОМКФ зарекомендував себе, як фестиваль арт-мейнстріму: кіно високого художнього рівня, розраховане на широкий загал. Організатори кіноподії поставили перед собою досить амбітні цілі — перетворити ОМКФ на один з головних кінофорумів Східної Європи і називають його «східноєвропейськими Каннами». Кожного року цей фестиваль проводить, як платні покази, так і безплатні, а також ретроспективи та прем'єри фільмів. Окрім того, на ОМКФ діють одразу декілька конкурсних програм, для українського, російського, короткометражного кінематографа, а також головний приз, «Золотий Дюк», за найкращий фільм.

З 2013 року кожного літа проводиться хардкор/панк фестиваль «Маяк Fest», який збирає десятки провідних гуртів і сотні поціновувачів хардкору та панку. На фестивалі можна простежити субкультурну атмосферу, яка виражена у панках, хардкорниках, скінхедах тощо. Кухня фестивалю є веганською.